Загублений якір: у пошуках полоненого командира

Бердянськ. Березень 2022 року

Вночі їй зателефонували з невідомого номера. Оксана Бойчук не спала — який там сон, якщо вже кілька днів чоловік не виходить на зв’язок.

«Владіміровна, Саша в полоні. Треба зустрітися» — то був голос Славіка, співслуживця її Олександра.

Наступного дня Оксана пішла на домовлене місце. Туди, звідки евакуаційні автобуси вивозили місцевих із Бердянська. У людському мурашнику спершу й не впізнала військового з їхньої частини А 0373 — дивізіону надводних кораблів. Чоловік ішов у старому брудному одязі, у якихось не свого розміру черевиках. Але то був Славік.

Розповів їй, що в Маріуполі вони потрапили в оточення, боєкомплект закінчився і командири ухвалили рішення виходити групами. Військову форму залишили, перевдягнулися в цивільний одяг.

Славік з Олександром пробиралися в різних групах. У Мангуші, селищі під Маріуполем, Славіка зловили росіяни. Звідти переправили до Докучаєвська, у фільтраційний табір. Славік сказав їм, що він таксист. У його легенду повірили, бо її телефоном підтвердила дружина — росіянка, яка на той час уже виїхала до Таганрога.

22 березня, в один із 10 днів, які Славік провів у таборі, він побачив, як із гаража, який росіяни облаштували під місце утримування, вивели кількох осіб. У цивільному. Але Славік якось одразу збагнув: то ЗСУ. А потім у шерензі невільників побачив Олександра Бойчука.

Крим. Березень 2014 року

У березні 2014-го, коли в Криму з’явилися зелені чоловічки, старший мічман Тральщик «Генічеськ» — єдиний український військовий корабель спеціального призначення, головним завданням якого був пошук, виявлення та знищення морських мін, а також проведення кораблів і суден за тралами через мінні загородження. У травні 2022 року росіяни потопили «Генічеськ»тральщика «Генічеськ» Олександр Бойчук привів свій корабель у бойову готовність. 18 березня всі військові кораблі знялися з якорів і пішли на вихід із Донузлава. Думали прорватися, але не встигли: вихід уже був перекритий.

20 березня командир 5-ї бригади надводних кораблів ВМС ЗС України Віталій Звягінцев, який перейшов на бік росії, наказав усім кораблям причалити до берега. Командир «Генічеська» не послухався. росіян на борт не пустив навіть попри те, що в бік кораблів були направлені три кулеметні точки та автоматичні станкові гранатомети, а на тральщику закінчувалися їжа та пальне.

Вранці він вирішив спробувати ще раз утекти. Підняв якір і пішов на повному ходу. росіяни тоді проспали. Але вже через трохи їх наздогнав катер зі спецназівцями. Вони закидали корабель шумовими гранатами й висадилися на тральщик. Моряки відбивалися шлангами та ланцюгами. Бойчук дістав прикладом по голові, впав і відчув, як його добивають ногами.

«Генічеськ» пришвартували на причалі. Усі члени екіпажу зійшли на берег, їх посадили до мікроавтобуса й повезли до Севастополя. А побитого командира тральщика Бойчука без грошей та мобільного телефону залишили. Мабуть, хотіли в такий спосіб провчити чи принизити. Дорогою він зустрів знайомого, попросив телефон і зателефонував дружині Оксані. Вона вислала за ним машину. За два дні маршруткою Бойчуки разом із 15-річним сином В’ячеславом виїхали на підконтрольну Україні територію. Було 28 березня 2014 року.

Бердянськ. Березень 2022 року

29 березня 2022-го Оксана Бойчук із сумкою в одній руці й повідком із собакою в іншій боязко йшла Бердянськом. Дежавю? З нею це вже було! Вона знову змушена покидати життя, яке лише встигла налагодити на новому місці, знову лишилася з однією сумкою в руці перед невідомістю. Але тепер вона до всього ще й без Саші. Оксана прямувала до маршрутки, яка мала відвезти її до евакуаційного автобуса.

Вона до останнього відмовлялася покидати Бердянськ. Чекала там на свого Сашу. Він у перерві між обстрілами, коли ловив зв’язок, телефонував із Маріуполя. Кричав у слухавку: «Виїжджай, інакше я тебе вб’ю!». А вона не слухалась. Та коли 27 березня дізналася, що Саша в полоні, у місті більше ніщо її не тримало.

До Запоріжжя з Азовського замість трьох годин їхали 12. Посеред ночі раптом почали повертатися назад. Увесь автобус охнув. Люди голосили: «Ми не хочемо!» З’ясувалося, росіяни обстріляли початок колони. Далі всіх попросили вийти.

Оксана йшла повз спалені машини та покинуті речі. В око впав дитячий загублений чи викинутий одяг. Коли водій нарешті дозволив повертатися до салону й вони продовжили маршрут, видихнула. А в Запоріжжі на Оксану вже чекав її старший син.

Севастополь — Бердянськ. 2014-2022 роки

Важка дорога з Бердянська, ймовірно, була навіть складнішою за ту, що вони пройшли вдвох, виїхавши з Криму. З екіпажу Олександра Бойчука 8 із 11 моряків не зрадили присязі. Їх усіх розселили в Києві в гуртожитку президентського полку. Потім скерували до Очакова. Поселили в санаторії.

Там Бойчука наздогнала новина — їдь до Криму, забирай свій «Генічеськ». 20 травня рейдовий тральщик «Генічеськ» російські буксири вивели з Донузлава й передали українській стороні. 12 червня командир Бойчук вивів у море своє судно.

2019-го з Очакова Бойчуки перебралися до Бердянська — Сашу підвищили на службі. А Оксана, як і все попереднє життя, знову склала нехитрі статки й поїхала за ним. Із надією, що цього разу все точно буде інакше. І вони нарешті матимуть свій дім. Але за три роки сталося 24 лютого.

Бердянськ. 24 лютого 2022 року

24 лютого о першій ночі у військовій частині А 03797 у білі мішки, у які зазвичай пакують цукор, Оксана з колегами пакувала особові справи військових. Повантажили їх до машини й повезли до центру міста — в орендовану квартиру однієї з військовослужбовиць.

Поки доїхали, почалися вибухи. До ранку жінки просиділи на тих мішках у квартирі, а далі Оксана вирішила вивозити їх з міста. Насилу знайшла машину, яка довезла кілограми паперів, списаних людськими долями, до дальнього району Бердянська, до непримітного подвір’я.

Оксана відчинила гараж, перепакувала мішки у свою машину. Зайшла до хати, зняла з вішака два парадних кітелі — Олександра і свій, поклала їх на білі мішки. Розшукала водія і дотелефонувалася подрузі з рідної Волині, та погодилася прийняти в себе Оксанині скарби. А сама Оксана лишилася чекати.

До неї переїхали інші співслужбовиці та дружини військових, які лишилися в місті. Разом було безпечніше. Семеро дорослих, троє собак, двоє котів і дитина. Газ у Бердянську майже одразу зник, а до міста невдовзі зайшли чеченці й почали полювання на військових. Мешканці орендованого Оксаною будинку сиділи тихо, кілька діб не вмикали світла, і навіть дитина в ті дні не вередувала.

27 березня, коли Оксана довідалася, що Саша в полоні, вирішила виїжджати. Документи Учасника бойових дійУБД, Холодна колюча зброя з прямим тонким гранованим клинком, яка є частиною форменого одягу у військово-морських флотахкортик Олександра, які забула передати автівкою на Волинь, жінка закопала на подвір’ї. Сама ж із сумкою в одній руці та з повідком у другій вийшла з будинку, який останні два роки був для неї домом.

Чогось тоді їй пригадався сон, який наснився ще до повномасштабної війни: вони вдвох із Сашею, а навколо самі лише вороги. А потім — прірва. І Саші нема. Вона над прірвою — одна.

Київ. 27 вересня 2022 року

27 вересня на київському Подолі зібрався гурт людей. У руках вони тримали плакати з фотографіями своїх рідних. До столиці приїхали на зустріч із представниками Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Усіх їх згуртувала і зорганізувала невеличка худенька жінка в окулярах та з короткою стрижкою — Оксана Бойчук.

Рівно пів року вона мовчала про полон чоловіка. Боялася, що інформація може йому зашкодити, адже Олександр Бойчук — немаленька риба. Ветеран військової служби, головний старшина дивізіону надводних кораблів, старший мічман, учасник бойових дій в Іраку. І щонайголовніше — командир корабля, який не перейшов на бік росії 2014 року.

В Оксаниному рюкзаку кольору хакі з написом «Збройні сили України» стос паперів — уся інформація про 45 людей, моряків із військової частини А 0373, де служать обоє Бойчуків. Оксана в частині — відповідальна виконавиця штабу, це щось на кшталт діловода, якщо перекладати цивільною мовою.

Частина людей із цього списку має статус «військовополоненого», один — Пантелеймон Собко — загинув на «Азовсталі», Віктора Шапошнікова вдалося повернути з полону, більшість значиться як «зниклі безвісти». Її Сашко у списку «імовірно полон». російська сторона жодного разу не підтвердила, що утримує Бойчука.

Втім, Оксана вірить, що Саша живий і повернеться додому. І допомагає іншим вірити. Знаходить у собі сили підтримувати людей, які так само, як вона, місяцями не мають жодної інформації про своїх родичів. Маму, яка з полону чекає двох синів. Дружину, котра народила хлопчика, якого батько ще не бачив. Молоду жінку, яка на зустрічі з чиновниками зривається на сльози: телефоном їй хтось повідомив, що чоловік, якого утримують в Оленівці, тяжко поранений через обстріл колонії. Але вона не певна, чи це правда. А на її запитання ніхто не дає відповідей.

22 листопада в Бойчуків срібне весілля. Оксана мріє, що відсвяткують його вдвох. А потім колись оселяться у своєму будинку, про який мріяли все життя. І звідти їх більше ніколи не виженуть росіяни. Дім точно буде на рідній для обох Волині. Бо хай скільки Бойчук плавав великими морями, завжди тримався за рідну малу землю, де народився і почав службу в армії.

Поки ж Оксана з Києва повертається до свого чергового тимчасового дому. Нині він в Одесі. Туди з Бердянська передислокували їхню військову частину. Орендована однокімнатна квартира нарешті не зустріне її пусткою. На Оксану чекатиме Бойчук. В’ячеслав Олександрович. Син. Випускник Військово-морського інституту. Лейтенант. Його на цілих три дні відпустили з війни.

******

У всіх інститутах журналістики вчать, що журналіст має бути об’єктивним та неупередженим. Дивитися на ситуацію збоку. Скажу відверто: у цій історії я не збоку. Олександр Бойчук — друг моєї сім’ї. На моєму підвіконні довго і рясно квітла орхідея, подарована Бойчуками, лише в останні місяці, якраз коли Бойчука взяли в полон, перестала квітнути.

На моїй полиці кепка з тральщиком «Генічеськ». Корабля більше нема — росіяни його потопили. Але я дуже сподіваюся, що командир «Генічеська» — той, хто подарував цю кепку, живий. І що незабаром він повернеться додому. До дружини. Синів. Онуків. До омріяного будинку на Волині. Де нарешті кине якір.

2 липня 2017 року на ютуб-каналі hromadske вийшов фільм «Генічеськ» — про історію єдиного українського мінного тральщика, його екіпаж та командира Олександра Бойчука.