«Я надіялась: може, скалічений, але живий. Думала, я його виходжу». Пам'яті Героя України Олександра Корпана
Юлія дізналася про смерть Олександра з чату дружин льотчиків. Хтось написав: «Не стало Корп…» — і вона все зрозуміла. Торік 7 березня 27-літня вдова поховала чоловіка. В цей день подружжя мало їхати у відпустку, проте її скасувала війна.
Олександр Корпан — найкращий льотчик ударної авіації за підсумками 2021 року. Командир авіаційної ланки 299 бригади імені Василя Нікіфорова, учасник бойових дій. З першого дня повномасштабного вторгнення громив російського ворога на штурмовику Су-25.
Літак капітана Корпана розбився неподалік Старокостянтинова на Хмельниччині по обіді 2 березня. Військовий відвів його від полігону й міста — цим урятував багато життів.
Весілля було без гостей
На початку розмови вдова Юлія Корпан попереджає: «Можу плакати». Вона родом із Мирнограда на Донеччині. Після 2014 року переїхала в Харків, навчалася в Академії фізичної культури. Там у 2017-му познайомилася з Олександром. Він служив у Миколаєві. До Харкова приїхав на курси підвищення кваліфікації.
«Зустрілися в парку Горького. Він запросив мене на танець. Спершу я не хотіла: “Ми не знайомі”. Він запропонував познайомитися. Так і підкорив мене — все було красиво, його манери відповідали всім забаганкам жінки», — згадує Юлія.
Олександр повернувся на місце служби, Юлія залишилася в Харкові, спілкувалися телефоном.
«Ми обоє займалися спортом. Запрошував зранку разом іти на пробіжку: він у Миколаєві, а я — в Харкові», — пригадує жінка.
Через місяць вона поїхала привітати Олександра з днем народження. Це було її перше знайомство з Миколаєвом — містом, в якому пара за рік будуватиме майбутнє.
«У нас були стосунки на відстані. Та одного разу він запропонував: “Хочу тебе забрати, переїжджай у Миколаїв”. Я попросила зачекати — мала везти на змагання дітей, яких тренувала. Він сказав: “Добре, я розумію, ти стільки сил вклала у цю справу”», — пояснює Юлія Корпан. Спогади про Олександра викликають усмішку на її обличчі.
Юлія переїхала до Олександра в Миколаїв у травні 2019 року.
«Мені було непросто покинути роботу. Але переїзд до Миколаєва був початком спільної історії. Ми жили разом. Він казав: “Ти моя”. А в серпні 2019-го зробив пропозицію», — розповідає Юлія.
Одружилися через рік, у розпал коронавірусу. Весілля було без гостей.
«Гості прийшли онлайн. Родичі приєднувалися до трансляції в інстаграмі й через відеозв’язок. Було все як заведено, крім ресторану й гостей. І 12 годин фотосесії мій чоловік витримав, як справжній воїн», — усміхається Юлія.
Каже, що вони з Олександром підтримували й доповнювали одне одного.
«Я могла на нього покластися, довіритися йому. Ми разом ішли до цілей. Це навіть трохи нагадувало суперництво. Адже спорт був важливою частиною життя нас обох. Він обожнював велосипед, турніки, ходив на кросфіт, бігав», — ділиться жінка.
Подав документи на льотну спеціальність
Олександр народився у Севастополі, в сім’ї військових. Мати, пані Ніна, пам’ятає сина білявим хлопчиком зі світлими очима.
«За три місяці літа в нього на сонці так вигорало волосся, що він був білий-біленький. Восени у школі його питали, чи не пофарбувався. Ще малого Сашка батько часто брав у церкву, де допомагав священнику. Той сідав поруч із місцем, де отець відправляє службу. Якось там і задрімав. Коли надійшов час обходу з кадилом, хтось хотів перенести дитину, але священник не дозволив», — пригадує мама.
Олександр закінчив музичну школу, грав на фортепіано, співав. Трохи займався греко-римською боротьбою, додає мати. Один раз ходив у гори. Треба було спуститися з крутої гори на стропах, він ледве впорався.
«Усі потім дивувалися: боявся висоти, а літати йому було не страшно», — каже пані Ніна.
Після школи Олександр вступив у Севастопольський військово-морський ліцей, а згодом — у Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Про те, що хоче літати, вдома не зізнався.
«Мені телефонують: “А ви знаєте, куди ваш Саша документи подав?” — “На зброяра”. — “Так. А ще на льотчика у Харків”», — ділиться мати. Своїм літаком Олександр обрав штурмовик Су-25.
Пані Ніна розповідає, що востаннє син приїжджав додому в січні 2014-го. Єдиний з-поміж кримчан на курсі в університеті, хто не покинув навчання. Казав, що присягав на вірність Україні — і не зречеться.
Усе робив на совість
Олександрового батька не стало у 2018-му. З ним у сина був особливий зв’язок. Завдяки татовим розповідям про підкорення неба він обрав цю професію.
«Батько навчив Сашу всього. Чоловік усе вдома вмів. І робив так, щоб напевне, на совість. Казав: “Щоб поличку повісити, треба чопик забити, аби краще трималася”», — розповідає Юлія Корпан.
Вона пригадує, що чоловік обожнював готувати.
«Зранку варив каву в джезві. Він знав тонкощі приготування й розбирався в каві: скільки має бути арабіки, скільки робусти, яка з кислинкою, а яка ні. Обожнював запікати скумбрію з лимоном — це був домашній рецепт із Севастополя. Наші друзі казали: “Корпани люблять добре поїсти, тому смачно готують”. Саша часто жартував, був компанійським. Його друзі й зараз підтримують мене», — додає Юлія.
Мати щодня розмовляє з портретом сина
«Я — дружина льотчика. Життя мене навчило втрачати людей. Багато наших друзів, колег чоловіка, загинуло, — каже пані Ніна. — Та я не знаю, що зі мною було з початком повномасштабної війни. Я хвилювалася за людей. А за Сашу жодного разу серце не тьохнуло, не було думки, що його можуть підбити», — наче питає саму себе жінка.
Пані Ніні за 70. Вона щодня розмовляє з портретами сина Олександра та чоловіка Богдана. Розповідає, що встигла за день. З вулиці взяла двох котів. Про них каже, що має маленьких діток. Пригадує випадок, який стався, коли вона приїжджала в гості до Олександра.
«Ми гуляли, присіли на лавочку, і я його обійняла міцно. Він: “Мам, ти чого?” — “Я скучила, дай тебе поцілую”. Він щічку підставив, а Юля якраз вийшла з магазину і сфотографувала нас. У той момент мені так хотілося його обійняти. Коли почалася війна, він лише надіслав SMS: “У мене все добре”».
Пані Ніна ніколи не забуде день, коли дізналася про загибель сина.
«Ми з онучкою прийшли додому з прогулянки. Вона зазвичай іде у свою кімнату. А тут повертається, кладе мені в рот таблетку, мовляв, раптом я себе погано почуваю. Заходить старша донька — і телефонує Юля. Я все зрозуміла».
Авіакатастрофа військового літака
Юлія каже, що коли друзі розмовляли про ймовірну війну, Саша казав: «Вам більше немає про що говорити?» Останній раз вона бачилася з чоловіком 3 лютого. Він поїхав на ротацію в Мелітополь Запорізької області. А за кілька днів попросив дружину зібрати тривожну валізку.
«23 лютого він не взяв слухавки, але потім передзвонив. Я запитала, чи можу спати спокійно. “Так, кохана”. Зранку я прокинулася від вибуху. Зрозуміла, що поруч був приліт».
Юлія поїхала з міста на Івано-Франківщину.
«Наші з ним розмови були короткі, але теплі. “Кошечка, привіт. Як ти?” У мене був страх у голосі, а в нього — впевненість. Ми планували дитину. Він питав, чи завагітніла я. “Нічого, скоро зустрінемося й народимо дитинку”», — ділиться спогадами жінка.
У день загибелі Олександра вони з Юлею розмовляли приблизно дві хвилини.
«Там був поганий зв'язок. Але він усе-таки додзвонився. Оце його “Кошечка, привіт!” залишиться в моїй пам’яті назавжди. Я питаю: “Тебе відпустять на мій день народження 8 березня? Ми ж планували відпустку”. А він: “Юлю, війна. Все буде, коли виженемо орків”».
Що вона робила в наступні години, не пам’ятає. Побачила повідомлення, що її чоловік загинув. Потім отримала підтвердження від командування.
«Я не вірила. Просила відправити рятувальників. Надіялась: може, скалічений, але живий. Думала, що я його ви́ходжу. Та навіть уявити не могла, що таке авіакатастрофа військового літака з повним баком палива», — ділиться жінка.
На фотографіях із документів Державного бюро розслідувань Юлія побачила тіло Олександра після авіакатастрофи.
«Це був його літак, його особисті речі. Але в загибель чоловіка не хотілося вірити до останнього».
Поховали біля батька
Олександр Корпан загинув 2 березня під час виконання бойового завдання. Що саме сталося — невідомо. Під час загрози ракетного удару борти підняли в повітря. Літак Олександра загорівся.
Поховали капітана Корпана біля батька у Підгайцях на Тернопільщині. Люди зустріли траурну процесію навколішках, утворили живий коридор. Юлія каже, що відчувала розпач, біль, але і вдячність за таку шану. Коли поминальна процесія минала пожежну частину, рятувальники ввімкнули сигнал повітряної тривоги.
«Ці сирени всю мене ніби вивертали зсередини. Кожен рятувальник проводжав на колінах», — говорить крізь сльози дружина.
Юлія знайшла блокнот Олександра, в якому він прописав цілі на лютий 2022 року. Знайомим почерком виведено: самодисципліна, тренування, навчання, польоти. І з-поміж них — обрати подарунок дружині на день народження.
«5-6 березня Саша мав приїхати з ротації. 7-го у нього мала починатися відпустка, ми збиралися летіти на відпочинок», — важко видихає.
Плани, мрії, майбутнє зруйнувала війна. Юлія плаче. Після загибелі Олександра Корпана минув понад рік.
«Саша завжди казав: “Ти в мене сильна”. Але з ним я могла бути слабкою — дівчинкою, принцесою. Таких, як він, одиниці: ідейний, принциповий, сміливий, розумний. Я усвідомлюю, що його немає. Але дуже важко це прийняти», — каже Юлія.
Олександр Корпан посмертно отримав звання Героя України. У вересні 2022 року вулицю Гастелло у Кременчуку Полтавської області перейменували на його честь.