«Я впізнала його тату». Історія азовця з Луганська, який на гвинтокрилі летів до Маріуполя
«Мамо, не хвилюйся, мене не буде декілька днів. Я на стрільбищі» — такі слова 26-річний Володимир, боєць «Азову», написав своїй матері Катерині Биковій 30 березня.
То було його останнє повідомлення. Відтоді хлопець більше не виходив на зв'язок. Протягом квітня Катерина шукала інформацію про сина. Її заспокоювали: «Він на навчаннях, бігає десь», але хвилювання не давало спокою.
Наприкінці квітня жінка дізналася, що її Вова загинув. Тоді, у березні, він вирушив не на військові навчання, а до Маріуполя — визволяти своїх друзів, побратимів та цивільних з «Азовсталі».
Редакція hromadske висловлює щирі співчуття рідним і всім, хто знав Володимира Кравченка.
«Я піду їх розганяти, що це вони тут влаштували»
З дитинства Вова прагнув справедливості — захищав слабших і допомагав друзям, розповідає нам телефоном пані Катерина. Характером хлопець пішов у діда, який закладав патріотичне виховання ще змалечку.
«Про комуністичні часи, Голодомор, ми знали не з книжок, а від Вовиного діда. Вдома він казав: “Розмовляйте до мене українською, а як російською, то не звертайтеся взагалі”», — каже Катерина.
До 2013-го Вова разом із родиною жив у Луганську, а після школи поїхав на навчання до Києва. Навесні 2014-го він приїхав на Великодні свята додому. Тоді в Луганську проросійські активісти збирали «антимайдан».
«Він приїхав і сказав: “Я піду їх розганяти, що це вони таке влаштували”. Вони (проросійські активісти — ред.) збиралися тоді під будівлею СБУ. Він побіг туди зі своїми хлопцями. Там його і схопили в полон», — розповідає пані Катерина.
Вову катували електрошокером, допитували про «Правий сектор», у якому хлопець мав знайомих і друзів. Катерина змогла його відшукати та витягнути звідти.
«Після того в нього почалися панічні атаки, він багато працював із психологами. Зародилося щось схоже на бажання помсти. Він не говорив мені про це, але почалися розмови про його бажання йти на війну», — каже Катерина.
«Міг підставити своє плече»
2015-го Вова покинув інститут, зібрався йти воювати на Донбасі. Мама та друзі з «Азову» відмовляли.
«Йому тоді було лише 18 років, грав юнацький максималізм, Вова був дуже запальним. Я йому казала, що він ще малий, то не його», — згадує Катерина.
Врешті після вмовлянь та застережень Вова таки дослухався і не пішов на фронт. Почав працювати у сфері криптовалюти та трейдерства, але мріяв про психологію.
«Психологію він вивчав самостійно, хотів розвиватися в ній. Любив фізику, астрологію та квантову фізику. Він був досить здібний, вчителі його завжди хвалили», — каже Катерина.
2021-го жінка перебралася з Луганська до сина в Київ. Тоді Катерина відчула: Вова подорослішав. Умовляв маму не влаштовуватися знову на роботу, а відпочивати.
«Він міг підставити своє плече. Я не відчувала такого ні в першому, ні в другому шлюбі. Такою захищеною я була лише з батьком, дідом Вови, та з сином. Я казала своїй 18-річній дочці: “Аню, тепер у нас Вова голова сім’ї”, а він сміявся: “Бачиш, мамо, не змогла знайти собі чоловіка, то довелося народити й виховати"», — розповідає Катерина.
«Рвався в бій»
25 лютого, після повномасштабного вторгнення, Вова хотів вступити до тероборони. Але його, молодого і без військового досвіду, відправили додому. Сказали чекати. Кілька днів, згадує Катерина, син нудився, постійно кудись ходив, його трусило.
«Коли Вові було 18, я вважала, що ще рано йти воювати, але коли йому вже 26, у мене язик не повертався відмовляти. Я лише плакала і молилася», — каже Катерина.
За декілька днів Аня сказала матері, що брат зателефонував друзям з «Азову», які саме були в Маріуполі. Вони допомогли йому в Києві влаштуватися до «Азову». Вова почав ходити на військові тренування.
«Я питала в нього: “Сину, як ти почуваєшся?”, а він відказував: “Як Бог — сильний і впевнений”. Він був щасливий тоді і рвався в бій. Казав: “Ми ту русню поб’ємо і проженемо”», — розповідає Катерина.
«Біль, який буде з тобою завжди»
За тиждень після того, як із сином зник зв’язок, Катерина почала його шукати.
Писала Вові, але він не з'являвся в мережі. Зверталася до знайомих, але ніхто не давав конкретної інформації. 22 квітня їй зателефонували і сказали, що Вова ще на початку місяця полетів до Маріуполя.
«У мене все обірвалося всередині. Почалася істерика, я просила дочку та племінників допомогти його знайти. Потім вони мені зізналися, що їм телефонували хлопці з “Азову” і повідомили, що Вова загинув 2 квітня. Донька казала: “Мамо, це біль, який тепер буде з тобою завжди, я хотіла, аби ти ще трохи побула без нього"», — згадує Катерина.
Деякий час жінка не могла ні їсти, ні пити. Почала чекати на обмін тіл, який відбувся влітку. Катерині надіслали фото, за обличчям було важко впізнати, але тіло сина було цілим.
«Я впізнала його тату. У нього був уроборос — змій, який намагається схопити себе за хвоста, так утворюється коло. Це означає переродження», — розповідає жінка.
Про таємну операцію Катерина дізналася вже на впізнанні тіла та похованні Вови: 28 серпня вона поховала свого сина в Києві. Він був одним із тих військових, які летіли на гвинтокрилах до Маріуполя, щоб доправити туди ліки та боєкомплекти й евакуювати звідти поранених бійців. Вова дістався Маріуполя і разом з іншими побратимами прийняв бій.
«Вони потрапили під обстріл російського гвинтокрила, а це мало шансів. Вова зазнав тяжких поранень, від них він помер, — розповідає Катерина і додає наостанок: – Я знаю, що це був його свідомий вибір піти на війну. Він казав: “Мамо, я мушу вас захищати. Хто, як не я?”».