«Я чув, як кричала дитина наших сусідів. А потім усе обвалилося». Очевидці про трагедію в Умані
Увесь квартал навколо будинку на околиці Умані, який сьогодні став центром уваги всієї України, перекритий для цивільних автомобілів. Інакше й не можна. Кожні 10-15 хвилин цими дорогами підʼїжджають нові вантажівки, аби забрати з місця трагедії тонни бетону і залишки чийогось мирного життя. А ще «швидкі», пожежні й поліцейські автомобілі.
Один із підʼїздів цього панельного будинку о четвертій годині ранку повністю знищила російська крилата ракета типу Х-101/Х-555. За попередньою інформацією, там були зареєстровані 110 людей. Із 46 квартир 27 — повністю знищені. Але ті квартири, які вціліли, однаково будуть знесені, тому що ракета влучила в будинок з боку парадного входу й потрапити до тих квартир уже неможливо.
«А, це кухня наша»
Безпосередньо навколо будинку все перекрито загороджувальною стрічкою. За нею за тим, що відбувається, спостерігають упереміш мешканці навколишніх будинків і випадкові перехожі.
«А, це кухня наша», — видихає жінка, невідривно дивлячись кудись на верхні поверхи
Поруч стоїть її чоловік, обоє ледве не плачуть, потім трохи розгублено йдуть кудись між людей. То тут, то там поміж випадкових спостерігачів легко помітити такі ж, як у цієї жінки і чоловіка, заплакані й розгублені обличчя.
Трохи далі навколо будинку розмістилися кілька груп волонтерів, які допомагають усім охочим із водою, їжею і теплом.
Помічаю біля школи навіть невелику піцерію на колесах. Це волонтери британської волонтерської організації Siobhan's Trust, яка допомагає українським переселенцям, випадково опинилися в Умані в ніч обстрілу й залишилися ще на один день, перервавши свою заплановану поїздку до Одеси.
Що далі, то менше шансів на порятунок
Під зруйнованим будинком — мурашник із рятувальників, поліції, будівельної техніки та пожежних автомобілів. Навіть здалеку добре видно, як техніка пригальмовує свою роботу, коли поміж руїн проглядаються можливі ознаки людини. Туди сходяться ледве не всі рятувальники і тепер уже вручну розкопують бетон і скло.
Коли на місце підтягують яскраві помаранчеві ноші й великий білий мішок, спочатку ще є надія, що мішок не знадобиться. Але що глибше закопуються рятувальники в руїни, то очевидніше, що врятованих більше не буде. Усіх, кого могли, а це 18 людей, уже врятували.
Загиблих відносять до галявини біля сусіднього будинку. Тут серед буйної зеленої трави і яскравих тюльпанів медики швидко оглядають тіла, перш ніж повантажити їх у «швидкі» й відправити до моргу.
Ще далі за обмежувальною смугою помічаю групу жінок, які напружено стежать за діями медиків. Раптом одна з них притуляє руки до обличчя — серед знайдених тіл хтось із її близьких. Її тихий плач швидко переходить у надривний крик, і вже за хвилину її підхоплюють під руки і відводять убік троє інших медиків, побоюючись, що жінка зараз просто знепритомніє. Присутність журналістів тут максимально недоречна, тому я роблю одне швидке фото й повертаюся до зруйнованого будинку.
Станом на вечір стає відомо, що під завалами будинку знайшли 23 загиблих. Серед них четверо дітей.
«Я чув крики дитини наших сусідів. А потім бідне затихло»
Дмитро Васильович і Ванда Іванівна більше не мають де жити, але все одно розуміють, наскільки їм пощастило. Їхня квартира розташована на верхньому, девʼятому поверсі в тому підʼїзді, але з протилежного боку. Їхні стіни витримали удар, але за дверима їхнього дому тепер прірва.
Язики полумʼя були просто біля дверей, згадує Дмитро Васильович перші хвилини після вибуху. Тоді він почув плач маленької доньки сусідів, вона була ще жива після вибуху, поки частина верхніх поверхів не обвалилася:
«У нас навпроти квартира, де жили двоє діток, бабуся і мама. Не знаємо щодо бабусі та хлопчика, а дівчинка з мамою загинули. Вони дуже кричали, ми не знали взагалі, що робиться з ними. Я рвався їх рятувати, але не міг відчинити двері. А потім, коли все обвалилося, бідне затихло», — пригадує чоловік.
Крилата ракета також убила їхніх знайомих із першого поверху, а ще — переселенку з Харкова, яка винайняла квартиру в цьому підʼїзді, тікаючи від війни.
Ванда Іванівна однією з перших зателефонувала до поліції, хвилин за десять після вибуху. Ще за 15-20 хвилин пожежники за допомогою драбини забрали їх із бетонного полону. Де вони ночуватимуть сьогодні, подружжя ще не знає, і не схоже, що це питання їх сильно турбує.
«Тут намети розбивають. Друзі запрошували, але незручно йти в чужу сімʼю. Горе велике, та й усе»”, — говорить Дмитро Васильович.
Ванда Іванівна просто бажає путіну жити довго, але максимально мучитися решту життя за свою кровожерливість.
«Я ненавиджу росію», — говорить дитина, яка в росії виросла
У великому будинку навпроти від ударної хвилі майже не залишилося цілих вікон. Керівниця місцевого ОСББ Світлана Михайлівна каже, що це не єдиний наслідок прильоту, — у стінах двох підʼїздів пішли тріщини.
«Ми прокинулися від страшного вибуху. Я з дитиною спала, і на мене впало щось незрозуміле. У мене вдома розбилося все, що може розбитися. Хвиля була страшна», — спершу неохоче починає говорити Світлана Михайлівна, але швидко розпалюється, згадуючи ніч.
Броньовані двері їхньої квартири просто знесло в коридор. Від вікон теж нічого не залишилося. Чи якось допоможе держава встановити нові — незрозуміло, поки доводиться розраховувати тільки на власні сили. Але далеко не в усіх є гроші навіть на такий ремонт.
Донька Світлани Михайлівни до початку повномасштабної війни жила з чоловіком у росії, але потім відразу ж повернулася додому. На розповіді про обстріли та загиблих її зять відповідав закликами «сдаваться». Новину про те, що російська ракета впала зовсім близько від них, прокоментував тільки питанням: «Вас там обошло?»
«Якби не війна, я б усе життя жила з ворогом у ліжку», — згадує Світлана Михайлівна слова доньки, які врізалися їй у памʼять.
Онука Світлани Михайлівни виросла в росії і, коли приїхала до України, мусила вчитися наново читати, але вже українською мовою.
«Вона сиділа сьогодні, тремтячи в куточку після вибуху, загорнута в ковдру, і промовила: “Я ненавиджу росію"», — ділиться Світлана Михайлівна.
А хто любить убивць?