«Я за мобілізацію жінок нарівні з чоловіками» — Куба Лібре

«Я була готова вбивати, але потрапила в "Госпітальєри"», — розповідає Куба Лібре.

Вона — дизайнерка, парамедикиня, а сьогодні — військовослужбовиця ЗСУ.

Напередодні повномасштабного вторгнення Куба готувалася до Kyiv Fashion Week.

«Я закупила частину швейного обладнання, щоб робити свій бренд, а потім — ти сам знаєш, що відбулося», — пригадує вона лютий 2022 року.

Як Куба стала парамедикинею? Що для неї було найскладніше в армії? З якими проблемами до неї найчастіше приходять бійці та про що соромляться говорити? Чи можливе кохання у війську? Як Куба творить під час війни нові моделі для своєї колекції?

Про усе це військовослужбовиця Куба Лібре розповіла військовослужбовцю та ведучому hromadske Сергію Гнезділову в новому випуску «++ подкаст».

Про початок шляху як парамедикині

Це почалося ще на Майдані, під час Революції гідності. Тоді я ще не мала якихось навичок і знань, але опинилася у шпиталі на Грушевського, 1 — у Парламентській бібліотеці.

У жовтні я ухвалила рішення йти на війну. Не можу сказати, що однозначно хотіла займатися пораненими, я була готова і вбивати людей, якщо їх можна назвати людьми. У результаті потрапила до «Госпітальєрів» і там уже почала навчатися тактичної медицини.

Три роки пробула в «Госпітальєрах» і перейшла до Да Вінчі в 1 штурмову роту, де ми з Аліною Михайловою створили медичну службу «Ульф». У 2019 році повернулася до цивільного життя аж до початку повномасштабного вторгнення.

Про життя до повномасштабної війни

Я не тільки волонтерила для Збройних сил, а ще й займалася благодійністю — допомагала хворим дітям, тоді у мене була така фінансова можливість.

Я жила доволі цікавим життям. Мені спочатку було складно адаптуватися, доводилося звертатися до психологів, психіатрів. Вважаю, що адаптація в суспільстві після війни — це теж шлях воїна.

Перед повномасштабним вторгненням у мене вже було налагоджене життя: займалася дизайном, навчалася. У мене був виступ на Ukrainian Fashion Week 6 лютого. На той час я вже придбала частину швейного обладнання для того, щоб робити свій бренд.

Про те, як вирішила вступити до ЗСУ

На початку вторгнення ми з Катею Приймак організували в Києві штаб швидкого реагування. Перші декілька місяців я займалася постачанням: ми купували автомобілі, бронежилети, шоломи — все необхідне для війська. Зараз штаб продовжує займатися цим уже без мене.

Я хотіла йти на війну одразу, але вимірювала коефіцієнт корисної дії й розуміла, що в той період була корисніша у штабі. І вже коли побачила, що штаб може працювати без мене, Катя там усе контролює, я вирушила на фронт.

Спочатку ненадовго потрапила в «Кракен», а потім уже до Збройних сил України.

Саме у ЗСУ я почала служити у 2022 році. До того я завжди була в добровольчих формуваннях.

Про свій бренд одягу

Cubitus Dei — складна назва, але її обов’язково запам’ятають, тому що майже у всіх відомих брендів доволі складні назви, будемо чесними.

Обладнання, яке придбали ще до вторгнення, — це лише частково те, що зараз працює в нашому цеху. Пізніше ми ще виграли грант — мільйон гривень на підтримку бізнесу ветеранів — і докупили ще обладнання.

Це дорогий одяг, який може виготовлятися в декількох екземплярах. Я більше розраховую на міжнародну публіку, тому що під час війни в Україні витрачати такі гроші на одяг саме українцям — це якось не дуже.

Про нас з Аляскою знімають документальний фільм «Куба і Аляска». У ньому буде й про показ у Парижі. Коли буде випущено це кіно і ми вийдемо на міжнародний ринок, люди за кордоном купуватимуть речі з колекції й цим підтримуватимуть Україну.

Про партнера по бренду

У мене є партнер по бренду, Станіслав Бітус, який був моїм вчителем дизайну. Зараз він теж військовослужбовець.

Стаса мобілізували, коли ми мали їхати в Париж. Ще на початку вторгнення він намагався потрапити в тероборону і ще кудись — його не брали. Коли ми зібралися в Париж, йому треба було отримати дозвіл на виїзд і піти у військкомат. Там йому сказали: «Через три дні ти будеш на “Десні”, збирай речі». Так він став військовослужбовцем.

Ми виготовляємо мерч від «Жіночого ветеранського руху», розробили жіночу військову форму, яку пропонували Міністерству оборони. Був конкурс, але виграла не наша форма. Це не проблема, головне, щоб вона дійсно виготовлялася.

Про необхідність дбати про здоров'я

Моя основна робота — евакуація поранених. Я керую евакуацією на рівні батальйону.

Професійні хвороби — грижі, протрузії, проблеми зі спиною — є у 90 % тих, хто служить в армії, може, й у всіх. Ми носимо бронежилети, і це впливає на здоров’я.

Найкращий спосіб лікування — це відсутність навантаження, більше відпочинку. Хлопцям все одно доводиться виходити на позиції, виконувати бойові завдання, а це вже відсутність лікування й погіршення стану.

Можуть бути й інші проблеми, наприклад геморой. Хлопці не люблять про це говорити, дуже соромляться. У Широкиному ще у 2016 році був випадок, коли до мене прийшов хлопець і дуже сором’язливо, з червоним обличчям, намагався пояснити, що в нього є проблема. Я подумала, що в нього закреп, і майже змусила випити проносне. Слава Богу, що він не випив, інакше було б ще гірше.

Усі проблеми зі здоров’ям треба розв’язувати вчасно. Як довше затягувати, то гірше буде в результаті.

Про те, що на війні важливо утеплятися

Хлопці сидять в окопах, у бліндажах. Іноді дуже важко зігрітися. Треба думати не тільки про те, як лікувати хворобу, а і як їй запобігти, тобто як себе утеплити.

Знову ж таки в Широкиному в Аліни Михайлової від холоду почалася перша стадія гангрени на пальцях. Це сталося через те, що ми дуже щедрі. Ми переїжджали з одного будинку в інший, до нас прийшли хлопці, у яких не було буржуйки. Кажемо: «Ми все одно переїжджаємо, забирайте нашу». Вони її забрали.

Це був лютий, а наш переїзд затягнувся ще на тиждень. Хлопці жили з буржуйкою, а ми — без, тому дуже мерзли. Якось Аліна каже: «У мене посиніли пальці, почорніли навіть. Цікаво, що це таке». Я теж не могла зрозуміти на той момент, що це.

Ми поїхали в лікарню. Виявилося, що почалася гангрена. Відмороження пальців тієї зими доволі часто траплялося.

Що краще попіклуєшся про себе заздалегідь, то менше потім витрачатимеш часу на лікування. Зараз дійсно дуже-дуже важливим є питання того, як зігріватися.

Про те, чи важко бути жінкою в армії

Було важко ще у 2014 році, а в деяких моментах — і на початку мого шляху у Збройних силах. Я пояснювала, що я профі у плані евакуації, а на мене хотіли повісити тільки папірці. Тоді я була старшим бойовим медиком роти, і вже пізніше комбат підняв мене на рівень батальйону. Він мені сказав: «Ви керуєте евакуацією, займаєтеся навчанням і постачанням». Це те, що я пояснювала своєму попередньому командиру, який казав, що я не маю нікуди виїжджати. Це дуже дивна позиція, як на мене.

Спілкуватися з хлопцями, перебувати в чоловічому колективі — з цим проблем у мене немає дуже давно, я вже звикла. Мені простіше, тому що мене давно знають, у мене є досвід, я приходжу і відразу показую, що вмію.

Щодо інших жінок, які тільки починатимуть, то їм буде складніше. І тут головне — приходити вже підготовленою.

У Збройних силах зараз дуже не вистачає людей. Якщо ти приходиш і говориш: «Я хочу воювати», — це добре. Але якщо ти приходиш і говориш, що вмієш професійно користуватися дронами або маєш міжнародні сертифікати TCCC, — це інша історія.

Про мобілізацію жінок

Жінці зараз доволі складно добровільно потрапити у військо. Як усе відбуватиметься, якщо ухвалять рішення про мобілізацію, я поки що не бачу.

Якщо говорити про майбутнє, то я за мобілізацію жінок нарівні з чоловіками. Це змінить і ставлення чоловіків до жінок.

Жінки борються за свої права в армії, але права чоловіків теж не в найкращому стані. Жінка може виїжджати за кордон, її не мобілізують примусово. Але якщо жінка хоче мобілізуватися — це стає проблемою вже на рівні військкомату — її ніхто нікуди не бере.

На мій погляд, вмотивована жінка — це краще, ніж невмотивований чоловік. Жінки не завжди слабші за чоловіка. І не завжди ті, кого зараз примусово мобілізують, фізично сильніші за мене. Якщо жінка буде професійно виконувати свою функцію в армії, то вона буде приносити більше користі.

Думаю, що з часом у нас таки буде мобілізація жінок нарівні з чоловіками. Ми до цього просто ще не дійшли.

Потрібно думати про те, щоб підготовлювати ґрунт під це все, тому що зараз не можна просто взяти й провести мобілізацію жінок. Треба змінювати всю систему, сам підхід до мобілізації — професійний відбір, можливість зростання тощо.

Про відраду

Дизайн для мене — це як сеанс психотерапії. Мені це дійсно допомагає, особливо коли те, що я вигадала та намалювала, втілюється в реальність. Це спосіб бути в балансі, в ресурсі, як люблять казати.

Людина — це чаша, яка має бути наповненою, а на війні немає чим наповнюватися. Ти навпаки витрачатимеш енергію, якщо не знайдеш для себе якусь альтернативу. Необов’язково хобі — кохана людина, прослуховування музики, читання книжок. До речі, «Гамлета» зараз перечитую.

Про кохання і стосунки

Мій наречений загинув на війні. Це важко.

Я не прагну зараз нових стосунків, нічого для цього не роблю і взагалі не живу таким життям. Але зарікатися теж не хочу.

Те, що було в минулому, чи те, що буде в майбутньому, — це насправді не є твоїм життям. Твоє життя — це те, що відбувається прямо зараз.

До цих стосунків у мене була позиція, що з військовими не можна нічого заводити. Але зараз я думаю, що в тих умовах, у яких ми живемо, не варто ставити собі правила, що можна чи не можна.

Про плани після Перемоги

Хочу займатися своїм брендом, більше уваги приділяти творчості.

Я займалася своєю колекцією дистанційно: малювала ескізи, перебуваючи на фронті, надсилала їх Стасу, він ішов у магазин, фотографував мені тканини. А мені хочеться бути долученою до цього процесу, тобто торкатися цієї тканини, самій шити. У процесі роботи ти можеш зрозуміти, що буде краще так, а не як ти собі намалював, вигадав до того.

Мені хочеться мандрувати. Моя мама з собакою живуть в Іспанії. У мене є такса Буба, я її дуже люблю. Вона своєрідна — на візочку. Хочеться з нею теж проводити час.

Думаю, мені навіть гроші особливо не потрібні, якщо це не стосується витрат на війну, на Перемогу. Мені немає де і коли витрачати на себе гроші. Я не можу, наприклад, купити собі сукню, бо вона ж просто буде лежати. Мені немає куди вдягнути ні сукню, ні прикраси.

Я рада, що потрапила саме в 92 бригаду, мені тут подобається, це моя родина. Я відчуваю свою результативність.