Як гранатомет із сараю, велосипед та прокльони спиняли росіян у перші дні великої війни. Історії опору простих людей

Кинувся з велосипедом на танк

Чоловік жбурляє велосипед на ворожий танк — броньовик розчавлює двоколісник і їде далі. Таке саме повторюється і з другим танком. Чоловік впирається руками в наступний і залазить на нього зверху. Зупиняється вся колона. Це сталося 26 лютого 2022-го.

Це відео з тоді ще 55-річним Сергієм Шевченком облетіло соцмережі. Будівельник із Бахмача на Чернігівщині став героєм, яким надихалися українці в перші дні повномасштабного вторгнення росії.

Крім слави, він має тепер і новий велосипед, а також грамоту від місцевої влади й сувенірну монету «Бахмацький опір 26 лютого 2022. Сергій Шевченко» — на ній чоловік голіруч впирається в танк.

Того дня колона російської бронетехніки йшла через невелике містечко Бахмач. Про це мало хто знав, але місцеві повискакували на вулицю, щойно почули страшний гул. Стояли й дивилися.

Сергій дізнався про це від дружини — відразу ж скочив на велосипед і погнав у центр міста. У ньому наростала лють. Побачив молодих окупантів на башті танка — ті сиділи й зверхньо посміхалися: мовляв, для нас це прогулянка, гра. Відчув, що злість дійшла кипіння. Зозла кинув те, що було під рукою, — велосипед. Важка техніка перетворила його на млинець, переїхавши двічі. Та чоловік підняв його знов і кинув удруге, потім — утретє. А тоді — гоп! — і заліз нагору.

Його пізніше питали земляки: як він примудрився? Вони б не знали навіть, куди ногу на танк поставити. А Сергій знав, бо в армії сам був… командиром танка.

«В армії нас учили: нічого не бачиш — зупиняєшся». Тож узяв футболку й затулив нею щілину в оглядовому люку.

На броні сидів командир екіпажу — вистрілив угору, а тоді наставив автомат на бахмачанина.

«Ну, стріляй! — гаркнув Сергій йому у вічі. — Чого ти сюди приперся? Хто тебе сюди звав?» Але сказав «з матюками конєчно, по-нашому, по-українському», — сміється чоловік.

У цю хвилину Сергій мимоволі прибрав футболку з «віконечка», танк рушив. Чоловікові довелося зістрибнути.

«Зрозумів уже пізніше, що він міг мене й застрелити, але в ту хвилину не думав. Пошпурив велосипед на Бойова машина піхоти — велика броньована машина повищеної прохідності, основною функцією якої є підтримка погнем піхотних підрозділів на полі бою, також може транспортувати бійців.БМП — то він із ним так далі й поїхав. Викинули мого вороного вже біля відділку поліції».

Про що думав Сергій Шевченко, йдучи додому?

Щоб дружина нічого не дізналася! Нічого їй не сказав. А як запитала про велосипед, відповів: зламався. Та відео із Сергієм уже гуляло Інтернетом: якась жінка зняла це все на телефон. Його показали в Назва спільного телемаратону, що з початку повномасштабного вторгнення триває на більшості загальнонаціональних каналів.«Єдиних новинах». Тому дружина «взяла його в оборот» й наказала: «Нікуди з двору не рипайся».

А йому не дуже й хотілося. Бо як не вийде, всі впізнають: «Привіт героям!», «Диви, дядько з телевізора!». Навіть на базарі пропускали без черги. Сергієві було забагато уваги, а зараз нарешті «успокоїлися».

Замість старого велосипеда, який він досі зберігає як згадку, друг подарував йому свій. А згодом місцева влада й один із фермерів подарували кращий — з електродвигуном. На ньому він і їздить на нову роботу: працює оператором на комбікормовому заводі.

Запитую, чи завжди був таким відчайдушним і боровся за справедливість?

«Я вспильчивий. У Бахмачі всі мого возраста мене знають, бо в юності драчун був», — ніяково сміється.

Сергія найбільше злило, коли кілька чоловіків налітали на одного. Завжди втручався.

«Не допускав такого. Я ж спортом займався, боротьбою».

А в юності якось ішов із танців уночі, як побачив: три хулігани причепилися до студентки, яка їхала з навчання.

«То я і заступився», — і в цьому «заступився» вчувається таке… аж мороз по шкірі: що ж він із ними зробив? Замовчує. А ту дівчину провів додому, познайомилися і… побралися. Вона стала першою дружиною Сергія.

Історія з велосипедом стала корисною і для українських військових — вони побачили на відео, яка йшла техніка та куди. Колону росіян зрештою розбомбили біля Ніжина. Тож і в цьому є вклад простого українського чоловіка з Бахмача.

Зараз він їздить на передову як волонтер із гуманітаркою.

«Хтось не їде — боїться, а я про це не думаю. Наші воїни далеко від дому, від рідні, у них дітки, батьки. Треба допомагати».

Один проти колони російської бронетехніки

Від залізничного вокзалу в Бучі аж до в'їзду в Ірпінь розтягнулася вулиця Вокзальна. Звідти лише кілька кілометрів до столичного мікрорайону Новобіличі. Саме цією вулицею з Бучі на Київ 27 лютого 2022 року сунула колона російської бронетехніки.

Коли росіяни доїхали до будинку №19, раптом по колоні хтось вистрілив із гранатомета. Потім на окупантів полетіли Ручна осколкова граната Ф-1. Назву «лимонка» отримала під час Першої світової війни через схожість із британською гранатою системи Лемона.«лимонки».

Зупинив колону 64-річний пенсіонер. Крім цього самостійного нападу, він передав інформацію на український блокпост в Ірпені та навів на росіян нашу артилерію.

Останню гранату чоловік лишив для себе. Хоч окупанти й пройшли за пів метра від нього, затиснута в долоні «лимонка» не знадобилася.

«Хибно думати, що тільки ЗСУ повинні воювати. Кожен може стати захисником — навіть цивільна людина в літах, як я. Просто треба себе налаштувати, не розслаблятися. Інакше ця війна ніколи не закінчиться», — наголошує у розмові з hromadske Валентин Дідківський. Від його нападу на російську колону минуло вже два роки, та чоловік душею не старіє і вперто знаходить для себе завдання у місцевій теробороні.

Будинок Валентина можна визначити здалеку: біля обійстя майорить український прапор. Чоловік зустрічає мене «на воротях», уважно вивчає картку акредитації з Міністерства оборони: війна навчила його бути пильним.

Таким Валентин уродився: до гарних справ його не треба припрошувати, він сам уміє їх знаходити. Під час Революції гідності їздив на Майдан, а з початком російської агресії став волонтером: своїм бусиком возив хлопцям на передову їжу, білизну, Невелика, часто саморобна, металева пічка для обігріву приміщень та приготування їжі. Назва походить від часів революції 1917 року, коли такі печі були переважно в заможних містян.буржуйки, різне устаткування. Вивозив із зони бойових дій загиблих, доправляв їхні тіла батькам на Київщину, у Житомир, Рівне, Львів, Івано-Франківськ. Знали Діда бійці уздовж лінії розмежування від Широкиного в Донецькій області до Станиці Луганської. Знала його і волонтерська спільнота в Ірпені та Бучі.

Хоч за рік до великої війни Валентин пережив важкий інсульт, ніхто не ставив чоловікові запитання про вік і стан здоров'я, коли у січні 2022-го він записався в тероборону Ірпеня. Нарівні з молодими патрулював вулиці селищ передмістя, пильнував за дорогами й будівлями, охороняв господарські об'єкти.

Напередодні руху колони повз свою вулицю, чоловік саме відчергував у теробороні та приїхав додому в Бучу переночувати.

За словами Валентина, зброю йому в теробороні не видавали. Він мав власний пістолет, що стріляв гумовими кулями. Але була в чоловіка й «серйозна» зброя: у гаражі «про всяк випадок» він заховав два Відомий також як «Муха» — реактивний протитанковий гранатомет одноразового використання, призначений для боротьби з броньованою технікою та ворожими силами в укриттях.РПГ-18 і кілька гранат-лимонок.

«Не запитуйте, де я їх узяв. Не скажу. Приходили тут до мене, запитували. То я їх посилав. Війна — як чоловікові без зброї?» — зберігає таємницю Валентин.

Рано-вранці 27 лютого він почув далекий гуркіт. Вийшов за хвіртку: від залізниці вулицею сунула російська техніка. «Я таксистом працював, у мене реакція миттєва». Кинувся в гараж, приготував до бою гранатомет, вставив запал у гранати.

Біля високого паркану, що відгороджував обійстя від вулиці, стояв причіп — Валентин і видерся на нього, нишком оглянув вулицю. Поки вовтузився в гаражі, повз його хату вже пройшли три БТР, четвертий був на підході. За ним котився бензовоз. Тротуарами по обидві сторони вулиці йшли озброєні росіяни.

«Я зразу подумав про наших хлопців з блокпоста, що на в'їзді в Ірпінь. Їх там лише з десяток було. І зброї майже ніякої — один чи два автомати, Однозарядна гвинтівка, розроблена у 1870-х роках.берданка якась мисливська. Пізніше хлопці казали, що мали ще один РПГ. Але це крихта, на них така колона йде! Я спочатку хотів подзвонити на блокпост, щоб попередити, а потім зміркував, що бензовоз має бути заправлений. Вирішив по ньому вдарити. Ніхто з росіян на мій паркан уваги не звертав. Притис до нього РПГ і вистрілив. Потім став гранати кидати. Тоді щось підказало мені одну гранату собі залишити. Почув вибухи — вже не роздивлявся, що там на вулиці робиться, бо росіяни почали стріляти у бік мого будинку».

Із затиснутою в руці гранатою «для себе» Валентин поповз уздовж свого паркана — огорожа стояла на фундаменті, він і прикривав чоловіка від російських куль. А росіяни в кількох місцях наскрізь пробили будинок, знівечили дах. «Усі постріли, що мали мене вбити, будинок батьківський на себе прийняв, і паркан. Я потім подивився: отвори від пострілів на рівні людських грудей. Навмисно так стріляли, щоб напевно вбити».

Валентин переповз двір і кинувся у вузький прохід між гаражем і сараєм — хотів городом вискочити на іншу вулицю. Але за городом уже теж були росіяни.

«Я не знаю, де взялася сила плечем вибити шматок профнастилу з огорожі сусідського двору, але я її вибив. Скочив у двір до сусідів, і чую, що росіяни вже в моєму дворі, на моєму городі. Куди дітися? Я в сусідську вбиральню забіг, за одвірок став, палець просунув у кільце гранати. 

Зайдуть — кину собі під ноги. І знаєте, що мене врятувало? Що двері до вбиральні я не зачинив. Орки повз пройшли й не заглянули у відчинені двері! Кричали, матюкалися. А потім, я не знаю, звідки він узявся, хто він, але якийсь чоловік забіг у цей сусідський двір — мабуть, хотів заховатися, а росіяни його вбили. Певно подумали, що це він стріляв».

А коли у дворах поруч стихло, Валентин зателефонував нашим на блокпост. Сказав, що по Вокзальній на Ірпінь іде колона — нехай передадуть ЗСУ.

«Хвилин через 7–10 по цій колоні вдарили наші. Хатам на вулиці дісталося, але колону розколошматили. Ні до Ірпеня, ні до Києва вона не дійшла, усіх справ було на пів години, та за ці пів години наші в Ірпені встигли підтягнутися. Вулиця моя постраждала, але уявіть, що б ця колона в Ірпені та в Києві наробила, якби дійшла туди! Скільки було б смертей?» — пригадує Валентин.

Його помешкання, як і всі хати на вулиці, нині дуже ошатне. Уздовж дороги — акуратна плитка тротуарів, по-хазяйськи обнесені огорожами молоді деревця, газогін із лічильниками — як під лінійку. Відбудовували вулицю на гроші американського мільярдера Воррена Баффета, програми «єВідновлення» і особисті заощадження мешканців Вокзальної. Сьогодні про ті події вже дворічної давнини нагадують лише дірки в парканах між сусідськими городами.

Вилаяла росіян на їхньому блокпості

Любительське відео: за склом автівки люди у російській військовій формі. Жіночий голос за кадром: «Зупинили на блокпосту невідомі люди з красними полосками — требують показати документи, відкрити багажник. На яких підставах? Я не розумію».

До авторки відео та водійки, яка показала себе на секунду (білявка у чорній курточці й шапці), підходить військовий у масці.

«Покажіть своє обличчя. Чому я маю терористам показувати свої паспорти?» — з викликом звертається до нього жінка.

Кілька хвилин вона кричить на чоловіка надривно і люто: «Я народилася в Україні на оцій рідній земельці. Ви розумієте? Чому ви прийшли вбивати моїх батьків, моїх дітей? Чому ви прийшли сюди зі зброєю? Я громадянка України, мене тут усі знають. За Конституцією України я можу їздити тут без паспорта!».

Військовий відповідає стримано: «Успокойтесь, не психуйте». Зрештою жінку відпускають.

Героїня відео — Ольга Рось із Рогинців на Сумщині. 27 лютого 2022-го вона не побоялася дати відсіч російським загарбникам.

«Того дня виїжджала з дому вже накручена, — розповідає 40-річна Ольга. — Моя дитина потрапила під обстріли, а я не могла нічого зробити».

Напередодні вторгнення вона відправила 13-річного Артура до батька в Київ. Вони з чоловіком розлучені. І от 24-го розмовляла з ним телефоном: «Мамо, біля мене все вибухає! Мені страшно!». Біля його будинку неподалік палали танковий завод, військова частина, аеродром і військовий навчальний центр. Батька на світанку викликали на роботу, він вивозив жителів Ірпеня. «Синку, ти де?» — «Я на балконі».

А потім зв'язок зник.

«Я розхвилювалась, мене розтеліпало — я його набираю, а він мені не відповідає. Доїхати до нього ніяк. Усе перекрили, транспорт не ходить. Не знаю, як я цей день пережила. 

Коли він передзвонив увечері й сказав: “Мамо, все добре, я їду на Львів”, — я вже трохи заспокоїлась. Але кацапів стала ненавидіти так за цей день, що всіх би поперестрілювала», — каже жінка.

росіяни не зайшли в її село, що розташоване у низині від траси. Вони рухалися старими дорогами, якими місцеві вже не користуються, бо прокладені нові.

Та бачити ворогів жінка могла. Приблизно за кілометр від її будинку йшла колона бензовозів, а військова техніка — далі. Трохи заблукали, потопилися в місцевих болотах, а далі їм хтось допоміг. Оля так думає, бо виходила з друзями перекривати дороги, пиляючи дерева. Однак хтось попередив ворогів — і вони об'їхали пастку.

За перші дні після вторгнення місцеві вже дізналися, де вороги розташували пости — і не рипалися туди, шукали інші шляхи. Оля ж поїхала туди вмисне, щоб виказати все, що про них думає.

«Я рушила на Ромни. І от закінчилася солярка, а я без неї трактор не заведу, 300-кілограмовий тюк сіна не підійму. Поїхала шукати».

Жінка живе з двома дітьми, сама обробляє землю, вирощує свиней. Її зупинили молоді російські військові з Бурятії — заблокували машину, попросили паспорт. Українську ніхто з них не розумів. Окупант, якого Оля зняла на відео, підійшов до неї вже четвертим. Він її розумів, тож жінка збагнула, що саме цей у них головний.

«Знімала, щоб показати своїм, що відбувається на блокпосту, бо всі боялися тудою їхати. Здивувало, що той четвертий не підвищив на мене голос, не матюкався. Я кричала йому в обличчя, знімала відео, а він лишався чемним».

Зрештою жінку пропустили. Солярки вона не знайшла, поверталася тією ж дорогою. Її знову зупинили, попросили відкрити багажник. Вона відмовила, тож хтось із військових почав смикати сам.

«Відчинила двері й кажу: “Я тебе зараз сама переламаю”. Він і відскочив».

Запитую, чи Оля не боялася, адже з нею в машині був ще й молодший син — семирічний Ваня.

«Лякалася, звісно, я ж нормальна людина, — сміється. — За малого постійно думала, як він там. Якби не він — битися б полізла. У мене думки крутилися: як забрати в них автомата і всіх перестріляти. Була готова їх рвати зубами».

Відео жінка показала сестрі, а та вже виклала в мережу. Вона швидко зібрала 12 тисяч коментарів. Більшість захоплювалися сміливістю української жінки. Запитували, чи жива вона.

Оля натомість зважилася ще на одну авантюру. Після того, як біля села росіяни пограбували машину з хлібом (щось забрали, а решту потовкли ногами), підбурила знайомих хлопців. Мовляв, «поїдьмо, заберемо в них автомати, а вони нас не наздоженуть, бо стоять без солярки». 

Жінка продумала детальний план, звідки і як вони заходитимуть. Усі погодилися. Та потім їй зателефонували з тероборони: «Чули, що ти там далі хочеш дебоширити? Не здумай! Наслідки будуть плачевними!».

«У принципі, воно б так і сталося, — розмірковує Оля. — Бо була схожа історія. Неподалік іншого села теж стояв блокпост. І от українці вирішили нашкодити кацапам. Хлопці залягли, десь понабирали автоматів — і давай стріляти по танку. А він розвертається і як гепне! Відбив голову пацану 18-річному, решта нумо тікать: хто в канаву, хто через город. А ті поїхали слідом і чотири рази ввалили в заправку — розбили її повністю».

Вона каже, що хлопці не мали плану, а вона краще знає, як треба було влаштувати засідку і закидати танк ворогів Проста саморобна запалювальна зброя у скляній пляшці на основі легкозаймистої суміші. Назву отримала від фінських партизан, які так дражнили голову уряду СРСР Молотова.коктейлями Молотова.

Запитую, чи вона загалом бойова у житті — Оля сміється.

«Є таке. Багато хто мене не любить за правду в очі. Але я живу за цим принципом і не шкодую».

Згадує, як колись гуляла з подругою та її братом. Звідкілясь наскочили невідомі — юнака ввалили цеглиною по голові, він знепритомнів. Сестрі ж, яка за нього заступилася, роз'юшили носа. Тоді вже Оля схопила одного з кривдників — поламала йому руку й носа. Приїхала поліція. «Чекайте, хлопці, я тільки розпочала, я йому ще й голову розтрощу!» — відрізала їм. Ті вислухали історію бійки: «Викликайте, жіночко, таксі, забирайте друзів! Ми вас не бачили!».

Безстрашна жінка зізнається, що збиралася йти на фронт. Прибігла до матері: «Забери малого!». Але мати усе зрозуміла і хитро відповіла: «Їду звідси, мене не буде, не можу!». Тож Оля залишилася.