Закарпатський дім пахне херсонським хлібом

«Одрі не хоче відпускати нас від себе. Щойно я починала щось говорити, вона відповідала: "Що, вам у нас погано?"» — каже Яна Малига про Адрієн Давід, яка у травні прихистила її з дочкою Сонею в себе на Закарпатті. Сюди вони приїхали з Нової Каховки після двох місяців життя в окупації. Одрі дала їм не тільки дах над головою, але й хліб у широкому значенні цього слова. 

У партнерстві з брендом «Львівські дріжджі» hromadske поїхало на Закарпаття, в гості до угорської родини, щоб подивитися, як уживаються в одному домі різні традиції і як процес спільного випікання хліба під час війни стає своєрідною психотерапією.

Етнічна угорка

Медитативну тишу Бакоша, невеликого закарпатського селища, по обіді розриває звук, схожий на пронизливе виття сирени. Але тут його не бояться. Навпаки, він змушує місцевих виходити на вулицю. До війни цей звук означав тільки одне — привезли хліб.

«Вантажівка з хлібобулочними виробами їздить від ранку до вечора. У перші дні, тижні війни її безперервна робота була особливо цінною для старих і самотніх людей у селі. Бо хліб йде до тебе додому. Водій сигналить, щоб люди знали — ось, він тут. Час вийти на вулицю і купити собі хліба, булочок чи солодощів», — ламаною українською розповідає Адрієн, активістка та волонтерка, засновниця місцевого молодіжного хабу «Здибанка».

Тепер разом із місцевими на хліб чекають і переселенці, що живуть у шелтері, який у Бакоші організувала родина Адрієн Давід. Жінку скорочено кличуть Одрі. Вона етнічна угорка, а тепер як мама для українських переселенців.

Із Яною із Нової Каховки вони були знайомі. Торік зустрілися на острові Бірючий, що в Азовському морі, де волонтери та активісти з різних куточків країни готувалися до святкування Міжнародного дня миру. Нова Каховка та Бакош, звідки родом Одрі та Яна, були серед 14 міст, у яких тоді відбувся захід. Вони представляли свої громади як активістки та миротвориці. Під час підготовки до заходу Одрі розповідала про етнічних угорців і дивувалася, що багато українців нічогісінько не знають про її меншину.

Але повномасштабна війна все перевернула. Зокрема й у самій Одрі.

«Після початку війни все переосмислилось. Тепер я не почуваюся лише етнічною угоркою, а й почала більше відчувати, що українка. І люблю свою Батьківщину та Закарпаття. Роблю все, що можу задля нашої перемоги. Тепер якщо запитають хто я, відповідаю: "Так, я етнічна угорка, але й українка також"».

Сімейна традиція

Адрієн швидко впізнає звук наближення вантажівки, що розвозить хліб. Раніше на нього не зважала, бо пекли вдома. Проте коли сім'я почала волонтерити, на випікання не залишалося часу. Однак із приїздом Яни сімейну традицію відновили.

«Коли ми почали разом готувати, зрозуміли, наскільки це важливо для нас. Ми пропонували людям, які живуть в шелтері, долучатися і почали проводити кулінарні заходи. Людям забезпечували харчування, тож вони не мали можливості годувати самі себе, а хтось від цього страждав. Я ж тільки раділа, бо мені не треба було готувати. Панувала така атмосфера, бо люди з усієї країни разом на такій маленькій кухні готували свої традиційні страви», — пригадує Одрі. Її розповідь підхоплює Яна.

«Тоді ми разом сідали за стіл і куштували. Ще й обмінювалися рецептами й спогадами. Згадували, що нагадує смак дитинства, або розповідали, як у кого готують. Вже й поїли, а тут так багато тем з'являлося, що й не хотілося розходитись».

Жінки по черзі пригадують страви, які навчилися готувати одна в одної під час майстер-класів для переселенців. Одрі вперше скуштувала окрошку, яку приготувала Яна. Полюбила рибу, смак якої досі їй здавався розмитим. Яна розповідала Одрі, що з кавуна можна приготувати мед, цукати, варення. А закарпатських дітей вчила відрізняти макарони, спагеті та вермішель, бо тут все називають «тістом». Однак саме з «тістом» у неї тепер асоціюється закарпатський смажений з часником і сметаною лангош.

Різні рецепти й один для всіх хліб

Яна стає за кухонний стіл, бере в руки пакунок живих «Львівських дріжджів», подрібнює їх і кладе у зручну широку миску. Далі черга за іншими традиційними інгредієнтами. Щоб тісто вийшло пухкішим, додає картопляного відвару. Те саме робить Одрі, тільки в неї замість відвару — картоплина.

Поки вимішують тісто, Яна й Одрі згадують свої улюблені способи приготування хліба, діляться смаками й особливостями рецептів. Яна вимішує хліб на живих дріжджах, бо «так ти віддаєш йому свою енергію».

«Вимішування тіста — наче ритуал. Йде ця енергія і вона віддається йому, і так часточка тебе йде до всіх, хто потім цей хліб споживає, — каже Яна. — Живі дріжджі надихають на експеримент, бо вони більш податливі в руках під час вимішування. Коли пекла хліб удома, додавала насіння льону, кунжут, горішки або смажену цибулю».

Свій перший хліб Одрі виготовляла чітко за рецептом. Поки навчилася, нарахувала з десяток «перших» хлібів. «Бувало, щось вийде не так у процесі приготування, але в результаті завжди було смачно», — згадує бакошанка. Справжнім першим став той, який випікала сама, без сторонньої допомоги. Тоді й почались експерименти.

«Люблю додати або кукурудзяне борошно, або різні трави. Найбільше нам подобаються італійські. Це наші улюблені складники. Ми майже ніколи не змінюємо цей рецепт. Він ідеально усім підійшов».

Хліб — безпека, піклування, затишок

Поки готували, шукали спільне і між собою, і в традиціях, розтягнутих на тисячі кілометрів рідної країни. Обидві люблять працювати з молоддю, подорожувати. Яна зауважує: всіх українців поєднує культура споживання хліба.

«Як на Херсонщині, так і на Закарпатті хліб кладуть на стіл першим. Тарілка з нарізаним хлібом — найголовніше, що має бути на ньому», — каже Яна.

Одрі пригадує дитинство: тоді хліб з печі прабаби був найсмачнішим. Вона пекла раз на тиждень великий круглий буханець. Потім жінка повертається думками до сьогодення, де її найменший син ніколи не йде до дитячого садка, поки не з'їсть «кусок хлібчика». 

Для Яни хліб набув нового значення. В її дитинстві це був продукт, по який хотілося йти до крамниці, щоб дорогою додому згризти запашну хрумку скоринку. Це переможне відчуття, коли ця скоринка була тільки твоєю.

«Після 24 лютого хліб, його наявність, став символом піклування, домашнього затишку і безпеки. Перше, на що натрапили, коли вийшли з окупації, — можна було вибрати хліб. Бо два місяці в окупації хліба майже не було».

Партнерський матеріал опублікований на правах реклами.