«Я здохну — і усе тут розтаскають і попалять»: кілька годин із поетом Голобородьком

«У 2014 році я повірив нашій владі, що за кілька тижнів ми звільнимо Донбас від росіян та сепаратистів і приїхав у Київ з одним паспортом. Усю бібліотеку, усі рукописи свої, речі залишив у Луганську. І ось відтоді я поневіряюся», — говорить поет-шістдесятник,лауреат Шевченківської премії Василь Голобородько.

«У молодших сучасників найбільше ціную Василя Голобородька. Потім — Вінграновського. І, звичайно, Леоніда Кисельова», — писав Василь Стус.

Твори Голобородька перекладені десятками мов світу, його називають одним із найвидатніших українських поетів останніх п’яти десятиліть. Сам же митець, як він каже, живе в забутті, почувається хворим, дуже самотнім і беззахисним.

Війна наздогнала

«А на воді цвіте квітка:

одна пелюстка — очі милого,

друга пелюстка — губи милого,

третя пелюстка — чоло милого».

Я іду набережною річки Ірпінь. Мабуть, тому пригадалися саме ці рядки Василя Голобородька. Засмічена стежка пірнає в брудні зарослі, далі — розхитані сходи нагору, до хатки Голобородька на території Будинку творчості Спілки письменників України. Цей тимчасовий прихисток от уже десятий рік є його постійним житлом.

Він зустрічає мене на порозі, швиденько вітається і кидається до ноутбука. Пояснює, що така-то бібліотека попросила впорядкувати бібліографію його творів, а ще треба вичитати інтерв’ю, яке давав луганському ЗМІ.

У кімнатці застояне повітря, пропоную вийти на вулицю, мовляв, дощу ж немає. Слово «дощ» виявилося ключовим. Голобородько залітає до сусідньої кімнатки, що з ліжком і столом може вмістити тільки одну людину, тож я зупиняюся на порозі. Дістає з-під столу трилітрову банку й тицяє нею в стелю.

«Бачите, які дірки? Протікає. Я ці банки наготував, щоб підставляти, як піде дощ, бо вже один раз цілий стос роздруківок нової книги залило, довелося просушувати кожен аркуш. І в коридорі стеля дірява. А веранда, звернули увагу? Там же весь дах осколками побитий. 

А мені ще й дорікають оцією халупою, у якій навіть їжу неможливо приготувати. Одна жіночка зі Спілки письменників пропонувала переїхати в будинок для літніх людей, щоб бути під наглядом, то туди мені й дорога», — каже письменник.

Через 8 років після евакуації з Луганська війна наздогнала Василя Голобородька в Ірпені. У лютому 2022 року син дивом пробився до нього через Гостомель і вивіз на Богуславщину.

«Ви ж писали в фейсбуці, що подалися до Словенії», — дивуюся.

«Та то я так написав. Насправді я на півдні Київщини був. А як мені в тому фейсбуці докоряли, що, мовляв, виїхав за кордон, у безпеку, і звідти нас повчаєш!» — відповідає поет.

 «Живу сам, як на дереві»

Після Богуславщини були суцільні переїзди: то до сина в Київ, то на літо знову в Ірпінь. А коли восени минулого року почалися блекаути, то вимушений був знову йти в прийми до сина з невісткою. Потім кількамісячна хвороба, поїздки до лікарень.

«У мене пневмонія складна була. Ковід. Так тяжко було, уже я не витримував, уже хотів щось з собою зробити. Досі не поновився після тієї хвороби. Тонометр поламався… Але я і без нього обходжуся, голова заболить, то вип’ю таблетку», — ділиться він.

Ліки на його полиці виводять мене з рівноваги. Підтримати 78-річну хвору людину вони навіть теоретично неспроможні. А на якісні, про які я йому розповіла, чоловіку бракує коштів.

«То ви теж приїхали мучити мене?», — уточнює Голобородько.

«Ні, я приїхала запитати, яка вам потрібна допомога», — відповідаю.

«Допомога? Та я здохну — і усе тут розтаскають і попалять», — каже чоловік.

В Ірпінь син привіз Голобородька після лікарень ще навесні й відтоді іноді навідується в гості. У нього, за словами батька, робота і сім’я — ніколи йому.

«Я сам живу, як на дереві. Ніхто до мене не приходить і я не маю сили кудись виходити. У сина трикімнатна квартира, та мені там некомфортно. Невістка каже мені “ти”. Як і роботяга з Будинку творчості, той теж “тикає”. То пиво йому купи, то цигарки — здирник. Мені зайвий раз не хочеться просити навіть, щоб він мені хліба приніс», — бідкається Голобородько.

Між розбитим вікном і поламаним чайником

У 2014 році літній будиночок від Спілки письменників в Ірпені був просто знахідкою для Василя Голобородька. Спокій і який-не-який дах над головою. Але їдальня Будинку творчості вже не працювала, а в будиночку немає приладів для приготування їжі. Тому, із харчуванням було багато проблем усі роки. Зараз, за словами Голобородька, він раз на два тижні замовляє собі кур’єрську доставку продуктів. Тобто гарячого харчування чоловік давно не має.

«Тут якісь розумні про мене писали, що я собі пельмені варю. Хто їх варив? Де б і на чому я їх варив? Електрочайник і той поламався. Але я до їжі невибагливий. Що є, те і добре», — каже він.

Оскільки літні будиночки не опалюються, кілька зим грівся Голобородько електрообігрівачем. Тепер у будиночку з’явилися батареї — може, буде навіть і тепло, хоча минулої зими його не було, як майже в усій окрузі.

«Мені тут вікно засклили, бо, мабуть, вибуховою хвилею його вибило. Але зробили не подвійне, холодно буде. Я і за скло гроші свої давав, і за роботу платив, у мене записано. Хоча подумати: я ж біженець із Луганська, цей будиночок мені не належить. Ще й кажуть, що я маю оплачувати оренду і комунальні послуги. Але ж я член Спілки письменників», — обурюється чоловік.

Увечері я переповіла ці слова голові Спілки письменників України Михайлові Сидоржевському. Після матюків, які були першою реакцією, він пояснив: «Хто живе в Будинку творчості, має платити за оренду. Голобородько десятий рік живе безкоштовно. Який могли, такий ремонт йому зробили. Ми ще в 14-15 роках писали листи владі Ірпеня і в інші інстанції щодо житла для Голобородька. Житло йому не надали. Власних квартир Спілка не має. Що ми ще можемо для нього зробити? Зрештою, він має сина».

У квартирі сина поет і зареєстрований як переселенець. Але каже, що переїде туди тільки якщо не буде світла й він не зможе працювати в будиночку на комп’ютері, бо в квартирі йому незатишно й важко зосередитися.

«У мене пенсія — чотири з хвостиком. І державна стипендія трохи більш як три тисячі. Я не можу орендувати житло, бо тоді зовсім не матиму коштів на видання моїх книг. 

Ось зараз я працюю над другим томом монографії про зміст української казки. Перший том видавав власним коштом. І ще кілька своїх книг своїм коштом видав, зокрема “Вірші лісові”, “Загадки дівочих рушників”. 

Наклад маленький — буквально по 50 екземплярів кожна книжка, на більше немає грошей. Але головне, що ці книги видані. Я їх дарую, передаю в бібліотеки. Є книга — знайдуться люди, які її прочитають. Головне, що текст не пропав, робота отримала завершення. Можливо, якийсь видавець колись захоче видати їх більшим накладом», — каже поет.

За словами Голобородька, у нього вже давно назбиралося віршів на нову поетичну книгу. Одне видавництво навіть пропонувало її видати, але з умовою, що автор їздитиме країною і проводитиме творчі вечори, щоб книгу краще розкуповували.

«Не маю я сил їздити, і часу на це не маю. Я хочу встигнути закінчити свою роботу про казки», — скаржиться.

Боїться не повернутися в Луганськ

Голобородько говорить зі мною й одночасно намагається почистити пошту від надокучливої реклами, дратується, бо не виходить. Милостиво дозволяє мені кинути в «кошик» кілька непотрібних йому повідомлень. Тут же бурчить, що тепер і «кошик» буде переповнений. Але чистити «кошик» уже не дає, бо щось натисну не те і «все пропаде». 

Я обіцяю йому, що зателефоную в Спілку письменників і в Пен-клуб, хоч він з нього й вийшов. Він виводить мене на сходи. Сердиться, коли я його фотографую.

«Ну, скрутіть мені дулю», — жартую я.

Він усміхається своєю ніжно-дитячою усмішкою. Принаймні розсмішила.

Я залишаю із самотою чоловіка, який переймається через осінні дощі, що заливають рукописи, і через майбутній зимовий холод, і що не приїде кур’єр із їжею, і що не буде світла і він не допише свою роботу, і що не зможе дотягнутися до полички з ліками, і що не знайдеться видавець на другий том монографії, і що він ніколи не повернеться в Луганськ. Так добігає кінця його восьмий десяток.

Можливо, тому віршів більше не пише.