Як дерусифікувати країну

Кілька днів тому в Рівному з центру міста прибрали радянську мозаїку — дві дівчини в обіймах. На думку представників влади, вони символізували Україну та росію. Тому вирішили, що в місті не місце відвертій ворожій пропаганді.

Як на зло, активісти рознесли зображення цієї мозаїки просторами інтернету. Виявилося, що перша дівчина зображена в наддніпрянському строї, а друга — радше в гуцульському. Тобто мозаїка мала символізувати єдність великої та західної України.

На обурення громадськості очільники міста повторили свою тезу: це Україна й росія. Крапка. Що ж, тут хіба розведеш руками.

У Києві два проспекти хочуть перейменувати на честь Європейського Союзу та НАТО. Хоча, на думку експертів, давати іншу назву Повітрофлотському проспекту, зав’язаному на авіації, таки не варто. Але ж дуже хочеться! Надто одній партії, яка вважає себе вкрай патріотичною.

Проте я звернув увагу на те, на що мало хто звертає. Саме слово «проспект» потрапило до нас із російської мови та російських реалій. Тобто перейменовувати варто було б не назву проспекту, а самі ці реалії.

Логічно було б змінити стандарти й використати для проспекту назву «бульвар», а відповідно для бульвару — «алея». А якщо ще прибрати оце «смт»… Повірте, дерусифікація була б значно потужніша, ніж перейменування Повітрофлотського. Проте в цьому напрямі ніхто навіть не мислить.

Наша дерусифікація чомусь стосується лише зафарбування зовнішніх речей. І здебільшого тих, про які «дерусифікатори» не мають зеленого поняття. Тому й виходять казуси, від яких хочеться заплющити очі.

Ще здавна чимало людей з мого оточення вважали мене мало не «нацистом» — ну як, такий українець, не хоче бути росіянином, глибоко копає, псує нам «свято».

Тепер натомість у цьому галасливому натовпі — часто неуків — стаєш мало не «русофілом». Бо люди, які ще рік тому преспокійно жили в «російському світі», виховували дітей російською й дивилися їхній ютуб, раптом виявилися «махровими націоналістами», «щирими патріотами». А що ці патріоти ніяк не завдадуть собі клопоту поцікавитися бодай основами української культури та історії, то їхній підхід до дерусифікації нагадує боротьбу з вітряками.

Знову ж таки, як завжди, ніхто не цікавиться, що варто було б дерусифікувати й деколонізувати. Ми просто ходимо вулицею й здираємо мозаїки.

У цій нашій ненависті до російського минулого вже є щось російське. Бо так ненавидять тільки своє. І це трагедія. У багатьох із нас не виробилося відсторонене, спокійне, зневажливе ставлення до колонізаторів. І коли люди, які досі дивляться російські програми в ютубі (ну, звісно, щоб покритикувати), починають робити нам «дерусифікацію», це вражає.

Щоб провести справжню дерусифікацію, потрібно постійно ставити собі питання. Не рік і не два. Тоді багато речей стануть очевидними.

Дерусифікація — це коли нахиляєшся над дитиною, яка робить домашнє завдання, і питаєш себе: а що це за зошит у косу лінійку? Чому дитина має писати з нахилом? Адже більшість європейців пишуть прямо! Ми не повернули навіть м’який знак на останнє місце в нашій абетці — хоч новий правопис усі вважають мало не націоналістичним. Навіть на комп’ютерах маємо ту ж таки росію — наша розкладка клавіатури досі лишається російською. Адже й болгари, й серби мають інакше розташування літер. Наша «Укрзалізниця», яка оголосила про цілковиту дерусифікацію, ніяк не може змінити російську мову на квитках і російську форму на провідниках.

Ми загальмували дерусифікацію медицини й освіти — запровадження гімназій і ліцеїв для старших класів було б значно потужнішим її символом, ніж перейменування вулиць. У наших лікарнях зір перевіряють за російськими таблицями Сивцева — Головіна. А дорожні знаки мають ті самі зображення, що й російські — порівняйте їх із європейськими.

Біля наших адміністративних будівель, садків і шкіл ростуть російські сині ялини, символ незгірш берізок. А на Офісі президента вивіска, набрана російським шрифтом «Іжиця». Розмінну монету досі називаємо копійкою, а кілька громад — районом. Ми навіть хорунжих не спромоглися повернути до армії на дев’ятий рік війни.

росія дихає з усього, що ми робимо чи маємо, досить лише побіжного погляду. І не досить залити город нітратами, потрібно довго й нудно полоти бур’ян.

Для всього цього потрібні глибокі знання. Щоб зрозуміти, де саме нас колонізували, потрібно знати культуру й історію. Проте багатьом активістам не до цього. Бо змінити клавіатуру — процес довгий і важкий. Дізнатися, чому на Великдень правлять у червоних ризах, а не білих — марудно. А замалювати барельєф або й знищити його — ось воно.

Це страшно, коли деколонізацією займаються неуки. Бо прибираються манюсінькі скалки в оці, тоді як величезні колоди лежать непорушно й не дають нам ходити. І чи приберуть їх узагалі колись — сам Бог знає.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.