«Якщо ти долю секунди затримався або пошкодував противника, тебе не стане». Герой України Ігор Дикун

Пан Володимир запрошує до хати, проводить у кімнату сина, яку той облаштував собі сам.

«Чужої руки тут немає», — каже Володимир.

Ігор не любить сидіти без діла, тож коли приїжджає, починає ремонт. Змалку був напористим, багато працював, ставив цілі й досягав їх.

«У восьмому класі, наприклад, захотів велосипед. Я йому кажу: “Ігорку, у мене там 30 соток люцерни. Викосиш — я куплю”. Він викосив. Було важко, але потроху косив і справився».

У серванті — подарункова гиря. На столі — відзнаки в рамках. Гирю Ігорю подарували на шкільному випускному. Для кожного учня готували такий подарунок, який найбільше його характеризував.

«Пауерліфтингом син займався з сьомого класу. Мій гараж був повністю завалений усім тим залізом, різними грушами. Одна з відзнак на столі — це диплом за призове місце у змаганнях», — розповідає чоловік.

Відзнака в червоній обкладинці з державним гербом і написом «Герой України» — найпомітніша. Батько обережно бере в руки, відкриває «книжечку»: «Пишаюся Ігорем. Молодець. Досягнув того, що хотів». Він добре знає, скільки зусиль стоїть за цією нагородою.

«Ніколи не думала, що стане військовим»

Одна з найближчих людей для Ігоря Дикуна — його вчителька історії Олена Щур.

«Вона йому як мама», — запевняє батько.

«Правду каже», — пані Олена запрошує до свого шкільного кабінету. Втамовує хвилювання, відвертає повні очі сліз.

Потім бере в руки телефон і гортає спільний з Ігорем чат. Розповідає, у жовтні Ігор надіслав своє фото з фронту: «Було холодно, і я пишу йому: “Де шапка?”». За якийсь час Ігор надіслав відповідь: скриншот головного убору і смайлик зі словами: «У процесі».

Пані Олена розповідає, що на початку повномасштабної війни попросила Ігоря допомогти місцевому бійцю з каскою. Він тоді, як і Дикун, брав участь у боях під Києвом і втратив її. Ігор віддав тому військовому свою.

«Тож тепер ще один наш військовий носить каску Героя», — каже жінка.

Зі шкільних предметів, розповідає класна керівниця, Ігор найбільше любив математику, історію та фізкультуру.

«Я ніколи не думала, що Ігор коли-небудь стане військовим. Ну, може, вчителем фізкультури, бо дуже любив спортом займатися», — розмірковує вона.

З історії цікавився періодом Київської Русі та козаччини, читав додаткову літературу.

«На уроці міг розпочати дискусію. Розгляне одну точку зору, ще таку, іншу. І поки не наполяже на своєму, поки не переконає всіх у своїй правоті, не відступається», — пригадує вчителька.

«Скажеш, тату, що ти мені дозволив»

Цивільну форму на військовий стрій Ігор Дикун змінив 2014 року. Батько розповідає, коли син вирішив піти до Збройних сил, рідні з його рішенням погодилися не відразу. Ігор тоді був студентом третього курсу юрфаку Львівського державного університету внутрішніх справ.

«Сім’я фактично була проти. Тітка приїхала, каже: “Навіщо дозволяєте?”. Ігор зателефонував з університету і каже: “Скажеш, тату, що ти мені дозволив”. Тож увесь удар перед рідними я взяв на себе», — згадує батько.

Пан Володимир запевняє, завжди вважав, що рішення про майбутній фах діти мають ухвалювати самі. Однак дуже хвилювався.

«Коли Ігор обрав фронт, у мене перше питання було: а як ти мав би стріляти? Ігор відповів: “Ти знаєш, тату, їхав — було дуже страшно. А на війні — або ти, або тебе. Якщо ти долю секунди затримався або пошкодував противника, тебе не стане. Якщо на мить задумався, пожалів, забув або не схотів вистрілити, тебе не буде”. Це просто треба зрозуміти», — ділиться батько.

Із 2014 року Ігор воював на різних ділянках фронту на сході України у складі окремої механізованої бригади імені короля Данила. 2014-го під час звільнення Ямполя на Донеччині був поранений. Батько тоді відвідував його в госпіталі.

«Син дуже чекав на мене», — згадує пан Володимир.

За ті бої його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

2018 року Ігор замислився, щоб стати офіцером. Повпливав приклад полковника ЗСУ Валерія Гудзя. Під його керівництвом бригада Ігоря воювала під Горлівкою, наступного року — під Мар’їнкою, у 2020-му — на Світлодарській дузі.

Після отримання диплома юриста (коли підписав контракт, узяв академвідпустку, але згодом закінчив бакалаврат) Ігор вступив до Львівської національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Отримав диплом із відзнакою і звання «молодший лейтенант».

Батько показує фото. На ньому — розвідгрупа. Декілька досвідчених бійців-офіцерів і наймолодший серед них — його Ігор.

«Вони пройшли всі війни: Афганістан, інші. Досвід мали, мови знали, вміли захиститися. Він займався спортом, і його так зовсім випадково сюди, у розвідвзвод, кинули», — розповідає батько.

Виграв один із визначальних боїв за оборону Києва

Із лютого 2022 року служив у 24-й бригаді. З початку повномасштабної війни до поранення був командиром взводу навчального та бойового озброєння і техніки у 355-му полку 184-го навчального центру. Там і була створена зведена механізована рота з різних бійців і підрозділів.

У лютому-березні 2022 року підрозділ Ігоря Дикуна тримав оборону в Ірпені. Три ворожі бронемашини повітряно-десантних військ кинулися проривати оборону українців. І тоді Ігор з бійцями, озброївшись протитанковими гранатометами, помчав їх знищувати. Двома влучними пострілами Ігор пошкодив техніку росіян і зупинив пів сотні окупантів.

Але опинився практично поряд із ворожим кулеметником. Ігор був у темному, як у росіян, польському камуфляжі, тож ворог прийняв його за свого. «Брат, я свой, из 141-го полка!». На що Ігор відповів: «Держи, брат!» — і кинув у нього гранату.

Пізніше Дикун розповідав, що найвищу відзнаку не отримав би без злагодженої роботи кожного бійця підрозділу. У боях за Ірпінь Ігоря поранили в плече і в ногу. 26 березня, перебуваючи в лікарні, дізнався про Указ Президента, яким йому присвоїли звання Героя України. Молодший лейтенант отримав найвищу нагороду у свої неповні 28 років за оборону столиці. Нині він знову на передовій.