«Снилося, що вийшов з полону — купив чорного лабрадора». Поліціянт з Маріуполя про віщі сни, віру і гумор навіть у пеклі

Від історії Бориса в мене завмирало серце. Однак його феномен в тому, що після всіх пережитих жахіть він випромінює суцільний позитив.

Поліційна служба під час бомбардувань у Маріуполі, смертельно небезпечна переправа на «Азовсталь», полон і понад 9 місяців пекла — спочатку в Оленівці, потім в російській тюрмі. А ти дивишся на цього 31-річного ясноокого хлопця і дивуєшся, як за рік після обміну, з купою наслідків для здоров’я, він легко сипле жартами й понад усе не хоче мати вигляду жертви.

«Про нелюдське поводження росіян з нашими полоненими знають усі. Але от я уявляю, як з моїх вуст це хтось почує й почне мене жаліти — стає гидко. Я воїн і маю пройти цей шлях достойно».

Про те, як ще студентом пішов в «Азов», а потім у поліцію; про «сафарі» росіян під час прориву на «Азовсталь»; про легенду для мами; надії на чайок, пахлаву та Ердогана; про допити й зеленку, яку ховав для нього друг у камері; про вперше вивчену молитву «Отче наш»; та про сни в полоні, які зрештою справдились. Про все це говоримо з захисником Маріуполя, а нині патрульним поліціянтом у Львові — Борисом Колесниковим.

Студент-«азовець»

Коли у 2014-му Маріуполь вперше окупували проросійські бойовики, Борису було 20 років. Юний, але вже з чіткою позицією: входив до лав футбольних Організовані групи футбольних фанатів, відомі своєю фанатичною підтримкою футбольного клубу.ультрас, які були таким собі осередком патріотичної молоді. Коли навесні бойовики захопили Маріуполь, хлопці партизанили: збирали інформацію про ворогів і доповідали в органи безпеки.

У червні українські Сили оборони відбили місто. А восени студенти із фанатської спільноти гуртом вирішили вступати в «Азов» — тоді ще батальйон спеціального призначення при Міністерство внутрішніх справ.МВС.

«Мотивація була проста — боронити нашу країну. Тоді саме був Бої за місто Іловайськ Донецької області, які тривали з 6 по 29 серпня 2014 року і які закінчились оточенням українських військових з боку регулярних військ рф. Під час виходу «зеленим коридором», всупереч домовленостям, росіяни розстріляли українських військових. 366 воїнів загинули, понад 400 зазнали поранень. 300 — потрапили в полон.Іловайський котел… "Азов" вибрали насамперед за ідеологію. Уся наша "банда" потрапила в один взвод. На жаль, не всі лишилися живі».

Хлопець, який раніше зброю і в руках не тримав, пройшов прискорений курс молодого бійця. Тоді не було ні часу, ні достатніх ресурсів. «Усі пам'ятають 2014 рік: у шльопанцях, у джинсах і з автоматом», — пригадує Борис. І додає, що в «Азові» навчання триває завжди.

Далі — бойовий шлях. Мар’їнка, Гранітне, Широкине на Донеччині. В останньому було найважче під час наступу. Тоді, каже Борис, він уперше відчув, що таке прильоти артилерії.

Загалом хлопець тоді відслужив майже 3 роки.

«Розумієш, що пи*дець, але як романтик віриш у краще»

Повномасштабне вторгнення Борис Колесников зустрів у Маріуполі — як поліціянт, у лавах новоствореного зведеного загону. Під час хаосу й обстрілів вони намагалися виконувати обов'язки: підтримувати громадський порядок, не допускати мародерства, бути «очима» військових у вистежуванні російських диверсійно-розвідувальних груп, евакуювати поранених. Уціліти вдавалося дивом.

«Прильоти були щодня. Пам’ятаю, ми з моїм напарником, Сергієм Михайловичем, пішли набрати соляру з бочки, щоб заправити авто. Як раптом чуємо свист… Це був приліт Радянська реактивна система залпового вогню БМ-21 калібру 122 мм з дальністю стрільби на 20 км.“граду”. Нас врятував паркан».

«Градом» били просто по скупченню людей. Навіть коли багато цивільних зібралося під офісом одного з операторів, де ще можна було зловити мережу. Мене з напарником тоді врятувало броньоване авто — вдалось забрати важкопоранених і відвезти в лікарню, яка тоді ще працювала.Борис Колесников, поліціянт і захисник Маріуполя

«Але навіть коли три райони вже були окуповані, ми підтримували людей — казали: “Усе буде добре, ми витримаємо”. За 2–3 кілометри від нас уже русня, а ми їздимо і патрулюємо місто. 

Ну як місто — вже фактично один Приморський район… Адекватно ніби розумієш, що це пи*дець. А як романтик віриш, що зараз ми зберемось і відсунемо їх назад».

Хоча чи не найстрашніше, зізнається Борис, було бачити в місті багато трупів цивільних і стихійні поховання у дворах. Вони радили людям робити табличку чи хоча б писати на аркуші, хто саме там похований.

Мамі придумали легенду

У Маріуполі не лишилося нічого, крім спогадів. У квартиру Бориса було пряме влучання. Коли ж мама прийшла до будинку, щоб забрати якісь речі, її зупинив сусід і сказав тікати звідти.

Борисова мама, Марина, — медсестра. Тож намагалася бути корисною поруч із сином.

«Мама з нами була в Приморському районі до кінця. Вона одягала каску, бронік і бігала між будівлями під обстрілами. Допомагалапораненим, робила уколи, перев'язувала. Але коли я зрозумів, що ми їдемо на “Азовсталь”, я її з собою не взяв. Сказав іти в лікарню».

Разом вигадали легенду для окупантів: мовляв, ховалась у Приморському районі в родичів, а коли припинились обстріли — прийшла на роботу. Спрацювало. Десь місяць вона мусила працювати під російською владою, жити в лікарні та здригатися від кожної бомби, скинутої на «Азовсталь». Вона знала — там мав бути і її син.

«Це був як тир, таке собі “сафарі” — у нас летіло все»

Прорив на «Азовсталь» Борис Колесников описує як найважче, що йому доводилось переживати в житті. Опинившись у повному оточенні, треба було проїхати близько 12 кілометрів окупованим містом до заводу. Рухалися колоною. Борис із напарником були в легковій автівці.

«Це був як тир, таке собі “сафарі” — у нас летіло все. Хоча вже в районі “Азовсталі” мені пощастило проїхати через Так званий пост-міст через річку Кальміус у районі маріупольського меткомбінату «Азовсталь». Міст з'єднує правий і лівий береги Маріуполя.міст, перш ніж росіяни його зруйнували. Кому так не пощастило — перепливали, на чому могли: хтось на піддонах, хтось пірнав і вже не виринав… Це був хаос».

Під час цієї переправи загинуло багато наших хлопців. Це найважче, що я бачив у житті. Я й сам був упевнений, що там і залишусь. Борис Колесников, поліціянт і захисник Маріуполя

«Поставив машину неподалік заводу. Вона була посічена уламками, як решето. Тоді, під постійний свист і прильоти, я побіг нишком попід парканом. А далі мене хтось підхопив з “Азову” на вантажівці — так ми вже потрапили на територію самого заводу.

Я забіг у цех, де було багато хлопців. Притиснувся до якогось станка і лиш сподівався, щоб від бомбардувань на нас не впав бетонний дах. Так просидів, мабуть, годин 5».

Не падати духом на «Азовсталі»: віра в чайок, пахлаву та Ердогана

До оборони на «Азовсталі» Борис Колесников долучився із середини квітня. Спочатку поліціянти забезпечували охорону бункера «Джерело» — аби не пролізли ворожі ДРГ, адже «дірок» на заводі було багато. Потім заступили вже на бойові позиції разом з військовими, їхніх сил для оборони не вистачало. Поранених були сотні.

Запитую, чи був у нього, як у невиправного романтика, момент повної зневіри на «Азовсталі».

«Ні, ні, не було такого», — одразу відказує Борис.

Ми завжди у щось вірили. Коли відпочивали від боїв, казали: «От зараз Ердоган приїде — і нас відвезе в Туреччину». Ми в бункері навіть п’ятизірковий готель уже вибирали.Борис Колесников, поліціянт і захисник Маріуполя

«Або от був “план Б”: вийти на пляж у шортах і продавати пахлаву, як місцеві. Хоча нас би “спалили” татуювання,— сміється. — Для росіян будь-яке українське тату — значить “Азов”.

Ще думали побудувати пліт із пляшок і перепливти морем до Туреччини — навіть карту дивилися… 

Або на чайках перелетіти… Заманити багато чайок, аби вони нас підняли та долетіли до Запоріжжя. Але от біда: чайок приманити було нічим — не було хліба».

Бомбардують так, що трусить весь бункер на мінус сьомому поверсі. Ти розумієш, що ще дні три — і тобі пи*да. Тимчасом ми з другом: «Блін, а реально пахлава — нормальна ідея». Борис Колесников, поліціянт і захисник Маріуполя

«Ми справді билися за межею людських можливостей, — уже серйозно додає Борис. — Билися, наче ті 300 спартанців, з усім кодлом, яке кинули на наше знищення. росіяни за Маріуполь умилися кров’ю».

«Я називав полон “три Д”: діарея, дистрофія і депресія»

Полон для Бориса не був варіантом: каже, краще б застрелився. Проте гору над гордістю взяла висока довіра до командування.

Після виходу з «Азовсталі» 16 травня українських полонених автобусами доправили за майже 100 км — до малої, поруйнованої та закинутої в’язниці в Оленівці на Донеччині, яку окупанти розконсервували напередодні. Понад 2500 українських воїнів розмістили у п’ятьох бараках.

«Азов» — окремо від решти. До них, за словами Бориса, у росіян особливо нелюдське ставлення. Для допитів і катувань там існувала окрема споруда — Дисциплінарний, або ж штрафний ізолятор — окреме відділення в місцях позбавлення волі, в’язні яких не контактують між собою, не виходять на вулицю та не мають зв’язку із зовнішнім світом.ДІЗО.

Уп’ятьох спали на одному карематі. Не було ні нормальної води, ні очисних систем. Технічна вода була краща за так звану питну. Її в бочку біля кожного барака заливали з пожежної машини. Брали, мабуть, з якогось ставка. Там були іржа і пісок, плавав очерет.Борис Колесников, поліціянт і захисник Маріуполя

«Були також “щі” — вони так називали воду з капустою. Тричі на день давали якусь кашу. Кидали маленький черпак, як собаці. 

Хліба на всіх не вистачало. Не знаю, як його пекли — він був сирий, ніби просто живі дріжджі. У всіх був сильний харчовий розлад. Щоб отримувати хоч щось корисне, ми вигадали заварювати чай з гілочок вишні: він був несмачним і гірким, але хоч щось для організму.

Я називав цей полон “три Д”: діарея, дистрофія і депресія. Моє почуття гумору не зникло навіть там».

Кожен день у полоні був однаковий: підйом о 6-й, огляд, спів гімну росії, обід, вечеря, знову огляд. Під час перевірки полонені мусили сидіти навпочіпки, доки не обійдуть 5 бараків. Зокрема, коли приїздив високопоставлений За даними журналістів-розслідувачів Kyiv Independent, курував в’язницею в Оленівці в.о. начальника Федеральної служби виконання покарань Москви Кирило Попов. Його упізнав і наш герой Борис Колесников.російський наглядач. Руки за спиною, спина пряма, голова нагнута, міняти позу ніг не можна, хоч вони німіють і затікають.

Борис пробув в Оленівці майже пів року. Наприкінці вересня усім із їхнього барака сказали збирати речі. Хлопці були певні, що це обмін «всіх на всіх». Почали готуватись: хтось голився, хтось прав речі, хтось одягнув свіже спіднє з емблемою Нацгвардії, дехто на п’ятьох заварив захований пакетик чаю із ванільним смаком: завтра ж свято, буде обмін, журналісти з камерами!

1 жовтня їх, як картоплю, з мішками на голові закинули в щільно забитий російська вантажна автівка.КАМАЗ, потім завантажили в літак, а звідти в Автівка для перевезення ув’язнених.автозаки. У дорозі стало ясно: «обміном не пахне».

«Ховав зеленку: знав, що його приведуть усього в крові»

Замість омріяного обміну на полонених чекало нове коло пекла в російському Слідчий ізолятор — місце тимчасового утримування підсудних під вартою.СІЗО. Найважче було в так званій прийомці — це підтвердить будь-хто із полонених, каже Борис. З українських бранців там зняли речі, видали тюремну робу і відвели в камеру. Запитали, в кого є татуювання.

Відтоді Оленівка здаватиметься йому відпочинком, бо росіяни ідентифікували Бориса як «азовця».

Вони ї*ануті. У них усе — «Азов». Вони його так бояться, що він їм уже приходить в нічних жахах. Кілька моїх татуювань вони ідентифікували як «нацистські», а наш тризуб — як свастику. Допити почались наступного ж дня.Борис Колесников, поліціянт і захисник Маріуполя

Пощастило хіба в одному: у росіян не було фотографії військового контракту Бориса з «Азовом» за 2014–2016 роки. На допитах він усе заперечував.

«Я казав: “У вас якась помилка, я ніде не служив”. Вони намагалися вибивати з мене свідчення — щоб я когось здав. Так вони “шили” справи наших пацанів, аби потім судити».

Про тортури військовополонених Борис говорити не хоче. Лиш каже: там справжні садисти. Важко було й тому, що їхня камера була прямо над кімнатою допитів.

У розрахованій на шістьох камері було дванадцятеро ув’язнених. Від шостої ранку до десятої вечора всі мусили стояти. Друг і співкамерник Бориса, нацгвардієць Іван Мікула, згадує: побиття палицями й електрошокерами було звичною справою.

«Через те, що я був поранений, мені хоч дали зеленку. Я її ховав під подушкою, а тампончики — за батареєю, щоб не було видно. Знав, що Борю приведуть із допиту всього в крові. Це була стандартна ситуація раз на тиждень. У нього на голові не було живого місця», — ділиться Іван.

У декого поранення просто гнили, допомогу ніхто не надавав. Знаєте, що комусь відповіли в медпункті на залиту кров’ю травму голови? Залили клеєм ПВА — сказали: «заросте».Іван Мікула, нацгвардієць і захисник Маріуполя

«4:2»

В ув’язненні вкотре підтримували все ті самі уява й почуття гумору.

«Ми з Іваном подумки ходили в торговельні центри, купували машини, відкривали бізнеси, купували будинки в селі та заводили курчат. 

Вираховували, за скільки можна продати десяток яєць і скільки коштує прогодувати курку місяць. Думали, чи це вигідно, а якщо вигідно — скільки потрібно курок? Коли ми нарахували 1000 курок, то зрозуміли, що не витримаємо», — сміючись розповідає Борис.

Усміхається він нині, а понад рік тому, знесилений у катівнях в’язниці, звернувся до Бога: «Господи, я вже не можу, дай мені якусь надію чи знак — коли це закінчиться?». І йому наснився сон.

«Я був на футболі в Харкові. Не знаю як, але уві сні я знав, що це Харків. Коли хтось забив гол, я побачив електронне табло: на ньому був рахунок — 4:2.

Не розумів, що це за 4:2? 2024 рік?! А чому футбол? Може, на чемпіонат світу нас обміняють? І ми всією камерою згадували, коли ж той чемпіонат».

Лиш за кілька тижнів після повернення його друг Іван згадає цей сон, а він отетеріє. Бо ж довгоочікуваний обмін відбувся 4 лютого — от і «4:2».

Щоправда, Івана Мікулу обміняли трохи пізніше — 16-го. Після полону їх було не впізнати: дужі чоловіки втратилипонад 20 кілограмів. Борис схуднув майже на третину: на свій зріст 182 см, маючи вагу 90 кг, він повернувся з вагою 65 кг.

На наслідки для здоров’я, яких є чимало, Борис махає рукою: «Усе добре. Рідна земля лікує».

Квіти для мами 

Іншим разом в тюрмі Борисові наснилося, що він вийшов з полону, купив собі чорного лабрадора і назвав його Пряник.

«Я вийшов з полону, і зараз у мене є чорний лабрадор, якого звати Пряник. Ось днями йому виповнилося 9 місяців».

Нині чоловік намагається втілювати все, що планував у російському засланні, коли мрією було бодай приготувати їжу. Купив гриль, мультиварку, вперше в житті спробував устриці. Крок за кроком чоловік закриває позиції зі списку омріяних в полоні речей.

Щонеділі, якщо є змога, намагається зайти до церкви. Храм обрав символічний — святих Бориса і Гліба. Хоч до полону вірянином Колесников не був.

«У полоні ти в щось неодмінно віриш. По-іншому неможливо. Якось моєму знайомому дружина написала листа, в якому була молитва. Я питаю: “Федя, що ти робиш?”. А він каже: “Молюся перед сном”. От і я чомусь вирішив робити так само. Уперше в житті я вивчив 8 рядків “Отче наш” — і справді стало легше на душі».

Борис і його мама нині живуть і працюють у Львові. Маму вдалося вивезти з окупації, ще коли син був в Оленівці. Дивом він знайшов у полоні телефон і додзвонився до волонтерів. За кілька днів отримав СМС: «Дзвони мамі, вона на підконтрольній території». 9 серпня, на її день народження, він навіть зміг замовити їй квіти з в’язниці. І продиктував записку: «Мамо, з днем народження. Я не поруч, але скоро повернусь».

Наступного разу він подзвонив мамі вже в день обміну.

Наостанок він просить не забувати про військовополонених. Зокрема, «азовців», яких обмінюють найважче. Каже: для них там не тюрма, а концтабір.

Боріться за них так, як ми боролися за вас. Тому що ми — це єдиний їхній голос. Там їм не допоможе ніхто — ні ООН, ні Червоний Хрест. Їхній голос — це ми.Борис Колесников, поліціянт і захисник Маріуполя