З України через росію — доля українських біженців у Грузії

З початку повномасштабної війни Грузія прихистила понад 60 тисяч українських біженців. Більшість — із територій, окупованих росією. Вони втекли від війни через територію країни-агресора, пройшли фільтраційні табори та багато інших перешкод.

Наші партнери з JAMnews розповідають, як українські біженці добиралися до Грузії, у якому статусі перебувають і що планують робити — залишатися в Грузії до кінця війни чи переїжджати в іншу країну.

«Грузія була нашою останньою надією»

33-річний Іван покинув Маріуполь із дружиною та маленьким сином 17 березня після того, як місто окупували росіяни. Вибір був невеликий — виїхати з міста можна було тільки в напрямку росії.

«Був хаос. Мобільні оператори не працювали, люди дізнавалися одне в одного, куди можна поїхати. Вирушили з Маріуполя до Запоріжжя. Мені було страшно, в моїй машині сиділа восьмирічна дитина, і я гадки не мав, що станеться. Офіційного "зеленого коридору" не було. Нам просто сказали, що пропустять».

Перед машиною Івана їхала величезна колона. Щоб не потрапити в затор, він вирішив відвідати батьків у селі Ялта Донецької області. Каже, що саме це й урятувало його сім'ю — колону, яка рухалася попереду, знищили.

Іван пробув у Ялті з дружиною та дітьми майже місяць. Їм потрібно було пройти фільтрацію в Мангуші, між Ялтою та Маріуполем.

Івана зареєстрували 2100-м у списку. За місяць «відфільтрували» лише 190 сімей. Іван розумів, що чекати доведеться довго, і дав росіянам хабар: «Не скажу скільки, але це спрацювало — нас пропустили без черги».

До фільтраційного табору Іван уже приблизно знав, про що його питатимуть, тож був готовий. Він заздалегідь видалив усі «підозрілі» фото, контакти й повідомлення з телефону. Питання були здебільшого про те, чи воював він, чи мав якийсь стосунок до війни. Перевірка тривала приблизно 40 хвилин: «Вони роздягнули мене, оглянули татуювання, обшукали мій телефон і комп'ютер, зняли відбитки пальців і сфотографували».

18 квітня Іван разом із дружиною та дітьми залишив Ялту і прибув до прикордонного з росією міста Новоазовськ. Він мав пройти чергову перевірку — вже у фсб росії. Ночували в машині біля російського кордону п'ять днів. Потім знову почалася стандартна процедура перевірки: «Вони знову обшукали нас, перевірили наші телефони. Тут усе було набагато серйозніше. Татуювання моє їм не сподобалося — у мене на коліні зображений великий ведмідь. Вони стверджували, що ведмідь — це символ росії, я пояснив, що це лише художній твір і жодного стосунку до росії не має».

Зрештою і цю перевірку пройшли. Після цього були Ростов, П'ятигорськ і Владикавказ. На території росії родина Івана проїхала орієнтовно десять постів. Процедура скрізь була однаковою. Останній огляд вони мали пройти на кордоні з Грузією.

Тут ставили багато запитань: хто вони, звідки приїхали, куди прямують. Уже на грузинському боці в них попросили номер телефону людини, яка мала зустріти їх у Грузії.

«Грузинської сім-картки в мене не було, українська не ловила, тому пред'явити нічого не зміг, — каже Іван. — Ми повернулися до кордону з росією, ввімкнули інтернет і дістали контакти тих знайомих, які вже приїхали у Тбілісі».

Але перетнути кордон знову не вдалося — грузинські прикордонники вимагали в усіх закордонні паспорти.

«У мене був закордонний паспорт, у дружини — ні, хоча ми знали, що Грузія приймає українців без закордонних паспортів. Тому не переймалися цим», — пояснює Іван.

«Ми з дружиною повернулися, сіли й почали плакати. Грузія була нашою останньою надією. Ми не могли повернутися до росії, ми просто не могли бути там, звідки нас бомбардують. Повернутися до України через росію шансів просто не було».

Іван винайняв кімнату у Владикавказі. Усі документи, які в нього були, він переклав з української спочатку російською, а потім англійською і втретє вирушив на кордон Грузії: «Цього разу нас пропустили. Ми зітхнули з полегшенням».

Грузія: хто дбає про українських біженців?

Частина українців, які приїхали до Грузії, живуть у готелях, виділених державою, деяким допомагають приватні особи та готелі, а невелика частина приїжджає сюди до знайомих чи родичів.

Зазвичай більшість людей, які прибувають, залишаються в Грузії ненадовго, а потім їдуть в іншу країну.

Проте єдиного відомства, яке координувало би процес розселення біженців, не існує. Тбіліська мерія допомагає тим, хто залишився у столиці й не знайшов житла самотужки. У Батумі — другому за розміром місті, куди також прибуло багато українських біженців, — цим також займається мерія.

У мерії Тбілісі повідомили JAMnews, що по всьому місту для українських біженців виділили 33 готелі. Станом на 30 червня у тбіліських готелях залишалося 100 вільних місць і 37 номерів.

Мерія Тбілісі оплачує оренду готелю та харчування. З власниками готелів підписаний контракт до 1 серпня, а це означає, що до цієї дати людей звідти ніхто не виселятиме.

«Після 1 серпня мерія ухвалить рішення щодо ситуації», — повідомляють у службі зі зв'язків з громадськістю мерії Тбілісі. За їхніми даними, місто прийняло 4 561 біженця, 2 027 із них уже залишили країну.

За рішенням мерії Тбілісі, окрім житла для українців, які прибувають до Грузії, також діє безкоштовний проїзд громадським транспортом, вхід до музеїв, галерей та парків.

«Мамо, я зараз помру, приглянь за Настею, будь ласка»

46-річна Наталія Балабас із Маріуполя збиралася з друзями летіти до Стамбула 26 лютого. Вона вже збирала речі, коли приятелі написали їй, що почалася війна й усі рейси призупинили. Спочатку Наталя не розуміла масштабів війни: «У Маріуполі вже вісім років триває війна, тому ми не панікували. Просто засмутилися, що подорож довелося відкласти».

Приблизно за п'ять днів почалися серйозні обстріли. Їх попередили, що під час комендантської години світла у вікнах не повинно бути видно, інакше по них можуть стріляти. Сім'я заклала вікна мішками й дошками.

«Поки у нас був газ, я ставила на плиту велику каструлю з водою і так обігрівала кімнату. Потім снаряд влучив у наш будинок і зруйнував газові труби. Далі ми рубали дерева та збирали дошки. Війна з кожним днем ​​була дедалі ближче. Навколо вибухали крамниці. Сусідів поступово ставало менше, вони виїжджали. Якось до нас прийшли українські військові й сказали, що настав час евакуюватися».

Але сім'я запізнилася — її не пропустили через пости. Їх було семеро — Наталя, її чоловік, троє дітей, мати і подруга сина. Вони повернули назад.

8 березня було затишшя. Наступного дня знову почався обстріл, снаряд поцілив у сусідню будівлю, вона спалахнула. Під'їзди горіли один за одним: «18 березня просто на наших очах згорів будинок дівчини мого сина. Ми стояли разом і дивилися, як він палає».

На ранок сина Наталії Костю та його дівчину Настю солдат попередив, що цієї ночі буде великий обстріл і їм краще піти. У них було три години. Вони були в підвалі й збирали речі, коли на їхній будинок упав снаряд.

«Я знепритомніла на кілька хвилин, нічого не чула й не бачила. Потім вибігла надвір і помітила чоловіка у крові. Син моєї сестри лежить на землі, і кров ллється з його горла водоспадом. Моя сестра намагається зупинити кровотечу рукою. Його очі заплющені, пульсу немає. А поруч повзе мій старший хлопчик, весь у крові, і кричить, щоб я знайшла Костю. Там же знаходжу Костю, він лежить, пальці на руці обвисли, обличчя залите кров'ю, нічого не бачить. Якимось зусиллям я змогла затягнути його з двору до під'їзду. "Мамо, я зараз помру, приглянь за Настею, будь ласка", — говорить він мені. Кров ллється звідусіль. Я не пам'ятаю, що робила, взагалі нічого не пам'ятаю».

Наталі та її сестрі якось вдалося вкласти в машину всіх трьох поранених — двох дітей Наталії та її чоловіка. За кермом сидів сусід, теж поранений. Місто бомбардували без перерви. Наталя не пам'ятає, як вони потрапили до лікарні.

«Я забігла з криком. Хірурга в лікарні не було. Не було ні води, ні ліків. Ніхто не міг помити руки. Я взяла старі ліки з машини й віддала медсестрі. Костю роздягнули. Він був весь у крові, лежав зовсім голий на морозі й тремтів. Я знайшла там ковдру, мабуть, вона належала іншому пацієнтові. Я вкрала її, щоб прикрити сина. Усі троє вижили. Костю прооперували, і ми залишили його в лікарні на ніч, щоб знову не почалася кровотеча. Я забрала сина Вову, в них у лікарні навіть антибіотиків не було. Ми ночували вдома. Це була найстрашніша ніч у моєму житті. Бомби падали безперервно. Стрілянина не припинялася. Мама і сестра не могли видати жодного звуку, сиділи мовчки. Мій племінник був назовні, під бомбами, мертвий».

Наступного дня Наталя посадила трьох поранених в одну машину, а матір — в іншу, і поїхала. В її автівці було спущене колесо й розбиті шибки, але все ж таки вони їхали. Сестра Наталі залишилася, не захотіла кидати тіло сина.

На зламаній машині Наталя доїхала до невеликого селища і спробувала знайти десь запасне колесо, але втратила чоловіка і сина: «Швидка допомога стояла поряд. Мені сказали, що поранених відвезли, і я не могла їх знайти».

Наталя шукала чоловіка й сина три дні. Нарешті їх знайшли у різних лікарнях.

«Їхнє життя було в безпеці, але Костя не бачив на одне око, не міг розігнути пальці. Вова не міг ходити. Я зрозуміла, що треба йти звідти, і зв'язалася з волонтерами у Грузії. Ми виїхали з Ростова і прибули до Грузії 10 квітня».

Семеро членів родини Наталії тиждень мешкали в одному номері готелю. Потім одна людина відвезла їх до свого приватного будинку на околиці Тбілісі.

Кості зробили операцію, але він досі не може бачити на одне око. Має бути ще одне оперативне втручання. Також йому потрібна операція на руці. Вові краще, він почав ходити.

Грузія: який статус у тих, хто прибув з України

Ні Іван, ні Наталя, як і більшість українців, що прибули до Грузії, досі не мають офіційного статусу.

Для того, щоб іноземний громадянин, який утік зі своєї країни, отримав притулок у Грузії, він має запросити статус біженця чи гуманітарний статус.

Відповідно до закону Грузії «Про статус біженця та гуманітарний статус», статус біженця надається особі, яка має побоювання, що може стати жертвою переслідування за будь-якою ознакою (раса, релігія, національність, політичні погляди тощо) і тому не хоче повертатися до своєї країни.

Якщо людина не відповідає критеріям статусу біженця, але була змушена покинути свою країну через насильство, окупацію, внутрішні конфлікти, їй мають надати гуманітарний статус.

За інформацією МВС Грузії, у першому кварталі 2022 року лише 13 українців набули гуманітарного статусу. За даними того ж періоду, як прохачів притулку зареєстрували 126 людей.

Особи, які шукають притулок, після реєстрації тимчасово розміщуються в державному ізоляторі, який розрахований на 150 осіб.

Саломе Джохадзе, юрист організації «Права для Грузії», каже, що більшість українців не намагаються набути статусу. Принаймні зараз в організації немає таких справ. Саломе пояснює це кількома чинниками: українці можуть перебувати у Грузії без візи протягом одного року. Наразі, під час бойових дій, вони й так отримують притулок. Багатьох приїжджих уже хтось зустрічає та забезпечує ночівлею. Фінансової мотивації вони не мають, тому що в разі отримання статусу держава дає лише 45 ларі (приблизно $15) на місяць.

«Статус потрібен тим, хто має намір залишитись у Грузії на роки. Людина зі статусом має такий самий вільний доступ до різних державних послуг, як і громадянин цієї країни. Наприклад, їй більше не доведеться платити за освіту у школах. А ще вона отримує довгостроковий дозвіл на проживання», — каже Джохадзе.

«Я в паніці схопилася з ліжка й закричала, що путін прийшов і сюди»

Катерина Талалай до війни жила з чоловіком і дітьми у Маріуполі. 19 березня вони разом із сусідами залишили місто і прибули до станиці Микільської, розташованої за сто кілометрів. Вони чули, що людей вивозять із міста автобусами: «До цього ми три тижні жили в підвалі. 120 людей. Ракети влучили у наш будинок одинадцять разів. Проте він усе ще стояв. Він і досі стоїть».

Вони пройшли половину шляху до Микільської пішки, коли їх наздогнав автобус. Там вони три дні жили у школі: «Через три тижні ми вперше побачили світло і воду».

Виїхали з Микільської ввечері 22 березня. Вони довго їхали невідомими дорогами в переповненому автобусі разом із колоною таких самих біженців. Пройшли фільтрацію в Новоазовську. Кажуть, що їх не мучили: «Тільки подивилися документи, і все було гаразд».

Проте на російському кордоні довелося пройти серйознішу перевірку: «Чоловіків виводили по одному, перевіряли на наявність слідів зброї, татуювання, телефони, комп'ютери і ставили безліч питань, переважно провокаційних: воювали чи ні, що думаєте про війну тощо. Потім приходила інша людина, відводила пасажирів окремо і знову ставила ті ж запитання — може, хтось заплутається, дасть іншу відповідь і попадеться».

Щойно вони перетнули кордон, виявилося, що замість Ростова їх повезли у Таганрог: «Знайшли готель поруч. Уявіть, до цього ми були три тижні без душу. То була перша ніч, коли ми спали на ліжку, купалися. Тільки після того, як переживеш це лихо, розумієш, яким щастям є такі дрібниці, як ліжко, вода, світло».

Вони пробули в Таганрозі два дні. Потім електричкою приїхали до Ростова. На вокзалі купили квитки до Владикавказа й поїхали у Грузію: «Жінок легко випускали на російському кордоні. Чоловіків знову й знову зупиняли і ставили одні й ті самі питання, ніби нічого не знали».

У Катерини та її чоловіка були закордонні паспорти, термін дії паспорта сина вже минув. Вони хвилювалися через це, але їм пощастило: «З нами була ще одна група, яка запізнювалася на літак у Тбілісі. Прикордонник розгубився, він подумав, що мій син теж із цієї групи, подивився паспорт мого сина не надто уважно і пропустив його — не помітив, що він прострочений. Потім зрозумів, коли вже поставив штамп. Нам пощастило».

Сім'я Катерини приїхала у Тбілісі о шостій ранку. Вони зняли номер у готелі. Потім дізналися, що можуть отримати нічліг безкоштовно. Зараз вони живуть у готелі в одному з передмість Тбілісі: «Коли ми вперше почули звук феєрверка, я в паніці схопилася з ліжка й закричала, що путін прийшов і сюди. Мене ледве заспокоїли і сказали, що це просто феєрверк на Великдень. Зараз п'ю заспокійливі, мені призначив психолог».

Які плани в українських біженців?

Як довго проживання та їжа для українців у Грузії будуть безплатними — на це запитання немає відповіді. На відміну від початку війни, нині зменшилася кількість тих, хто організовує благодійні марафони для допомоги Україні та біженцям, збирає гроші та продукти, допомагає з пошуком житла й роботи. Деяким українцям вдалося знайти низькооплачувану поденну роботу.

Іван із дружиною працюють у теплиці з восьмої ранку до восьмої вечора і за одну зміну заробляють по 40 ларі (приблизно $13). Іван каже, що якби вони не мали безкоштовного житла та їжі, то не змогли би прожити на цю зарплату. Наталя з чоловіком працюють у приватному готелі, який їх прихистив. Сім'я Катерини роботу не шукає.

Ніхто з них не пов'язує своє майбутнє з Грузією. Усі три сім'ї планують вирушити до Канади і збирають для цього документи.

Авторки: Ніно Наріманішвілі, Марадіа Цаава, JAMnews. hromadske публікує матеріал за підтримки «Медиасети»