«Залишити Луганщину — не зрада, а перемога стратегічного планування», — боєць ССО Володимир Парасюк
Володимир Парасюк — одне з упізнаваних облич Революції гідності. Пізніше як депутат Верховної Ради запам’ятався кількома яскравими вчинками: скажімо, ударив ногою в обличчя генерала СБУ Василя Пісного за образу того ж Євромайдану.
У червні кореспондент hromadske випадково зустрів Парасюка на одній з АЗС на трасі Покровськ-Дніпро. Парасюк був на милицях і їхав до Дніпра на обстеження: під час артобстрілу в районі Гірського Луганської області він намагався сховатися в укриття і наскочив на арматуру. Залізо увійшло на 2 см в коліно, розірвало зв’язки та меніск. Попри це, чоловік відмовився від госпіталізації та повернувся до свого підрозділу в район Лисичанська.
Під час тієї розмови на АЗС з’ясувалося, що від початку широкомасштабного вторгнення Володимир є бійцем Сил спецоперацій. Це стало приводом вислухати його історію як бійця ССО. Далі — пряма мова.
«У мене вже все було з собою, зброя теж»
Історія банальна, але реальна, як кажуть в народі. Тієї ночі, коли росія зайшла на нашу територію, я зібрав дружину з дитиною, відправив до батьків в Карпати, а сам зібрався і поїхав у Київ.
Зі Львова я їхав разом з Олегом Сенцовим. Він теж був у Львові, теж сім'ю вивозив, ми з ним перетнулися. Дуже важка дорога була, тому що всі їхали в бік заходу. Ми аж на узбіччі їхали. Під час дороги все розмірковували, в які підрозділи можна піти воювати.
Мене мали мобілізувати у 24-ту бригаду (24-та окрема механізована бригада імені короля Данила, пункт постійної дислокації — Яворів, Львівська область — ред), бо ж я із заходу України. Думав: ну подзвонять — тоді вже буду вирішувати, а зараз не хочеться гаяти час. Тому я сам поїхав, щоб записатися в якусь територіальну оборону. Я розумів, що різні формальності можна відкинути, основне — просто-напросто йти і воювати.
У мене були знайомі в ТрО, з якими ми разом були в «Дніпро-1» (добровольчий батальйон — ред.) у 14-му році. У Києві я одразу зателефонував цим своїм друзям, зустрівся з ними. Їх саме озброювали, а у мене вже все було з собою, зброя теж. З ними разом я потрапив на позицію в районі Гостомеля. Це було в ніч з 24-го на 25-те лютого.
«Вони перепитували, чи потягну, бо вони — спецназ»
Мій перший бій з моменту початку широкомасштабного вторгнення був на мості під Києвом (міст через річку Ірпінь за Гостомельським шосе, — ред.). Там був прорив русскіх: половину мосту зірвали, а іншою вони заходили. І ось там я зустрів наших бійців ССО.
Я, до речі, обирав між 72-гою бригадою і 8-м полком ССО. Там, під Гостомелем, був і командир 72-гої, я з ним говорив про можливість оформлення. Тільки для цього треба було їхати в Білу Церкву (пункт постійної дислокації 72-гої окремої механізованої бригада імені Чорних Запорожців — ред.).
Але потім я зустрів хлопців з ССО, вони мене впізнали, і я сказав, що хочу з ними бути. Вони ще перепитували, чи потягну, бо вони ж — спецназ. Я розумів, що буде важко, це люди, які дійсно професійні. Але я з ними поговорив, кажу: будете мене вчити, я не претендую ні на які посади, я не хочу людьми керувати, я хочу бути рядовим солдатом.
Зрештою обрав ССО — через людей, із якими познайомився. Бойова група — це як сім'я. Чомусь так сталось, що вони з перших днів мене сприйняли, і я їх сприйняв, і нам було комфортно. З ними я зійшовся і по духу. І командир у нас дуже крутий, «Лукас». Він дуже розумний і у військовому плані, і просто як людина прекрасний.
Уже після того, як обрав ССО — зателефонував до військкомату, кажу: от, чи можу я оформитись в цю військову частину? Отримав «добро». Листи і всі необхідні документи дуже швидко зробили, і мене прикомандирували до цієї групи. За три дні я вже офіційно був у підрозділі.
«Відбили 5 одиниць техніки»
Під час оборони Києва мені найбільше запам’ятався бій в районі Ірпеня. Там стояла наша львівська 80-та бригада, ми пішли їм на підсилення. В Ірпені була позиція «Жираф» — це там, де супермаркет «Жираф». Ми мали або прикрити відхід десантників, або в разі наступу їх підсилити. І от ми вийшли на цю позицію, виконали завдання, а ворог пішов з боку Стоянки, і в нас там був найважчий бій. Але ми маємо чим похвалитись: підбили загалом п'ять одиниць техніки, це були і БМД, і танки.
Потім ми мали команду: зманеврувати, відійти до моста, там зайняти позиції та прикрити відхід підрозділів, які були на іншому фланзі. Якщо дивитись на ірпінський міст, цей, що був підірваний, так, щоб з іншого боку було село, то ми отам через дорогу вели перестрілку з ворогом. І вже коли всі відійшли — нас накрили «Гради». У нас там було п'ятеро поранених і один вбитий.
Десь до тижня ми були на цих позиціях, в останній день було найгарячіше. Там і авіація по нас працювала, і дуже щільно працювала їхня артилерія. Але вистояли. Вистояли й виконали завдання, яке було поставлено: стримати наступ противника, щоб він не взяв в оточення, і прикрити відхід інших підрозділів з іншого флангу.
«Інша війна, якщо порівнювати 2014-й і 2022-й»
Якщо порівнювати ці бої з моїм досвідом в АТО, то тоді були радше позиційні бої, а от у Києві — більш диверсійна робота. Тобто ми мусили пролізти на якусь територію, зробити засідку та розбити колону. Хоча в нас були і позиційні бої, дуже важкі бої. Але головна відмінність — у масштабах.
Тоді «Дніпро-1» був добробатом, це були люди, які самі нічого остаточно не знали. Тут усе геть по-іншому: все чітко, все ясно, кожен відповідає за свою роботу. Якщо ти снайпер — значить, ти снайпер, якщо ти водій — ти водій, якщо ти в розвідці — ти в розвідці.
По Київській області було багато завдань, але не можу нічого толком розказувати. Навіть були в Прип'яті, у зоні відчуження — там теж мали завдання. Там теж були бої, але вони вже не такі масштабні. Розумієте, наша робота трохи інакша, ніж у решти: ми радше підсилення, диверсійна робота, засідки, контрдиверсійна робота, оце ми виконували.
Потім нас відправили в Харків. Були там недовго, але в одному з боїв взяли двох полонених. Один із них був важко пораненим, ми його вивозили. То був офіцер, і згодом виявилося, що він дав багато корисної інформації.
А вже після Харкова — на Донбас, одразу в Сєвєродонецьк. Навіть порівняти це з тим-таки Києвом неможливо. Це знову різні масштаби, а ще вогнева перевага ворога. Ми навіть говорили, що, мовляв, якби вони так стріляли з артилерії, як вони працювали по нас у Києві — ми б їх уже давно з цього Сєвєродонецька вигнали. А так вони просто засипають, 20 годин поспіль можуть по одному квадрату відпрацьовувати чим прийдеться. У Києві ти просто не знав, що таке фосфорні снаряди, ними не стріляли, а тут це вже звичне діло. Ще й авіація: під Києвом літак пролетів — о, типу, ого, літак по нас веде вогонь. А тут постійно літають, літають.
Чи правильно, що відійшли з Сєвєродонецька
Правильно, дуже правильно. На тих напрямках працюють люди з дуже високим професійним досвідом. Власне тратегічної цілі цей «аппендицит» взагалі не має, там немає за що триматись. Але стоїть питання про те, чи вартує Україні витрачати на цей «апендицит» реально професійну армію. Справді професійну, там працюють різні підрозділи, і це дуже вмотивовані, сильні люди, які потрібні. А, як не крути, щодня є втрати поміж цих людей.
Чи ми би могли втримати Сєвєродонецьк? Могли б, але не з тими артилерійськими засобами, які мали. Навіть не питання того, що хтось не дає озброєння, питання в тому, що його просто фізично нема. Коли його нема — треба вибирати кращі позиції і так тримати.
На цих напрямках росія йшла на виснаження наших підрозділів. Разом із цим ми там завдаємо їм набагато більшої шкоди, але це дуже ризиковані напрямки. Ми вже з одного кільця вирвались (йдеться про відхід українських військ з Золотого та Гірського — ред.), ми вже там були. От питання: кому легше було б від того, якби, наприклад, це кільце замкнулося і люди, наші підрозділи, не вибрались би звідти? Частина напевно би потрапила в полон, а частина би загинула. Натомість ці люди відійшли на більш вигідні рубежі і далі продовжують завдавати ворогу шалених втрат.
«Це війна за повне знищення російської армії»
Це не війна за міста і села, це війна за повне знищення російської армії, зрозумійте. От поки ми її до останнього не вб'ємо — доти порядку, спокою і миру в нас не буде. Це треба розуміти. Вони будуть йти, і йти, і йти. Тому питання в тому, щоб ми вибирали вигідніші позиції, щоб завдавати їм якомога більших втрат. Що слабшими вони будуть — то легше ми зможемо просуватися вперед.
Тому я повністю підтримую рішення про евакуацію з Сєвєродонецька. Ну як можна воювати, коли з їхнього боку тил, а у нас просто географічні можливості території не дозволяють нормально працювати? У нас три підірваних мости (йдеться про мости через річку Сіверський Донець, які з’єднували Сєвєродонецьк з Лисичанськом — ред.), все підвезення боєприпасів, вся евакуація поранених відбувається човнами. Що ти, човном танк переправиш? А без танків там дуже важко.
Тож це не програш, не зрада, навпаки — перемога в логічному мисленні, стратегічному плануванні. Тому що зараз основне — це зберегти життя воїнів, щоб вони далі могли нести службу і захищати державу. А від двох чи трьох кілометрів, на яких хтось відступив чи маневрував, загальна картина не зміниться.
Люди, які виконують завдання на луганському напрямку, роблять подвиг. Це за межами людських можливостей. Це не лише наш полк, це всі підрозділи. І українці мають надихатися тим, що робить наша армія, та підтримувати армію.
Наша група, наприклад, в Лисичанську відбила наступ, ми ще й у русскіх забрали дорогущий БТР. Є ще хлопці з нашого полку на інших позиціях, які за чотири дні п'ять танків підбили — і їх там не 20 чоловік, а значно менше. І нас, коли ми БТР забрали, було не 20, а тільки п'ятеро людей. Це щоб ви розуміли, наскільки хлопці виявляють героїзм і віддачу.
Хтось може думати: ну там на Луганщині типу бодаються, воюють, всюди однаково. Не всюди. Це, напевне, нині настільки важкий напрямок за всю історію цього вторгнення, коли ти просто дивуєшся, де в тих людей беруться сили далі стояти.
Уже після розмови з паном Володимиром стало відомо, що українські війська вийшли і з Лисичанська. У себе на Facebook-сторінці він написав, що всі завдання в районі Сєвєродонецька-Лисичанська були виконано, і вже не було сенсу тримати «апендицит», якому щодня загрожувало оточення.
«Інколи доводиться робити крок назад, щоб згодом зробити два вперед», — підсумував Парасюк.