Зелене тло
Результати першого туру виборів — новина екстравагантна і, мабуть, екстравагантніша за стиль самої передвиборчої кампанії Володимира Зеленського. Частину громадськості вона спровокувала на хейтспіч щодо своїх співгромадян, а декого на дещо запізнілий політологічний чи культурологічний аналіз «Зе феномену».
Обидві реакції передбачувані. Перша — симптоматична для суспільства, яке через нездатність впоратися із зовнішньою військовою агресією атакує саме себе. Друга більш раціональна, прагне прояснити — як любить казати Громадське — «що насправді відбувається».
Відомо, що ми живемо у глобальних сутінках правого популізму і пов'язаних із ним випадів проти естеблішменту, нам давно знайомий термін суспільства спектаклю та розуміння політики як шоу, чого вартий лише «твіттер Трампа», як важіль світової політики.
Кейс Зеленського міг би стати, а може, ще стане приводом осмислити ці явища на нашому локальному матеріалі. Але значно цікавішим мені видається електоральний жест цих славнозвісних тридцяти відсотків. І замість гадань на серіалі «Слуга народу» варто було б зосередитися на тому, як ці тридцять відсотків можуть визначити наше майбутнє.
За останні місяці фігура Володимира Зеленського була такою собі телевізійною «зеленкою» — тлом, на яке накладається графічне зображення. Антагоністи Зеленського вирішили спроектувати на «зеленку» всю ненависть і розчарування нинішньою владою, а також каналізувати свою політичну приниженість, коли через п'ять років після Майдану нам кинули політичну кістку вибору між представниками незмінних кучмівських еліт. Зеленського називали ледь не вершником Апокаліпсису, що свідчить лише про те, що найгірше вже відбувається тут і зараз.
Прихильники шоумена частково керувалися схожою логікою, але проголосували проти еліт. Однак голоси за Зеленського — це не лише «ляпас Порошенку». Крім апокаліптичних проекцій, є ще фантазії та надії, які можна побачити на все тому ж зеленому тлі. Комусь сподобалася неконвенційність і безпафосність кампанії, натяки на пряму демократію. Я бачу на цьому тлі симпатію до російськомовного українця, чия культурна ідентичність не вписується в новий етнонаціоналістичний мейнстрим, а також скепсис до іншування та мілітаризації повсякденного життя, акцент на змінах без політичного насильства, про неприйнятність якого кандидат говорив у своїх нечисленних інтерв’ю.
Хтось скаже, що це все омана зеленки. Але в тому то й річ, що від наших проекцій залежить великий суспільний проект. Вибір Зеленського дав можливість для нового маневру, коли здавалося, що вибір уже зроблено за нас. Питання про політичну агентність громадян має знову стати актуальним.
Нинішня влада цинічно присвоїла собі заслуги Майдану, хоча сама піднялася на хвилі посткриму та війни.
На зеленому екрані суспільство має побачити себе. І тим, хто так переймається майбутнім нашої крихкої євродемократії, варто згадати про власну політичну співпричетність. І зрештою, крім виборів у другому турі, нам треба зробити ще один вибір: між фатальною «зеленою милею» Стівена Кінга та зеленою вулицею — можливістю рухатися вперед.