Життя на мінах

«Зупини десь біля польової дороги», — прошу водія редакційного авто. Він уже знає, що мені треба в туалет. На Херсонщині поміж селами немає заправок чи придорожніх кафе. А за кущі — страшно. Може бути заміновано будь-де. Тому я вибираю бокові від траси дороги. На них хоч видно, що під ногами. Радію, коли бачу сліди від тракторів, радію, коли бачу їх самих у полі за роботою.

Але вони є не скрізь.

Історія перша. Обнадійлива: розмінують — сіятиму

Ми — у невеликому селі Білогірка Бериславського району. До вторгнення росії тут жило трохи більше як 100 людей. І було кілька фермерів: обробляли землю, мали ангари із зерном і технікою. Зараз усе пошкоджене або знищене: під час піврічної окупації за селом пролягала лінія фронту. Місцеві мусили тікати. Нині ж першими повертаються фермери, бо земля годує їх та їхніх пайовиків. Але вона густо нашпигована російськими боєприпасами.

«Їдьте строго за мною», — наказує Володимир Маринченко. У нього владний голос і впевнений погляд людини, яка звикла керувати. Дорогою акуратно маневрує автівкою поміж вирвами від вибухів. Навколо — розстріляні хати, сараї, паркани. Або купи сміття, які були цими хатами, сараями, парканами. У Білогірці немає нічого цілого. Здається вся вона перетворилася на велике решето. На околиці в кількох хатах так-сяк збереглися стіни. Туди й прямуємо, бо там є люди. Десяток на село.

Маринченко мешкає в сусідньому Давидовому Броді. Має в оренді 500 гектарів землі. Роками вирощував пшеницю, ячмінь, сонях. Його три трактори, комбайн, сівалки та культиватори понівечили росіяни, спалили сотні тон врожаю. Фермер «влетів» на мільйони збитків:

«Техніка згоріла, постріляна — он, бачте, моя сівалка валяється, — а борги в банку за неї лишилися. Не передати словами, як я це пережив. Постарів на десять років. А тут іще підлість від своїх же. Я та ще кілька фермерів віддали одній фірмі насіння на зберігання. Там тепер кажуть, що [насіння] через орків згоріло. А я живу за 10 кілометрів, знаю, що там нікого не було і нічого не горіло. Самі все повивозили. Казки розповідають, — сердиться й запалює цигарку. — Звертався до військової адміністрації, але відповіді досі немає».

Питаю, чи пробував домовлятися з окупантами. Деякі фермери носили їм ящики коньяку, але не завжди допомагало.

«Я звик розмовляти з адекватним людьми, а якщо вони прийшли до нас "освобождать", то про що балакати, — махає рукою. — Як сказав їхній головний: “На правом берегу Ингульца для нас земли нет”» (за Інгульцем уже Миколаївська область, там не було окупації — ред.).

Як людина розсудлива і практична Володимир Іванович вирішив, що робитиме:

«Цього року поля лишаться необроблені. Із тієї простої причини, — цю фразу повторює часто, — що Бериславський район постійно під обстрілами. Поки йде війна і ракети літають, питання землі другорядне. Через міни ніхто в поля не полізе — це два. По-третє — вже пізно. У нас кажуть: горох сієш в грязь — будеш князь. На початок травня вже все має бути посаджено. Ну ще до червня щось можна встигнути, але далі — все. Тільки на осінь готувати землю й сіяти озимі. Іншого виходу немає».

Чоловік налаштований чекати на безплатне розмінування полів, бо віддавати приватним операторам 35–50 тисяч гривень за гектар не зможе.

«Не варта шкурка вичинки. А мені потім 10 років розраховуватися — я скільки не проживу. Мені 64 роки, і треба реально дивитися на речі. Чекатиму на розмінування і щось робитиму. Інша справа, що на це піде час. Пайовики ще рік помовчать, а тоді що вони скажуть?» — зупиняє автівку біля сільськогосподарської техніки на узбіччі. Вона вся в дірках від прильотів.

Історія друга. Зневірена: здам усе на брухт

«Вадику, чого не виходиш у поля?!» — гукає Маринченко до чоловіка років 35. Це — Вадим Іващенко. Перед своєю хатою він монтує модульний будиночок. Таких виділили десять на село.

До Маринченка першою підходить мати Вадима — Раїса Іващенко. «Вернулися ми, Іванович, додому. Нікому і ніде ми не потрібні», — витирає очі рукавом теплої кофти.

Вадим Іващенко має 100 гектарів землі, на яких теж вирощував пшеницю й соняшник. Заробляв і сам, і людям давав. Восени перед вторгненням зробив дорогий ремонт у будинку. Під час окупації, не в силі терпіти нескінченні обстріли, з дружиною і донькою виїхав. Раїса лишилася стерегти господарство. Але не дуже вийшло. Зі складу сина загарбники почали розкрадати добрива. Пенсіонерка пробралася туди вночі й нумо різати мішки, уявляючи, що потрошить животи росіянам. Селітра висипалася білими цівочками, просочувалась у землю. «Ні вам, ні мені». 

Через обстріли й авіабомби Раїса не знала, куди приткнутися. Повзала від хати до погреба. Але вцілили й туди, пробивши 200-літрову бочку з водою, за якою ховалася жінка. Тоді вона злякалася найбільше: а якщо завалить? Випустила на вільні хліба шістьох дорослих свиней, корову, перехрестила господарство і втекла з рідної хати з плачами. Із ними ж і повернулася. Серце мало не зупинилося: від хати тільки й того, що збереглися стіни, але в них такі дірки, що пес пролізе. Частина стелі провалилася всередину, а на цвинтарі, де похований її інший син, теж біда: пам'ятники розкидані, могили від вибухів повивертало. «Навіщо вони чіпали мертвих?» — звертається ні до кого.

Вадим проводить екскурсію двором, городом. Мати плентається за ним у високій траві, склавши руки за спиною, голосить. Відчуваю, що плаче щоразу, як доводиться комусь показувати те, що колись було охайним городом, відбірним садом, добротним ремонтом в хаті, гаражем із автівкою, та сараєм, у якому — й корівка, й свині, й курочки.

Вадим реальність прийняв, навіть часом жартує:

«росіяни казали: “путін вам газ проведе”, а нащо мені той газ? Мені й із дровами нормально. Ось бліндаж росіян, — веде за недогризки стін від сараю. — Вони в хатах не жили, ховалися. Наші ж із того боку річки крили їх. По ній же лінія фронту проходила. Ось мій спаплюжений комбайн. Ось склад: тут усе зерно згоріло. Тут колись місця на все вистачало. Доньці стіл для тенісу поставив, у селі ж немає розваг… Усе, що мав, вклав перед вторгненням у ремонт і техніку. Тепер нічого немає», — констатує. Його розповідь перериває гучний вибух. Селом ходять сапери від ЗСУ, перевіряють ґрунтівки й узбіччя.

На свою землю вирішив чоловік — ні ногою. Товариш, який усю окупацію пережив, вийшов у поле трактором і підірвався на смерть. А з ним і четверо піротехніків, яких найняв.

 Питаю у Вадима про плани.

«Я б і не вертався сюди, ви бачте: жити ніде і поля заміновані. Але техніка лишилися, хоч і постріляна, але це метал. І на нього полюють, лазять тут. То я сторожую. Краще сам усе здам на брухт, — голос його важчає, наче придавлений каменем. — Поки що їжджу на той берег Інгульця до друга-фермера. У нього працівників забрали в армію, то допомагаю йому в полі».

Вадимова родина й досі на Вінниччині. Хоче її перевезти, але для цього треба купити хату десь поблизу. Та в сусідніх селах ті, що були по 8 тисяч доларів, зараз — коштують по 15. Поки літуватиме в модульному будиночку. А мати, яка не змогла всидіти в далеких краях, вирішила бути біля сина:

«Хоч їсти варитиму. Та й лад даватиму у дворі потроху».

Перше, що вона розчистила біля хати, — клумба. Підсапані тюльпани палахкотять цвітом. Та й по всьому селу квіти заслали зранену, пошматовану землю. Буяють і на руїнах.

Історія третя. Господарська: це наша земля — вона нас годує

Бах! Бах! Бах!

Віу-віу-віу!

Цвірінь-цвірінь!

Вибухають міни, підірвані саперами. Через них вмикається сигналізація в автівках. А поміж цим — стихає й відновлюється концерт птаства.

Біля Іващенків у трьох хатах жили Щербини. Літнє подружжя, їхні син Олександр і донька Наталія з сім’ями. Усі чоловіки в родині пахали на своїх 25 гектарах. Вирощували зернові, овочі, кавуни.«Ох і добрі ж!» — згадують їх у сусідніх селах.Велика родина виїжджала під час навали окупантів. Повернутися на руїни захотіли не всі: лише старше й молодше покоління. Дідусь із уламків цегли передусім склав надвірний туалет. А онуки — рідні брати Євген і Вадим — зайнялися тим, чим і завше. Роботою на землі.

Їхній город військові сапери розмінували ще восени. І на цих 1,5 гектара брати посадили городину, поставили тепличку. Там зеленіє — піднімається розсада.

«Ми весь вік жили з землі, діти наші й онуки. Сіяли пшеницю, продавали, мали копійку», — розповідає Григорій Прокопович. Літній чоловік стоїть перед своєю подзьобаною, наче віспинами, хатою, де замість шибок і даху — плівка. Каже, що хоче щось показати. Спритно петляє між купами сміття із цегли, іржавих шматків металу, відер, чобіт та іншого колись домашнього скарбу, виводить нас за теплицю. За кілька десятків метрів у нескошеній траві біліє нерозірвана 500-кілограмова авіаційна бомба. Її не можна кудись відтягти — а лише підірвати на місці. Вибух такого масштабу знесе все в радіусі двох кілометрів. Тому сапери радять просто її не чіпати. Колись знешкодять.

Дружина Григорія Валентина Романівна тим часом говорить із Маринченком. Її сиве волосся вибивається з-під сірої шапки з помпончиком. Каже:

«Учора тут таке було, Івановичу, літаки над головою літали — страшне. І так людей убиває, як мух, ще й у бур’янах скільки мін лежить. Зриваються люди щодня. Учора 30-річний хлопець по рибу пішов і загинув. Сто разів же просили: не можна ходити по рибу, дрова, метал! Я вже всякі міни біля нас тут бачила. А “пелюсток” — іще ні, покажіть, який хоч він?»

«Я вдома 12 штук знайшов, — фермер шукає фото в телефоні. — Краще б вам їх і не зустрічати».

«Та не дай Бог. А я вдома снаряди замітаю у дворі, то всі й підняти не можу», — показує жінка рукою на відро, наповнене гострими уламками.

Літнє подружжя веде до річки за їхнім обійстям. Маринченко наказує ступати строго за ними й не відходити убік. Де-не-де із землі стирчать хвости від снарядів, а протитанкові міни вкрила весняна трава. Їх не видно. І от кілька протипіхотних мін Щербини позначили кілочками.

«Підійдіть ближче, — гукає мене Валентина Романівна. — Роздивитеся».

«Та щось не хочеться», — відповідаю.

«Та як на неї не наступити, нічого не буде», — безпосередньо реагує жінка.

Ми на пагорбі. Внизу в'ється синьою стрічкою Інгулець. На тому боці — зеленіє ліс. Гарно.

«Скільки риби було, скільки грибів у тому лісі, я все там знала, — розповідає пенсіонерка. — Але урвалося». 

Їй дуже хочеться показати антену російського танка, який разом із танкістом втопився в річці. росіянина контузило, і танк кружляв селом, давив свиней, таранив сараї, аж доки не скотився у воду.

«Втопилося, падло», — зі зневагою кидає жінка. Я теж хочу побачити антену, але йти туди не можна. Тому радію самому факту.

Розміновуватимемо Україну мінімум 15 років, якщо ніхто не допоможе

Собака сім’ї Щербин підірвався на розтяжці, тому вони радо прийняли руденького приблуду та двох кицьок. Одна привела кошенят, і їй постелили в ящику в літній кухні. Григорій Прокопович каже, що на котів черга: в селах розвелося багато щурів.

До двору підходять сапери ЗСУ, чоловік веде їх до авіабомби. Вони підтверджують, що й так відомо: її чіпати не треба. Військові прямують за пенсіонером до пагорбу за хатою. Невдовзі чуємо, як підривають ті міни, які він раніше показував нам.

Уздовж доріг, під лініями електропередач, на Херсонщині працюють бригади піротехніків від ДСНС. Розміновують землю, щоб електрики могли безпечно провести світло. У 80 селах його досі немає. Як і газу та води.

«Територія потенційно замінованих сільськогосподарських угідь на деокупованих територіях України — 380 тисяч гектарів, — розповідає телефоном Олександр Дворецький, керівник груп розмінування ДСНС Херсонської області. — Один сапер розміновує 10 квадратних метрів на день, група з п’яти людей відповідно 50. А що це, як уявити? Це ділянка один метр у ширину, 50 — у довжину. В одному гектарі 10 тисяч квадратних метрів. Фермерам, які приходять до нас і кажуть: “хлопчики, через скільки ви мені поле розмінуєте?” а поле те — 2,5 гектари, то треба задуматися про ці цифри. Тому на поля ми ще не заходили. Першим ділом — інфраструктура. Не можемо ж розірватися. На Херсонщину стягнули свої бригади з усієї України. Не вистачає людей. Це все патова ситуація. Без залучення міжнародних організацій, техніки ми не вигребемо самі. Або якщо вигребемо, то роботи мінімум на 15 років. А ще ж нам заходити на той бік Дніпра, коли його звільнять».

Частина фермерів на Херсонщині чекає на гуманітарне розмінування. Це коли досліджується кожен сантиметр території. Після нього земля чиста. Не те що міни — гвіздка немає. Таке розмінування буває державне, приватне українське (яке пройшло сертифікацію) і закордонне. Але в області його ще немає і невідомо, коли буде.

Валентина Щербина прощається з нами біля двору:

«Ми в евакуації жили в добрих людей. Дякую, що брали лише за комуналку. Але це квартира. Я вийду, бува, на балкон, і дивлюся внизу на землю. А це вернулися — і мені легше», — вона нагинається, механічно підбирає уламки з дороги, кладе до кишені. Небезпечно, кажу.

«Не по-хазяйськи це. А небезпечно, чи ні… про таке вже не думаєш. День прожив — і спасибі».