«Замість робочого зідзвону я пішла кататися на оглядовому колесі. Сил уже не було». Що таке саббатікал і коли його брати

Коли я готувала цей матеріал, принагідно запитувала знайомих, що вони думають про саббатікал. Багато хто відповідав, що взагалі не знає цього терміна. А після короткого пояснення питань ставало тільки більше: як це працює? Брати тривалі перерви в роботі у світі, де всі женуться за кар’єрним успіхом, не така вже й поширена практика. В Україні — тим паче.

Раптом що, знайомтеся: саббатікал — це щонайменше кількамісячна відпустка, у яку людина йде, аби відновити сили та здоров’я, запобігти емоційному вигоранню (або вилікувати його) чи, наприклад, повчитися. Упродовж вашої відсутності на робочому місці воно гарантовано за вами зберігається, а ось отримуєте ви зарплату чи ні, залежить від умов роботодавця.

У цьому тексті ви знайдете не лише відповідь на питання «як це працює?», а й пояснення психолога та оповіді наших героїв, які вже скористалися саббатікалом (а їх в Україні, здається, не так уже й багато). І, вірогідно, зробите власні висновки, чи цей досвід — для вас.

Що таке саббатікал і кому він потрібен?

Саме поняття прийшло з івриту: впізнаєте таке схоже слово «шабат», яке перекладається як «субота»? За Біблією — сьомий день створення світу й саме той час, коли нарешті треба відпочити.

Поняття «саббатікал» перегукується також зі «шмітою» — сьомим роком сільськогосподарського циклу, коли землі, згідно з Торою, дають перепочинок, щоб надалі вона була плодючішою.

А Оксфордський словник пов’язує саббатікал насамперед із середовищем освітян. У Гарварді в ХІХ столітті було нормальною практикою відправляти у річну творчу відпустку професорів, які вже попрацювали в університеті шість років. Не лише для відпочинку, звісно — насамперед цей час мав бути використаний для підвищення кваліфікації.

Віддалений аналог цього явища в Україні — творча відпустка для науковців. Здебільшого її дають для написання дисертацій або інших наукових праць.

Саббатікал своїм працівникам дозволяють чимало європейських та американських компаній, зокрема й Google, Adobe, IBM, Intel тощо. Логіка полягає в тому, аби зберегти цінні кадри, давши їм можливість відпочити більше й не допустивши тотального вигорання. І створити умови для особистісного та професійного розвитку, на який бракує часу у звичному робочому режимі.

Психологиня Ольга Голубицька кілька років тому й сама брала саббатікал на пів року. У розмові з hromadske вона розповідає: досвід виявився дуже продуктивним, водночас у всьому доводилося спиратися на власні відчуття та знання психології — адже культура саббатікалу в українському суспільстві ще не сформована. Інша справа — у Британії.

«У мене була клієнтка зі Сполученого Королівства: працювала в одному з престижних банків. У саббатікал її відправили за станом здоров'я — через вигорання. У цієї жінки був дуже нервовий стан: протягом трьох років доводилося працювати по 12 годин на день, інколи без вихідних. Навантаження було величезне, і навіть відпустки не допомагали відновитися. Врешті-решт у неї діагностували клінічну депресію. Я тоді вперше почула, що саббатікал може бути оплачуваним, ба більше — їй надали психотерапевта», — розповідає Ольга.

Ось кілька порад і спостережень від психологині:

Оптимальний момент (якщо йдеться не просто про втому, а вигорання) — це коли ще залишилися ресурси та запал боротися, але ви швидко втомлюєтеся й легко дратуєтесь. Відчуваєте, що якість життя — як робочого, так і особистого — знизилась, що бракує часу на хобі та піклування про власне тіло. І ви не можете пригадати, коли востаннє відчували задоволення.

Саббатікал підходить не всім. Для того, аби провести цей час якісно, треба мати певний рівень усвідомленості. Тобто ви маєте вміти регулювати свої стани, рефлексувати, шукати допомогу, якщо вам погано, і просити про неї. Інакше є ризик лише погіршити ситуацію. Деякі компанії, що пропонують саббатікал, вимагають від своїх співробітників написати есе й мотивувати: що будеш робити, які в тебе ідеї та плани? Коли немає чіткого плану, людина може просто впасти в депресію, бо навалиться все, що вона від себе ховала впродовж років. Можуть навіть виникати суїцидальні думки.

У нашому суспільстві культивується трудоголізм, коли людина «заганяє» себе до вигорання, бо сенс життя, усе задоволення, купу емоцій вона пов'язує саме з роботою. Тому частина людей навіть не ходить у відпустки. Три роки тому я відпочивала на Острів у КитаїХайнані й дізналася про таку схему: китайці спершу просто вбивають себе на роботі, а потім беруть саббатікал і на 2-3 місяці їдуть на Хайнань, намагаються відновитися. Але вони не розв'язують жодної проблеми: потім повертаються і знову вбивають себе на роботі.

Повертатися до звичного робочого ритму буде непросто. Фактично це те ж саме, з чим стикаються жінки, які йдуть у декрет. Присутнє відчуття, що про тебе просто забули, і тепер треба заново вибудовувати стосунки з колегами. Є високий рівень напруги, стресу, адже треба мобілізуватися знову. Деякі фахівці перед поверненням радять поступово вливатися в компанію. Якщо серед співробітників є друзі, можна з ними періодично зустрічатися, щоб після повернення одразу налагодився певний емоційний конект.

Узяти саббатікал — і жити по-новому. Історії тих, хто спробував

Цвітанна Якимечко, засновниця та СЕО школи англійської

Сім років тому я почала займатися школою, коли на все мала тільки триста гривень. Я приходила з ноутбуком у «Мафію», бо вона працює до 6 ранку. Там під «Рюмку водки на столе» в караоке я клепала нові презентації та проєкти. Або вдома сідала у ванну без води й там із ноутбуком працювала, бо у ванні важче заснути, адже вона не м’якенька.

Коли я приїжджала до батьків в Івано-Франківськ (а там «Мафії» немає), то о 2-3 ночі вислизала з дому й сиділа у якомусь цілодобовому кафе. Там був один бездомний, який усю ніч пив чай, і я. Одного разу він спитав мене: а у вас не болять очі так довго дивитися в комп’ютер?

А потім усе стало простіше — у нас з’явився операційний директор, багато адміністраторів. На той момент мій організм працював уже просто на наднирниках, виснажився дуже сильно. До того ж я розуміла, що зараз навіть буде класно, якщо на певний час я відійду від справ. Адже інакше мої працівники не будуть розвиватися, бо знатимуть, що я завжди поруч, і раптом що — можна мене смикнути.

Якось ішла на кол із нашим операційним директором, прямувала Подолом, і зненацька побачила там колесо огляду. Мені так закортіло сісти й покататися на ньому, що я просто не могла собі відмовити. Я написала директору, чи можемо ми перенести дзвінок на годину, бо терміново повинна дещо зробити. І ось я сиділа посеред дня, каталася на цьому колесі — і мені було так добре! Я приїхала й сказала: мені дуже потрібен саббатікал, тому що більше не маю сил.

Трохи боялася казати про це команді, бо це було дивно: «Я йду на рік відпочивати, а ви тут тримайтеся!». Але я пояснила, чому ухвалила таке рішення, і вони добре на це відреагували.

Коли я йшла у саббатікал, виписала все, чим займалася. І вийшло так, що в мене було вісім професій. Крім своєї роботи, я відповідала за пости в соцмережах, наймання людей. І коли мене треба було висмикнути з усіх процесів, ми створили окремі групи, які займалися СММ, набором людей. І лише десь посеред саббатікалу я подумала: то це не я повільно працювала? Зараз мене заміняють кілька груп, а я до себе постійно мала якісь претензії.

Усі завжди уявляють, що саббатікал — це коли єдинороги бігають, усюди веселки, ти вириваєшся на свободу. Але ні. Я думала, що перші тижні буду звикати, усе окей, я не лінива. Мій саббатікал почався влітку: разів десять я мандрувала в горах, мені було дуже добре, я відключалася — і мене ніхто не смикав. А коли почалася осінь і довелося сидіти вдома, я перемкнулась: тоді далася взнаки уся накопичена втома, яку не завжди мала змогу навіть відчути.

Я могла цілий тиждень нікуди не виходити. Рятувало тільки те, що я завела собаку: він був маленьким, і з ним треба було часто виходити на вулицю. А весь інший час я могла робити що завгодно.

У мене був список усього, що я хочу зробити за період саббатікалу, але я просто лежала і спала, іноді по 16 годин, і так тижнями. Я вже думала писати собі записку й класти десь біля телефону: «Усе добре, ти нічого не проспала». Бо спочатку я прокидалася зі своєрідним жахом: «Я десь мала бути».

Я говорила ще з кількома людьми, які брали саббатікал. Вони стверджували, що в цей час почуваєшся ще гірше — але не від саббатікалу, а тому, що наздоганяє все, що було до нього. І коли психіка отримує трохи більше сил, то починає показувати: ось тут нам треба попрацювати, і над цим теж.

Це не був приголомшливий час — я просто вчилася повертатися до рутини. Готувати їжу, наприклад. Бо за сім років я відвикла це робити: усе горіло, виходило несмачним, хоча раніше я смачно готувала.

Щоправда, у мене був нестандартний саббатікал: я працювала щосереди. Може, звісно, і варто було сказати: «Усе, я через рік прийду». Але весь цей час мені довелося б сидіти на голках і думати, як і що там у них, і чи буде мені взагалі до чого повертатися. Або навпаки: там усе добре, а я хвилююся. І ми домовилися: усі насправді необхідні зустрічі ми планували на середу. А в інші дні я могла розслаблятися.

Я планувала, що перебуватиму в саббатікалі довше, але менш ніж за рік придумала один проєкт, який дуже хотіла зробити. І коли почалося нове літо, я зрозуміла, що загалом мені вже цікаво щось виконувати в межах роботи. Словом, саббатікал був точно виправданий, хоча й не завжди приємний.

Роман Малачівський, розробник програмного забезпечення

Я пропрацював в одній галузі багато років і вирішив, що треба дозволити собі трохи відпочити. Почав розуміти, що в межах своєї компанії та роботи вже трохи засидівся. Зважився на саббатікал, коли залагодив основні фінансові питання й відчув — ось цей момент, коли не буде фінансового тиску. У цей період я не отримував зарплати, проте всі мої документи лишилися в компанії, вона ж сплачувала за мене податки.

Усе почалося з того, що мені написав мій брат, який тоді теж не працював (але не через саббатікал, а просто звільнився), і сказав: «Я планую поїхати велосипедом до Швейцарії — не хочеш приєднатися?»

Я вирішив: якщо не відпустять, скажу, що просто йду — все одно ж хотів щось міняти. Це був своєрідний маленький копняк, який пришвидшив процес. Не знаю, чи був я у своїй компанії першовідкривачем саббатікалу, але після мене вже точно ходили люди — а втім, лише поодинокі.

Мій саббатікал тривав від липня по грудень. За ці пів року я зовсім нічого за своїм фахом не робив. Зате встиг багато чого у спортивній сфері.

Коли я повернувся зі Швейцарії, вирішив переплисти Дніпро в Черкасах. Потім спробував Біг по бездоріжжютрейловий біг — тоді він ще не був популярним в Україні. Я біг 40 км по горах — хоча до того бігав лише по 10 км у Львові. Навіть подолав дистанцію за досить короткий час.

Ще я мав у Таїланді заплив, а в Каппадокії — забіг приблизно на 40 км. Усе це вимагає підготовки, і в робочий день треба приділяти їй багато часу. Я й далі тримаю себе в тонусі, однак тепер усе менше.

Чесно кажучи, зараз розумію, що краще б на саббатікалі я довше поспав — за всіма цими активностями в мене було мало часу для того, щоб виспатися.

Також я мав досить довгу поїздку в Південну Азію. І вже під час цієї мандрівки відчув, що готовий трохи попрацювати. Варто знати межу, бо потім дуже важко вийти за неї. Мозок треба бодай трохи тримати в тонусі.

Водночас я не сказав би, що боявся втрачених можливостей: я геть ні про що не шкодую. І, можливо, через рік-два я знову відважуся повторити такий досвід.

У мене технічно-творча робота, але я не художник, на якого під час перерви могло б зійти якесь просвітлення. У нас є певні вимоги, стандартний шаблон, від якого не можна відійти. Тож повної зміни світогляду в мене не сталося.

Загалом саббатікал я радив би спробувати кожному. Ймовірно, повного перезавантаження не відбудеться, але це відпочинок, який можна собі дозволити. Адже всіх грошей однаково не заробиш, а щось побачити у цьому світі варто.

Анна Стеценко, засновниця рекрутингового агентства

Я двічі йшла у саббатікал — у 2013 та 2017 роках. Першого разу це радше не я його взяла, а він мене. Тоді ще не такими поширеними були розмови про професійне вигорання та необхідність балансу «робота-відпочинок». Але я так втомилася розвивати свій бізнес без вихідних і відпусток — 6 років поспіль, по 10-12 годин на день, — що вже була готова втекти хоч на край світу від цієї відповідальності.

Власне кажучи, так я й зробила: імпульсивно придбала квитки в один кінець і поїхала в Антарктиду.

Це точно не бюджетна мандрівка: коли я була там у 2014 чи 2015-му, ціни за тур коливалися від 3 до 15 тисяч доларів. Я пливла від Усваї (Аргентина): приїхала туди без квитків, розраховуючи на last minute trip та його меншу вартість. Зачекала 5 днів, однак «дешеве» виявилося ціною у 5-6 тисяч доларів. Чекати я більше не могла, адже у планах було ще й Перу. Так і вирушила.

Удруге це вже було зважене рішення із заздалегідь визначеними цілями. По-перше, бізнесовою: вивести свою компанію на більш зрілий рівень корпоративного управління без мого залучення в операційку. Я передала управління генеральній директорці, яка стала моєю бізнес-партнеркою. По-друге, була й особиста мета — провести щонайменше рік у власному ритмі, з «відкритим календарем».

За своєю природою я бунтарка, і скільки себе пам’ятаю, не любила жити за розкладом дитсадка, школи, інституту, роботи. П’ятиденний робочий тиждень, графік із 9-ї до 18-ї, обідня перерва протягом години, відпустка 24 дні на рік, підйом за будильником. Потім свій бізнес та відсутність вільного часу від слова «зовсім». Хотілося перевірити, чим я займатимусь, якщо загалом можна нічого не робити.

Якщо описувати враження від саббатікалу — це 10 із 10. Я вважаю, що це важливий трансформаційний досвід. Класно, коли є можливість уповільнитися, переключитися й поглянути на своє життя з нових ракурсів.

Віталій Косач, програміст у міжнародній ІТ-компанії

Це було у 2019 році: на той момент минув уже приблизно рік, відколи я прийшов у свою нинішню компанію. Закінчилася зима, і я потрапив на бенч. Це своєрідна «лава запасних», куди тебе поміщають, якщо немає поточного проєкту: отримуєш компенсацію, але тимчасово не залучений. Тоді саме затримувався новий проєкт, я почав трохи нудьгувати.

До того ж наклалися особисті обставини: моя дружина захистилася й отримала кандидатський ступінь. Я подумав: можливо, це моє останнє повністю вільне літо, адже згодом ми надумаємо переїхати чи розширити свою родину. Був саме той момент, коли можна трохи пожити для себе. Якраз починалася весна, я пішов до свого менеджера, поговорив на цю тему, розказав, що маю декілька некомерційних ідей і потребую трішки часу для себе. Він порадив узяти саббатікал.

Мені це підійшло ідеально, тому що хотілося провести весну й літо зі своїми проєктами. Один із них був пов’язаний із записами відео природи. Мені потрібна була відповідна погода навесні та влітку, аби поїздити й познімати. На YouTube є багато каналів, де на записах просто шумить трава чи тече річка, або «8 годин дощу»: вони подаються як релакс-відео. Це ідея, якою я жив давно: її в жоден спосіб не комерціалізуєш, але просто хотілося спробувати.

Спершу я взяв саббатікал на 5 місяців — два весняні й три літні місяці, а потім іще додав вересень. Спочатку мене справді турбувало, як до цього поставляться, адже в нас це не надто поширена практика. Але роботодавець сприйняв усе дуже лояльно.

Загалом в Україні такі перерви в роботі — велика рідкість. Під час саббатікалу я помітив, що навіть серед моїх друзів мало хто сприймав цю ідею — можливість вийти в неоплачувану відпустку на такий термін.

Я гадаю, це тягнеться ще з радянських часів: що старші люди, то гірше вони сприймають такі ідеї. Мовляв, як це так — ти не працюєш? Як можна собі таке дозволити?

Фінанси я теж розраховував із запасом: щоб точно вистачило на цей період, а ще мав резерв на вдвічі довший — раптом щось піде не так із роботою.

Що стосується часу, я б навіть сказав, що було трохи задовго. Бо за такий час уже надто відвикаєш від робочого режиму, тоді важко повертатися в офіс. Якби я брав саббатікал зараз, він був би коротшим.

Що я міг виграти за ці пів року в плані роботи? Щонайбільше — трохи поліпшити навички, заробити репутацію, ймовірно, невеличке підвищення. Але це ті речі, які я й так можу зробити — якщо не цього року, то наступного. А саббатікал був принциповим, унікальним досвідом. Це дуже класна практика, і мені прикро, що в нашому суспільстві вона досі виглядає дивною і дикою.