«Якби не поїхали по нього, до вечора б помер». Репортаж з-під обстрілів у Лимані
Наша редакція працює цілодобово, аби ви були в курсі того, що насправді відбувається в країні. Якщо для вас важливе те, що ми робимо, і ви вже підтримали Збройні Сили України, можете підтримати наше інформаційне військо.
Лиман — містечко в Краматорському районі Донеччини, ще до 2016-го було з додатком «Красний». В останні тижні бої тут не припиняються. Місто прийняло десятки російських авіаударів та ракет. росіяни намагаються захопити Лиман, бо звідси — пряма дорога на Краматорськ та Слов’янськ. Якщо плани реалізуються, вони зможуть відрізати Донецьку область на півночі, щоб зімкнути її в кільце. А втім, ЗСУ не дає цим планам реалізуватися.
Настя Станко і Колян Пастико побували в Лимані, разом із його мешканцями пережили ракетні обстріли й побачили, як із ризиком для життя поліцейські та водії евакуюють цивільних. Репортаж із Донеччини.
Уранці біля магазину в центрі містечка Лиман збираються люди. Хтось уже чекає, хтось з важкими сумками підходить. Навколо зелено і день обіцяє бути теплим. Тому якби не бахкало десь на горизонті, можна було б подумати, що люди вийшли у своїх справах — скупитися, зустрітися, поговорити.
Але всі вони тут чекають на евакуацію. Могли виїхати раніше, кажуть, та все сподівалися, що бої аж так близько до їхніх домівок не підступлять. Тільки-но ми заводимо бесіду, десь зовсім поруч сильно вибухає. Всі падають на землю, поближче до стіни. Коли за мить стихає, запитуємо.
«Гатять по мирних людях. За що?»
– Буде надія, що сьогодні вивезуть?
– Да, в 9 часов, – відповідає чоловік середніх років.
Після цих його слів лупить ще сильніше. Літня жінка з палицею в руках починає плакати: «Гатять по мирних людях. За що? Ми тиждень із підвалу не виходили. Мене всю трусить. Я забула, коли спала». «Мамо, все, тихо», — заспокоює її молодша супутниця. Та бажаного «тихо» нема — знову починає дуже гучно вибухати. «Щоб ви, бл*ді, провалилися, с*ки», — та сама жінка з палицею не стримує емоцій. За кілька хвилин, які ми проводимо із 12 лиманцями, поруч падає три снаряди. Ми вирішуємо бігти до машини та виїжджати за місто.
Там стоять поліцейські. Це на них під зачиненим магазином покладають віру лиманці. «Сьогодні — найгірший день для Лимана. Вони (російські військові — ред.) активні. Обстрілювати почали з 4 ранку і досі не припиняють», — каже нам керівник місцевої поліції Ігор Угневенко. Коли трохи стихає, правоохоронці вирішують їхати по людей. «Пів години вони (російські військові — ред.) перезаряджають “Гради”. Треба їхать. А там дві хвилини — і ми їх завантажимо. Усіх в один автобус — стоячи, лежачи, сидячи, — усіх. Дві хвилини», — поліцейські перед виїздом на ходу складають інструкцію.
Падає ще один снаряд за метрів сорок
За хвилину з’являється білий бус. Великими червоними літерами на ньому написано «Евакуація дітей». Бусик швидко мчить до магазину. Поки їде, на місці, де чекають лиманці, падає ще один снаряд — зовсім поряд із ними, за метрів сорок. Коли приїжджаємо, застаємо величезну вирву. Та, на щастя, ніхто не постраждав. Бахкає знову. Не так гучно, вочевидь, луплять десь далі. Люди швидко заходять до буса, завантажують свої нехитрі статки.
Та сама жінка, що плакала під магазином, дорогою починає розповідати: «Доньці попав снаряд у дім. Розгатило. Лишилася гола і боса. Що встигла, те й зібрала, то й усі наші речі. Питається — за що?»
«Топи на повну тут!» – підбадьорює поліцейський водія, щойно бус виїжджає на рівну дорогу. Та шофер скаржиться, що його кінь більше сотні не їде. Водія звати Андрій. Із 26-го лютого він те й робить, що вивозить людей з-під обстрілів.
«Люди жили-наживали, а тепер з отакою сумочкою тікають від цього, с*ка, ї**чого руского міра. Ви хочете рускій мір? То ви в росії побудуйте кілька міст і заберіть тих, хто хоче рускій мір. Нах*й ви його, с*ка, нам в Україні нав’язуєте?» — кричить Андрій, пильно вдивляючись у дорогу.
Своїх пасажирів Андрій вивозить до Краматорська чи до Дніпра, залежно від обставин.
«Били саме там, де були люди, розумієте?!»
З лиманцями прощаємося, коли вони вже у відносній безпеці. А самі з поліцейським Максимом Бережним їдемо до села Озерного, що за Лиманом. Там ідуть бої, попереджає Максим. І там в одній із хат поранений хлопець.
Максим повідомляє, що ми в’їжджаємо на територію без зв’язку. Натомість, каже, тут приходять повідомлення. Бере телефон і зачитує: «”Жители Донбасса, нацисты используют вас как живой щит. Не давайте размещать свою технику в населенных пунктах рядом с вашими домами. Защитите свои семьи…” Армагедон, — сміється Максим. — І от щойно сюди заїжджаєш, одразу приходить повідомлення».
Під’їжджаємо до хати за зеленим парканом. Саме тут живе поранений. Десь далеко чути вибухи. Тож чоловіки швидко виносять на ковдрі молодого хлопця. Услід за ними біжить жінка — його мама. Бахкати починає гучніше.
Її сина звати Артем. Йому 21 рік. 5 днів назад хлопця поранили. В нього ушкодження голови, ноги та грудної клітки. Пораненого кладуть на заднє сидіння поліцейської автівки, мама сідає поруч із ним.
Коли машина рушає, жінка хрестить сина, водія, хреститься сама і починає молитися. А тоді розповідає:
«8 снарядів зразу прилетіло. Ми всю ніч просиділи в підвалі. Вранці, о десятій, наче вже стало тихо. Вийшли. Ну, нас ще так не обстрілювали. А син каже: “Я так не виспався, я в домі посплю”. А я пішла до сусіда. І тут полетіло знову. А він вибіг і розгубився. Вони били саме там, де були люди, розумієте? Де були люди! Ми в МНС зателефонували, а вони сказали: “Ніхто до вас не приїде”. От спасибі, що поліція приїхала». Жінка ніжним поглядом дивиться на дорослого сина. «Терпи, зайчику, тепер все буде харашо», — каже чи то синові, чи то собі.
Поліцейські довозять хлопця до безпечної зони, де на пацієнта вже чекає «швидка». Далі лікарі повезуть його до лікарні в Слов’янськ. Прощаючись, мама Артема плаче й обіймає поліцейського Максима. В очах Максима також сльози.
Наступного дня поліцейський Максим надсилає нам повідомлення: «Він вижив. Якби не поїхали по нього, до вечора б помер».
Тоді ж дізнаємося, що російська ракета влучила в автомобільний міст між Райгородком і Лиманом, через який всі ми їздили з десяток разів і через який евакуювали поранених.