«Я розумію зараз українську культуру минулих століть, де так багато страждання» — режисер і військовий Павло Юров
Він планував їхати на прем’єру вистави в Португалію, натомість отримав «пропозицію, від якої не зміг відмовитися» у військкоматі. Сьогодні він — прессолдат.
Що таке воєнна цензура? Чому іноземним журналістам часто дозволяють знімати більше, ніж українським? А також — про важливість фактів та TikTok.
Про це військовослужбовець і ведучий hromadske Сергій Гнезділов розпитав режисера, драматурга й нині військовослужбовця Павла Юрова.
Про полон в Донецьку
У 2014 році після Майдану почалася двіжуха в Криму, яка потім продовжилася на сході й на півдні України. Моя мама на той момент жила в Луганській області (я родом з Антрациту). І нічого вона не відповідала телефоном, що там відбувається.
В якийсь момент мені стало цікаво побачити самому, якого масштабу ці, так би мовити, «протести проти київської влади» проходять у Донецьку. У мене був там знайомий, я приїхав в гості до нього. Походив біля цієї захопленої адміністрації обласної, подивився на цих маргіналів, активістів різних проросійських партій і тому подібного. І вирішив їхати назад до Києва, але через Слов'янськ, із тим же товаришем.
У Слов'янську ми пройшлися по центру міста, де на той час уже захопили міськраду, СБУ і міліційний відділок, обклали їх барикадами. І потім зайшли поїсти в кафетерій, де посварилися з місцевими та з російськими журналістами, які теж зайшли поїсти. Місцевим я сказав, що росіяни — окупанти, з чим вони були не згодні. Журналістам я сказав, що вони пи*дять, з чим вони були не згодні.
Ми вийшли з цього кафетерію, і буквально через три хвилини я почув крики: «Стояти, на коліна!» Бігло два хлопці, один з автоматом, один із пістолетом. Вони поставили нас на коліна, сказали: «За наказом мера вас арештовано, повеземо вас в будівлю СБУ захоплену». Ми переконували їх, що ми цивільні: от квитки на потяг, їдемо до Києва. Вони завели нас на подвір'я, зав'язали очі, почали бити — мені зламали ніс. Потім потягнули в гараж, продовжили там бити й допитувати, навіщо ми сюди приїхали.
Потім спустили нас у підвал, погрожували розстрілом, відрізанням вуха, ґвалтуванням. Там я просидів два тижні. Там була теж якась кількість людей: більшість місцеві. І потім уже Влад Троїцький, режисер театру «Дах», «Гогольфест», і ще група людей, митців-театралів, які мене підтримали й хотіли звідти витягнути, написали лист, в якому мене було зображено як політично нейтрального, щоб вони мене відпустили.
Нас перевели в ізолятор, в поліційний відділок, де я просидів ще два місяці в камері. Після того, як Слов'янськ оточила українська армія, всі ці сепаратисти й диверсанти Гіркіна втекли. Кинули нас просто в цьому ізоляторі. Залишили одному місцевому бізнесмену ключі від його камери: він відкрився, відкрив інших — і ми вийшли благополучно 5 липня 2014 року.
Про свою виставу і те, як потрапив до війська
Я зробив про це виставу, але показував її один раз тільки — в Польщі у 2019 році на фестивалі, тому що мені не було до кінця зрозуміло, як це можна показувати в Україні, як про це говорити, і кому це потрібно. Тому що все ж таки до 2022 року конфлікт стухав, і кількість людей, які потрапили в подібні ситуації, була невелика. Це була така не ексклюзивна, але вибіркова історія.
Зараз, протягом останніх півтора року, я зрозумів, що мені легше стало про це говорити. Тому що, на жаль, є велика кількість людей, які були в таких або ще гірших обставинах. Але і в суспільстві, мені здається, з'явилось усвідомлення того, що є люди з важким досвідом, є люди з травмами, військові й цивільні. І вже не можна просто так пи*діти все підряд.
З березня 2022 року я працював як фіксер з іноземними медіа. Одного дня я працював із BBC і познайомився з репортером, в якого чоловік — художній керівник Національного театру в Лісабоні. Я надіслав йому своє портфоліо й вони запросили до себе виставу, яку я робив. Це вистава 2020 року, вона розповідала про події на сході на той момент. Ми її адаптували під події 2022 року, доробили, так би мовити.
І от, власне, у травні цього року я мав їхати на прем'єру цієї вистави в Португалію. Міністерство культури запровадило в березні, по-моєму, цю нову норму щодо подання військових документів. Я пішов у військкомат, пройшов комісію і мені сказали, що в них є для мене пропозиція, від якої я не можу відмовитись.
Про культуру під час війни
Для мене особисто, починаючи з 2014 року, дуже складно думати про культуру, яка якимось чином не дотична до політичної, військової ситуації. Я розумію, що потрібен розважальний контент, усі хочуть посміятися і таке інше. І зрозуміло, що у 2014 році країна була фактично у стані війни, але юридично ні, і все продовжувало працювати. Зараз же все більше спрямовано на війну.
Я бачу сенс у документальному кіно, тому що воно може зчитувати й ретранслювати реальність для пам'яті, для майбутнього. Візуальне мистецтво, фотографія мають значення, тому що вони дають образи. Музика має значення, тому що вона працює з емоцією, і це дуже важливо, це безпосередній вплив. Щодо решти — я не знаю.
Я розумію зараз українську культуру минулих століть, де так багато страждання. У нас теж дуже багато страждань і ми теж про це не можемо не говорити й не показувати.
Про «воєнну цензуру»
З мого досвіду, виникає питання цензури з огляду на безпеку. Це такі найчутливіші моменти, з якими мають справу військові. Тому що не можна називати якісь імена, не можна показувати локацію, горизонт, пересування техніки.
Дуже часто мені здається, що вище керівництво робить якісь загальні формулювання, під які підпадає все, щоб обмежити в принципі все знімання. І це, як на мене, недоречно і некоректно. Але це теж пов'язано, як я розумію, з тим, що в принципі, пресслужбовці переважно не розуміють специфіку медіа, і не до кінця розуміють, що за обмеження є і на що саме обмеження.
Всередині армії теж є складні моменти, наприклад, знімання поранених та знімання поховань. Тому що ми не апдейтимо офіційну цифру загиблих і поранених регулярно. І ми теж не можемо, наприклад, це показувати на ресурсі бригади, тому що це буде демотивувати людей. Тобто, яким чином про це говорити, щоб не відбувалося цієї демотивації?
Про Ганну Маляр і доступ до знімання
В цілому проблема попередньої голови пресслужби Міноборони Ганни Маляр, на мою думку, полягала в тому, що не було усвідомлення, наскільки важливо документувати цю війну і нашу перспективу цієї війни. Тому що з російською брехнею ми будемо мати справу весь час. Вона нікуди не дінеться. Це все викривлення буде тривати. І тому нам потрібно якомога більше фактів, щоб ми могли на них спиратися. Тому що припущення чи якісь здогадки — це здогадки, так. Але є конкретні зафіксовані якісь речі.
І я сподіваюся, що нове керівництво Міністерства оборони зміниться. І що буде більше досвідчених пресофіцерів, які, як мінімум, комунікабельні, а не морозять тебе в месенджері. Не кажуть: «Передзвоніть завтра» — і потім виходять на зв'язок через місяць, і тому подібні речі. Тобто зрозуміло, що є обставини бойові, і зрозуміло, що чим ближче до лінії фронту, тим більш динамічна ситуація — все змінюється і ніхто до кінця не знає, коли що станеться. Але про це принаймні можна говорити.
Насправді були певні, умовно кажучи, корупційні схеми з доступом. Коли всім забороняли доступ до певних локацій, районів, зони ведення бойових дій, а журналісти «Єдиних новин», Ліберови, Раміна чи ще хтось туди потрапляють і потім ще Ліберови постять, що журналістів не пускають, а ми тут. І ти думаєш: в чому прикол?
Це недемократично, я вважаю, як мінімум. І я сподіваюсь, що це буде змінюватись і що всі будуть працювати в рівних умовах. В іноземних медіа, наприклад, немає цього радянського минулого — вони вільні люди. І якщо не заборонено, то значить дозволено. Якщо заборонено на цьому блокпості, то вони їдуть іншою дорогою, де вже немає блокпоста чи де не заборонено. І це наражає їх на небезпеку. Замість того, щоб організувати доступ за правилами з якоюсь умовною безпекою, це закриття провокує людей на більшу загрозу.
Про відповідальність журналістів і військових
З погляду розповіді, хотілося б більше фактів і більше конкретних речей, деталей. Це теж те, чого я навчився протягом року — спиратися на факти. Якщо навіть це каже просто людина, то ти говориш, що ця людина говорить оце, вона вважає, що там отак. Невідомо, чи вона сказала правду, чи неправду, але є отакий конкретний факт. І це дуже важливо, на відміну від припущень, здогадок і якихось таких моментів.
У нас був нещодавно випадок, коли офіцер прокоментував спорядження. Це використала російська пропаганда, і по всій бригаді в нас була розмова з усім особовим складом на предмет інформаційної безпеки.
Для військовослужбовців, які хочуть знімати й дуже горять, я б порадив насправді звернутися до своїх пресслужб. Тому що в нас, наприклад, теж такий момент, що нам не вистачає контенту з передової. Ми вишукуємо цих військовослужбовців, які щось знімають, і їх просимо, щоб вони нам скинули. Якщо є таке бажання, то його можна масштабувати, так би мовити, і робити це через офіційні канали.