«Я натиснув останню кнопку на пульті четвертого блоку». Історія інженера, яку не розказали в серіалі про Чорнобиль
Серіал «Чорнобиль» став найуспішнішим за рейтингом порталу IMDb. Автори працювали над його створенням декілька років. Вони спілкувалися з очевидцями і чи не вперше показали, як саме діяли працівники станції одразу після вибуху реактора. Навіть для українців, які, здавалося б, уже чули та бачили достатньо історій про Чорнобиль, серіал став несподіванкою. Зокрема, виявилося, що двоє з трьох ліквідаторів-водолазів — Беспалов і Ананенко (Баранов помер) — живі, мешкають у Києві на Троєщині, де отримали квартири після евакуації.
Людмила Ігнатенко, дружина пожежного, також жива.
Згаданими героями чорнобильська історія не обмежується. Журналісти Громадського поїхали до Прип’яті разом із одним із ліквідаторів, Олексієм Бреусом. Саме він останнім тиснув кнопку на пульті управління четвертого енергоблоку.
Міцний сон
Олексій Бреус приїхав працювати на Чорнобильську атомну електростанцію у 1982 році. До цього навчався у Московському вищому технічному університеті. Чоловік працював на різних інженерних посадах станції. А після запуску четвертого енергоблоку став його старшим інженером управління.
Перші два роки Олексій жив у гуртожитку в Прип’яті. Потім отримав однокімнатну квартиру і переїхав на вулицю Спортивну у дев’ятиповерхівку. Його сусідами також були працівники ЧАЕС. За стіною — лейтенант-пожежник Леонід Хміль. Поверхами нижче — інженер-механік Олексій Ананенко, а вище — старший інженер Леонід Топтунов. Усі вони товаришували.
«Я скромно жив — у кімнаті був стіл, диван, полиці з книгами. Я дуже не обживався тут. Взагалі думав переїжджати з часом», — розповідає Олексій.
З вікон інженера можна було побачити станцію. Але саме того дня, зранку 26-го квітня, чоловік не подивився у вікно і поїхав на зміну, навіть не здогадуючись, що сталося. Хоча серед ночі його сусіда Хміля забрали гасити осередки полум’я на даху четвертого енергоблоку та подавати воду до реактора.
«Я ж спав міцно і нічого не чув».
Близько 7 ранку Олексій за звичкою вийшов на зупинку біля будинку, щоб поїхати на роботу. Він знав про планові випробування на станції, але це був його перший робочий день після двох вихідних.
«На зупинці було багато людей. Згодом під’їхав «черговий» автобус начальника зміни станції, мене покликали, і я поїхав на роботу».
В автобусі було тихо, всі працівники мовчали. І лише під’їжджаючи до станції, хтось з працівників сказав: «ой, а що з блоком?». Тоді Олексій побачив зруйнований четвертий блок.
Радіоактивна ейфорія
«Будівля була знесена приблизно на половину. Це був шок. Волосся стало дибки. Було незрозуміло, навіщо нас сюди привезли, що ще можна робити. Але з’ясувалося, що для нас, операторів, роботи ще багато».
Одразу ж чоловік долучився до роботи — йому необхідно було оцінити масштаби руйнування четвертого блоку. З руїн, повз які він проходив, здіймалася майже непомітна пара. Він переступав через уламки графіту, викинутого з реактора.
Біля пульту управління Олексія рівень радіації в тисячу разів перевищував допустиму межу. Та згодом він дізнався, це було чи не «найчистіше» місце, де чоловікові довелося побувати.
Олексієві було важливо подавати воду до реактора.
О 9 ранку, коли чоловік повернувся з напівзруйнованого приміщення, куди він бігав з колегами відкривати подачу води до реактора, у нього з’явилося відчуття піднесеності, урочистості, зарядженості.
«Мені здавалося, що я здатен на все, готовий зробити будь-що за будь-яку ціну. Це була “радіаційна ейфорія”».
Об 11 ранку керівник Олексія ухвалив рішення: всім покинути четвертий блок.
«Я повернувся на блок, тому що весь час дзвонили чиновники з Москви, які вимагали не припиняти подачу води до реактора».
О 4 дня єдиний насос, який працював, не ввімкнувся. Саме Олексій був останнім, хто натиснув кнопку на пульті управління.
«На цьому наша операторська робота закінчилася».
Олексій пропрацював повну робочу зміну — вісім годин. Хоча в наступні дні для операторів вона могла тривати хвилину або півтори.
«Ввечері, коли я пішов із четвертого блоку і зняв свій одяг, то дуже здивувався — шкіра була коричневого кольору, неначе засмагла, а обличчя і руки — червоні».
Того дня Олексій отримав дозу радіаційного опромінення, що майже в 25 разів перевищувала норму.
Табір «Казковий»
Ще два дні Олексій працював на третьому реакторі. Він охолоджував його і переводив у стабільно безпечний стан. Під час роботи, розповідає, що відчував сейсмічні поштовхи від того, що вертолітники скидали пісок на зруйнований реактор.
У місті на той час уже майже нікого не було, усіх евакуювали за 30-кілометрову зону. Вночі 29-го квітня Олексій і решта операторів теж вийшли на центральну площу Прип’яті, звідки їх повинні були евакуювати.
«Ми чекали в автобусі і весь час дивилися на годинники. У когось був електронний — він показував дивний час — 72 години 5 хвилин. Ми зрозуміли, що це був наслідок високого рівня радіації».
Під ранок автобус рушив. Декілька разів під час дороги ще зупинявся — людям ставало зле.
На світанку працівників станції привезли в піонерський табір «Казковий», що в межах 30-кілометрової зони, і розселили по кімнатах. Там вони виконували господарську роботу. Їх також мінімально обстежували лікарі, брали кров на аналіз, робили кардіограму.
У середині травня Олексієві сказали, що на станції він більше не потрібен.
«Мені сказали: бери відпустку, їдь куди хочеш, коли треба буде запускати третій блок — ми тебе викличемо. Я так і зробив, але більше мене не викликали».
До Прип’яті Олексій повернувся вперше у серпні, щоб забрати деякі речі з квартири, а особливо книги, яких він мав багато.
«Прип’ять уже була огороджена колючим дротом. Це перший і єдиний раз, коли на очах виступили сльози».
Уже влітку Олексій почав відчувати зміни в організмі — раптову слабкість у всьому тілі.
«Я ледь стояв на ногах. І цей стан то відпускав, то знову повертався».
Пізніше Олексій дізнався що його доза опромінення була значно більшою, ніж рахували напочатках. Настав час звернутися до медиків.
«Я два тижні обстежувався, і мені все підтвердили. Я остаточно більше не міг працювати з радіацією і почав шукати іншу роботу».
Кольорова крейда
У перші місяці після аварії на ЧАЕС Олексієві довелося підписати документ для КДБ щодо нерозголошення інформації про справжні причин вибуху реактора.
«Мені дуже не подобалося, що в чорнобильській аварії в усьому звинувачували працівників. Мовляв, це вони припустилися помилки під час випробувань. Насправді, головна причина була в недоліках конструкції реактора. І перерозслідування в 91-му році це підтвердило».
Цей факт, каже Олексій, залишився малопоміченим. Його сприйняли тихо та спокійно, бо вже не було емоційного напруження як у перші роки після аварії.
«Я не захищаю своїх колег і не перекладаю провину на конструкторів реактору. Моїми викладачами в університеті були ті, хто проектував цей чорнобильський реактор. Але все ж правда на боці оператора. Він не мав достатньо інформації, щоб розуміти, в якому стані перебуває реактор».
Саме це, на думку Олексія, добре зображено в серіалі «Чорнобиль» — проблема все-таки була в недоліках конструкції, а не діях операторів. І лише після аварії на радянських реакторах почали встановлювати прилади, які б показували параметри оперативного запасу реактивності. Його погіршення призвело до того, що кнопка АЗ-5 спрацювала навпаки.
«Важливо, що режисерам вдалося передати масштабність, глобальність катастрофи, той емоційний стан, в якому були учасники цієї події».
Щоправда, каже, є і недоліки в зображенні працівників ЧАЕС. Їх у багатьох епізодах зображають боягузами, у яких підкошуються ноги від страху, коли з’являється керівництво.
«Насправді це не так. Це були сміливі та рішучі люди. Після вибуху жоден з операторів не побіг, не втік, навпаки вони приїжджали замінити тих, хто працював уночі. Я теж приїхав зранку. Але було б добре, якби цей серіал з’явився роками раніше, і правду дізналися раніше».
Олексій теж боровся за те, щоб розповісти правду про вибух на ЧАЕС якомога раніше.
Після заборони працювати на об’єктах з радіацією, він вирішив піти в журналістику і писати на чорнобильську тему.
«Спочатку я писав і мене не публікували. Думав, що не вмію писати, тому пішов вчитися на два роки в університет. Але з’ясувалося, що проблема була в іншому — Чорнобиль — це заборонена тема».
Утім Радянський Союз розпався, підписка Олексія для КДБ втратила силу, і він почав розповідати все, що знав.
Працював колишній інженер у газеті «Голос України» і в інформаційному агентстві УНІАН.
А в 2000-му році захопився живописом і приєднався до групи незалежних художників «Стронцій-90», чиї картини також присвячені темі аварії на Чорнобилі. Разом вони проводять виставки й акції.
«У журналістиці я доволі довго писав про Чорнобиль все, що завгодно, але не те, що пережив сам, не про свій досвід. Як художник я маю набагато більше можливостей. Я не маю рамок, я вільний».
У галереї на Троєщині, де нині діє виставка картин Олексія, є і декілька робіт, присвячених темі Чорнобиля. Одна з них — абстракція. Інша — із зображенням червоної квітки на зеленому тлі. Схожа є ще в одному місці — у закинутій квартирі в Прип’яті. Вона намальована кольоровою, яскравою крейдою на сірій стіні.