Як hromadske після інтервʼю з бійцем, якому вийняли осколок із серця, розшукало незнайомку з кафе, яка йому сподобалася

Під час обстрілу Олексій відчув, як його щось дзьобнуло в бік. Але й подумати не міг, що то уламок снаряда, пробивши грудну клітку, легені, влетів у серце.

Чоловіка турбувала поранена рука — з неї рясно юшила кров. Він дістався окопу, самотужки наклав на руку турнікет. Зняв бронік, обмацав груди й боки, шукаючи рану. Крові під броніком була зовсім крапля — боєць і заспокоївся. По рації дав знати хлопцям про своє поранення, викликав для себе евакуацію.

«Боліло в легенях, було важко дихати, а серце навіть не кололо — я його не відчував», — розповідає Олексій.

Уламок із серця йому витягли в Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова, розріз зробили від шиї аж до пупа. Зараз Олексій доліковується в одному з київських шпиталів, днями йому зняли шви.

Через поранення він говорить тихо і повільно, але вже самостійно ходить на процедури. Ми розмовляємо з ним про події, звичні в мирному житті й такі щемливі на війні.

«Коли з “нуля” на Бахмутському напрямку ми приїжджали в якесь місто, я любив походити між людей, зазирнути в музей, якщо він працював, у магазини, поштовхатися на базарчиках. Це таке просте життя, але після “нуля” воно давало відчути, що ти теж живий», — каже Олексій.

В одному з таких містечок він любив приходити в кафе — пити каву, їсти булочки й дивитися на дівчину, яка там працює. Чорнява, очі такі красиві… Він не знайомився з нею. Просто усміхався їй, а вона — йому. На душі ставало приємно і затишно.

— Ти хотів би, щоб вона зараз тобі написала чи подзвонила?

— Хотів би.

Уже за дві години я розшукала контакт цієї дівчини. Але про це трохи згодом.

Не панікувати від страху

У 2014-му Волноваха, у якій жив і працював Олексій, опинилася в «сірій зоні» — артилерія і «гради» били з обох боків. Тоді він навчився розрізняти страх і паніку. Пізніше на фронті переконався, що вміє не панікувати.

«Під обстрілами не виходить не боятися. Але коли страшно, то треба згрупуватися, не втрачати контроль над собою. Я бачив хлопців, які від страху впадали в паніку: застигає на місці, й ти його нікуди не відтягнеш. Або вискакує з окопу і біжить геть, добре, якщо не на російські позиції. Хто панікує — не часто має шанс вижити», — говорить Олексій.

У 2020-му він переїхав у Смілу, де мешкала сестра зі своєю сім’єю, працював на складі, на тамтешньому підрозділі «Укрнафти», автокарщиком. А за два роки, коли ворог зайняв Волноваський район, на Черкащині опинилася і мама — від їхньої рідної хати лишилися тільки стіни.

Мобілізували Олексія в лютому 2023 року. Він потрапив стрільцем у піхоту, згодом пройшов підготовку як марксмен — піхотний снайпер, що працює на малій і середній дистанціях.

«У вільний час я на полігоні ролики про снайперів дивився, мені сподобалося. Гарно опанував високоточну стрільбу. Це дуже цікаво: поправка на вітер, градус зміщення кулі, багато різних тонкощів, які роблять стрільбу ефективною», — говорить Олексій.

Спочатку він воював у 31 ОМБ, потім — в одному з окремих стрілецьких батальйонів. Гвинтівка UAR-10, з якою працюють українські марксмени, не встигла надійти в підрозділ Олексія до його поранення.

«Я у своєму автоматі приклад замінив, запчастини докупив спеціальні: оптичний приціл, підщічник, ще дещо — і вийшов у мене оптичний автомат, я на 500-600 метрів міг ціль уразити», — натхненно розповідає Олексій.

Він не пам’ятає, хто вранці 24 жовтня ніс його до евакуаційної машини: бачив тільки низьке осіннє небо над собою. Потім пікап, яким його вивозили з «нуля». Усю дорогу побратим із позивним Тєхнарь тримав його на своїх руках і примушував розмовляти, щоб Олексій не знепритомнів.

У Дніпрі чоловікові зробили комп’ютерну томографію — так і виявили уламок у серці.

«Коли мені сказали про уламок, я навіть не злякався. Розумів: якщо я дихаю, відчуваю біль, значить я живу і боятися нічого», — згадує Олексій.

З Дніпра пораненого повезли в Київ. Здавалося, що час і простір щезли: машина їхала легко, і його каталка навіть не колихнулася. Увечері того самого дня він був уже в Інституті Амосова.

Ще кілька днів Олексія готували до операції, боролися з наслідками внутрішньої кровотечі. А потім дістали з його тіла кілька уламків. Той, що вгризся в серце, був не більшим за вишневу кісточку — 7/6/5,5 мм. Підступна дрібнота…

Піжмурки

Лікарі кажуть Олексієві, що після операції його серце працює, як належить. Пощастило.

Узагалі-то серце все життя грається з чоловіком у піжмурки. Був малим хлопцем — гасав, як усі дітлахи, не втримати на місці, і ніколи серце йому про себе не нагадувало. А коли у 20 проходив медкомісію для отримання водійських прав, з’ясувалося, що серце його робить Нормальною частотою вважається 60-100 ударів за хвилинулише 45 скорочень за хвилину. Лікарі тоді заспокоїли: оскільки він не відчуває жодного дискомфорту, то не треба ніякого медичного втручання.

Через 13 років Олексій проходив уже мобілізаційну комісію, зробили УЗД серця і кардіограму — усе добре, «мотор» давав уже 75 ударів за хвилину.

«Переріс», — сміється Олексій.

Його рука вже майже зажила — уламок, що викликав сильну кровотечу, не зачепив кістку. Проблеми з легенями, які виникли через поранення серця, теж уже майже не турбують. Залишилося ще кілька місяців післяопераційної реабілітації.

«Я такий, що і назад до хлопців своїх повернутися не проти. Знаєте, які там у мене хлопці? Я не можу дібрати слів. Це більше, ніж родичі чи друзі дитинства. Вони такі рідні, ну на все життя», — хвилюється Олексій.

Він старається реально дивитися на ситуацію. Чи дозволить здоров’я повернутися на фронт? Чи омине його інвалідність? Яким буде його життя після реабілітації?

Мама хоче, щоб він повернувся додому. Але де тепер дім?

«Я все більше думаю про будиночок у тихих Карпатах, про землю, якийсь тракторець, щоб її обробляти, щось вирощувати. Але це все пізніше. Якщо не вдасться повернутися до хлопців, то, може, піду інструктором з високоточної стрільби в якийсь центр підготовки бійців, мені подобається стрілецька служба, стрілецька зброя, із задоволенням би цим займався», — розмірковує вголос Олексій.

Чому я не називаю її імені

Олексій переплутав назву кафе, у якому працює чорнява дівчина. Але адресу того кафе назвав точно. За нею я швидко знайшла і номер телефону (не знадобилося підключати ані знайомих з тамтешньої патрульної поліції, ані військових, які саме зараз перебувають у тому місті).

Відгукнувся жіночий молодий голос. Вона?! Я переповідаю цій жінці свою розмову з Олексієм. У її інтонаціях чутно і подив, і цікавість, і навіть трішки заздрість.

«У нас працюють дві чорняві дівчини. Ви запитайте в Олексія, волосся у неї довге чи коротке?»

Я пишу Олексієві. Відповідь приходить миттєво: довге.

«Тоді це А…» — говорить мені жінка.

Вона обіцяє передати дівчині все, про що я розповіла, і мій номер телефону, тож якщо А. захоче, то подзвонить мені. Я погоджуюся — що маю робити?

Чекаю годину. Десь всередині закрадається підозра, що співрозмовниця може нічого й не передати для А. Тож я телефоную знову. Цього разу вимагаю номер А. За кілька хвилин отримую повідомлення з цифрами. Боже, поможи.

 Її голос здивовано й радісно схвильований.

«Я знаю, про кого ви говорите, мені хлопці казали, що він у шпиталі», — каже вона.

Ага! Значить помітила його відсутність.

Я прошу в неї фото, аби переслати Олексієві й упевнитися, чи А. і є тією чорнявою красунею. Три хвилини, і від Олексія приходить повідомлення: вона.

Я знову набираю її номер і рішуче вивалюю: «Якщо захочеш приїхати до нього в Київ, зможеш ночувати в мене». А. розгублено і щасливо сміється.

А потім тихо відповідає: «Я заміжня».

За кілька хвилин розмови я дізнаюся, що жінка вже кілька років живе з якимсь чоловіком у цивільному шлюбі. Їй 32, має двох синів-школярів, з їхнім батьком давно розлучена.

«Але правда класно, коли хтось приїжджає з “нуля”, щоб просто подивитися на тебе і порадіти тому, що ти є на світі? Класно, коли якийсь чоловік, котрий навіть не знає, як тебе звати, згадує саме тебе, отямившись після операції?» — говорю я їй.

У відповідь знову сміється.

«Я маю з цим переночувати», — говорить вона мені.

Я переслала Олексієві її телефон, а їй — телефон Олексія. Не знаю, чи подзвонять вони одне одному. Тому я не називаю ні імені А., ні міста на Донеччині, де вона живе зі своїми дітьми. Не публікую і її фото. Уявляєте собі актрису Ромі Шнайдер з чорним довгим волоссям? Так отож. В Олексія гарний смак...

Трикрапка — геніальний розділовий знак, коли не знаєш, чим може закінчитися історія, учасницею якої ти стала на коротку мить.