Життя у стані постійної війни. Ізраїльтяни — про повітряну сирену, бомбосховища та обстріли
Біля кордону з Україною нині перебувають приблизно 130 тисяч російських військових. Загроза початку ескалації зростає. Українці збирають тривожні рюкзаки, проходять курси першої домедичної допомоги, вступають до територіальної оборони.
Ми звикаємо до стану, в якому Ізраїль живе вже кілька десятиліть. Щоб зрозуміти, як існують у постійному стані війни, коли серед ночі можуть розбудити сирени, hromadske поговорило з трьома жителями різних міст Ізраїлю.
«Усі жителі Ізраїлю знають, що робити в разі атаки»
Дмитро, телевізійний оператор, мешканець Рішон-ле-Ціона, переїхав з України 10 років тому:
Нас важко порівнювати. Ізраїль — дуже підготовлена країна, і тут не розглядають навіть імовірності вторгнень. У нас бувають лише повітряні атаки.
Я мешкаю в місті Рішон-ле-Ціон неподалік центру. Найближче бомбосховище — у сусідньому під’їзді.
В багатьох квартирах у новобудовах або реконструйованих будинках є кімната безпеки — мамад: з потовщеними стінами, залізними віконницями, броньованими дверима. До неї можна миттєво забігти й зачинитися, навіть на підлогу лягати не потрібно. Але в нашому будинку такої кімнати немає, тобто в разі повітряної сирени потрібно вибігти на вулицю і перебігти в сусідній під’їзд. Встигнути нереально, тому ми просто спускаємося на сходовий майданчик, де зустрічаємося з усіма сусідами. Там чекаємо на перші атаки. Якщо розуміємо, що вони триватимуть — рушаємо в бомбосховище. Домашніх тварин (двох котів) ми з собою не беремо. Вони дуже бояться сирен і одразу ховаються під ліжко.
Тривожної валізи в нашої сім’ї немає. Напевно, ми халатно до цього ставимося. Але, сподіваюся, якщо щось трапиться — зможемо відновити документи.
Бомбосховища не для всіх
Багато бомбосховищ в Ізраїлі справді в хорошому стані. Облаштовані, з запасами води, їжі, консерв, з туалетами. Але досить часто мешканці будинків складають там свої речі та велосипеди.
Також люди на півдні поблизу Сектору Гази скаржаться, що бомбосховищ у їхніх містах мало, а у старих будинках немає взагалі. Вибігати на сходовий майданчик там ще небезпечніше, ніж залишатися у квартирі. В таких випадках місцева влада встановлює бетонні бункери у дворах.
Падаєш на землю і прикриваєш голову руками
Усі жителі Ізраїлю чудово знають, що робити в разі атаки. Якщо під час повітряної сирени ти на вулиці, а поряд нічого немає — падаєш на землю і прикриваєш голову руками. Якщо є якесь загородження — краще сховатися за нього. Якщо ти в машині — зупиняєш її, відбігаєш подалі, падаєш на землю і прикриваєш голову руками. Ідеально, звісно, щоб поряд було бомбосховище. У періоди загострень, конфліктів люди намагаються якомога менше кудись виїжджати і бути ближче до захищених місць.
«Коли південь обстрілюють, мешканці Тель-Авіву можуть безтурботно сидіти в кафе»
Утім, якщо тут починається конфлікт — життя не зупиняється. Люди продовжують жити. Часто буває таке, що південь обстрілюють, а мешканці Тель-Авіву можуть безтурботно сидіти в кафе. Зв’язок та інтернет не зникає, магазини працюють. Коли починаються повітряні атаки — навчання в школах скасовують. Якщо це несподівано, то в школах, звісно, є бомбосховища. Також під час сильних обстрілів на півдні мешканці півночі запрошують їх до себе в гості. Усі об’єднуються і одне одному допомагають.
Здається, у 2014 році, коли було чергове загострення, з’явилася інформація про те, що у солдатів на кордоні закінчився туалетний папір і шкарпетки. І люди по всій країні почали організовуватися. Були спеціальні точки збору продуктів для солдатів, хоча ізраїльська армія дуже добре забезпечена. Люди просто завалили військових папером, шкарпетками, продуктами.
Про атаку повідомлять усіх
Тут немає істерії, хіба в тих, хто щойно приїхав. Людям важко вперше це пережити. Пам’ятаю, коли я почув сирену — у мене не було паніки, я знав, що мені потрібно робити і просто слідував інструкції. В Ізраїлі є служба тилу, яка має сайт і додаток з усіма інструкціями — що потрібно робити під час обстрілів, землетрусів, де найближче бомбосховище. В разі конфлікту служба доносить інформацію будь-якими доступними способами: через смс-повідомлення, телебачення, інтернет, радіо всіма мовами.
«Коли починається конфлікт, я маю працювати в гарячих точках»
Чи звик я? Напевно, так. Це все дуже неприємно. Через те, що я працюю на телебаченні, в ті моменти, коли починається конфлікт і всі сидять вдома — я маю їхати в гарячі точки. Було кілька справді небезпечних випадків. Одного разу ми були біля Сдерота — міста, що найближче до Сектору Гази. Знімали там на пагорбі, там був гарний краєвид на Сектор Гази. Раптом почули вибух, було враження, ніби десь біля нас впала ракета. Ми підняли голови й побачили, що вона таки справді впала — на сусідньому пагорбі, де зазвичай теж записуються журналісти. Військові часто їх звідти зганяли, але щойно солдати їхали, преса поверталася. Там усе поросло сухою травою, яка одразу загорілася. Добре, що нас там не було.
«У нас є 15 секунд. Встаєш з ліжка і одразу біжиш в бомбосховище»
Євгенія, режисерка монтажу, мешкає в Сдероті:
Я переїхала з Києва до Ізраїля 10 років тому, з них останні два живу в Сдероті. Це найближче до Гази місто. Тобто навіть якщо війни немає — до нас все одно раз на місяць може прилітати.
Пам'ятаю, щойно ми з чоловіком заселилися в нашу квартиру, я вступила в групу мешканців будинку. Перший ранок, ми прокидаємося і я читаю повідомлення від сусідів — чи всі зачинили вікна? Я ще подумала: дивні люди, навіщо це робити, на вулиці ж тепло. Кажу чоловікові — зачинімо, раптом дощ піде. І раптом як заверещали сирени! Вперше так страшно, коли хтось людським голосом кричить: «Червоне світло! Червоне світло!». Виявилося, що вікна потрібно було зачиняти, тому що починали бомбити. Сусіди прочитали про це в новинах і все передбачили.
«Спочатку я просто плакала, сидячи в бомбосховищі»
Це неприємно. Мене досі тіпає від оголошень з гучномовців. Навіть коли приїжджаю до Києва і чую їх в метро, мені здається, що це сирена.
Спочатку я просто плакала, сидячи в бомбосховищі. В інших містах люди мають хвилину, щоб кудись добігти, а у Сдероті — 15 секунд. Це означає, що ти фактично не маєш часу. Встаєш з ліжка і одразу біжиш в бомбосховище.
У нас є «Залізний купол», який захищає. Але з попередньої операції ми зрозуміли, що тактика Сектору Гази була іншою. Вони пускали ракети по Ізраїлю в різних напрямках, зокрема й на центр країни. «Залізний купол» не завжди міг впоратися.
Коли їдеш з міста, залишай ключі в секретному місці
Згадую, рік тому, коли була чергова операція і били з такою інтенсивністю, що не було куди подітися, ми з товаришем намагалися виїхати автівкою в Тель-Авів. І от дорогою я вирішила вийти погуляти з собакою, аж раптом увімкнулася сирена. Ми в паніці впали. Я лежала біля смітника, і вже тільки на роботі в Тель-Авіві з’ясувала, що впала в купу сміття, і на моїй білій футболці — помідори.
Потім написала в групу сусідів, мовляв, яка ситуація в місті? Сусідка запитала, чи не залишила я ключі від своєї квартири: вони можуть погуляти з моїм собакою. Виявляється, у всіх на поверхах є секретні місця, де мешканці залишають ключі — якщо хтось не зможе повернутися, то сусіди доглянуть домашніх тварин і вимкнуть воду.
Ще якось ми вирішили відвідати друзів, бо в мене вже їхав дах від цієї сирени. Взяли собаку, я прихопила дві пари трусів, футболку. Думала, що ми їдемо на декілька днів, а затягнулося все на два тижні. Потім почали бомбити Тель-Авів. Подруга ходила купувати мені нижню білизну, але все, що вона знайшла перед шабатом — військові труси великого розміру.
«Не розумію, навіщо потрібні тривожні рюкзаки»
Але тривожних рюкзаків ми не маємо. Не розумію, навіщо вони. Раптом якщо потрібно буде бігти, усе, що слід узяти з собою — це зарядку від телефону, кредитну картку й паспорт. Документи можна відновити. Мене більше турбує, що буде, якщо зламають мою електронну пошту або банківські картки. А ось труси завжди можна купити.
Як усе це впливає на мене? Окрім того, що потім потрібно пити снодійне, — ніяк. Період ескалації дуже нервовий, але водночас розумієш, що маєш тисячі друзів, у яких можна їсти, спати. Тобі всі телефонують, пишуть.
Життя не зупиняється.
Як приїде швидка, коли обстрілюють
Пам’ятаю, був обстріл Тель-Авіва, і ХАМАС попередив, що стрілятиме о 21:00. Ми вирішили піти їсти морозиво. До кав’ярні дійшли о 21:02. За п’ять хвилин почалися обстріли, ми забігли у під’їзд, і з нами ще декілька туристів з Франції. Один із них почав непритомніти. Мені стало страшно не за себе, а за людину поряд. Я розуміла, що потрібно викликати швидку, але як вона приїде, якщо місто обстрілюють?
«Багато людей отримують травми в паніці»
Дуже часто бувають травми. Коли починаються обстріли — люди падають, звихують ноги. Нещодавно був випадок, коли дівчина бігла, в паніці вдарилася головою в стінку і зламала собі ніс.
Але також згадую, як я якось зламала щелепу, і протягом хвилини до мене підійшло чимало людей. Деякі з них були лікарями, деякі — офіцерами. Мені дали направлення у швидку, детально сказали, що маю робити.
Ізраїль — це країна, де всі служать в армії. Коли щось трапиться — всі дуже організовані і знають, що робити.
«Вибухи серед ночі, міномети, автоматні черги — це нормальне явище лише для нас»
Джозеф, музикант, мешкає в Ашкелоні:
Половину свого життя я мешкав у Сдероті, місті неподалік Сектору Гази. Спершу системи оповіщення там не було, і ракети падали щодня по декілька разів. Ми навчилися природними методами передбачати атаки: умовно, якщо зграя пташок миттєво розлітається з якогось місця чи дерева — значить, ракета впаде в тому напрямку. Згодом з’явилася система оповіщення, а після неї — «Залізний купол», який досі успішно виконує свою функцію.
Зараз я мешкаю в Ашкелоні, це трохи далі від Сектору. В місті нині тихо і спокійно. Але як колишній військовий з 13-річним досвідом я розумію, що вибухи серед ночі, міномети і автоматні черги — це нормальне явище лише для нас, ізраїльтян.
«Навіть наш лабрадор знає, що після сирени є 21 секунда»
В Ашкелоні повітряні сирени бувають украй рідко. На спроби атак, які відбуваються не в період ескалації чи конфлікту, реагує система оповіщення.
У моїй квартирі є кімната безпеки, яка захищає від ракет. Навіть наш лабрадор чітко знає, що після сирени є 21 секунда. Собака першим іде до кімнати і висовує морду — мовляв, чому ми досі не зайшли? Прості правила рятують життя, хоча багато людей нехтують ними. Буває, чуєш: звучать сирени, — а люди дістають телефони і знімають відео в соцмережі.
Одна з останніх жертв — старший чоловік, українець. Він вийшов покурити, і прозвучала сирена. Він не сховався. Ракета впала на сусідній вулиці, а уламок влучив йому просто в серце. Чоловік помер.
Під час останньої ескалації я доволі часто їздив на телебачення, щоб розповідати про ситуацію в місті, і одного разу спрацювала сирена. Якби я не ліг і не накрив голову, можливо, і не врятувався б. А так не мав жодної подряпини, лише шоковий стан та ще надихався чадного газу. Встав і пішов.
«Мене забирають на службу фактично кожної ескалації»
В Ізраїлі наш тривожний рюкзак — це форма, змінний одяг, запасна зубна щітка — і на службу. З країни ми виїжджати не можемо, всередині тікати нікуди. Дітей і дружину можна відправити до батьків.
Мене забирають фактично кожної ескалації. Той вид військ, у якому я служив, передбачає це. Також забирають тих, хто служив у «Залізному куполі», службі тилу, антитерористичних військах, розвідці.
Доволі часто держава використовує такі призови для психологічного тиску. У новинах одразу з’являється інформація про 20 тисяч резервістів, показують, як ми сідаємо в автобус, їдемо на тренування, стрільби. У терористичних організацій це викликає паніку.
«Я не відчуваю війну, бо не можу собі цього дозволити»
Якщо мене не забирають на збори резервістів, то я працюю на місці: опікуюся дітьми в бомбосховищах, намагаюся допомогти репатріантам, старшим людям, тим, хто боїться. Від осколків і ракет дуже багато людей впадають у паніку, мають стрес. Ми працюємо з ними, заспокоюємо. Я не відчуваю війну, бо не можу собі цього дозволити.
Разом із волонтерами однієї громадської організації ми також займаємося облаштуванням бомбосховищ. Звертаємося до міської влади і просимо віддати їх нам під музичні або танцювальні гуртки для дітей. Ми облаштовуємо їх кондиціонерами, гарячою водою, інтернетом, телебаченням за кошт спонсорів, і тримаємо в належному стані.
Ескалація, яку можна передбачити
Завдяки своєму військовому досвіду я можу передбачити з точністю до декількох годин, коли почнеться чергова ескалація. Ми з дружиною дуже любимо гуляти в прикордонних місцях на вихідних — там так гарно. Але з поведінки солдатів, з того, як їздять патрульні машини, як привозять техніку, все стає зрозумілим.
«Я виніс із будинку 6-місячну дитину, яка померла в мене на руках»
Один із найстрашніших випадків у моєму житті трапився, коли я був курсантом у поліції в Сдероті. Того дня я повернувся додому і раптом почув звук ракети. Системи оповіщення тоді ще не було. З’ясувалося, що на сусідній вулиці розірвався снаряд. Він влучив у будинок, де мешкали репатріанти з Ефіопії. Я добіг туди майже миттєво. Усе горіло, всюди був пил. Я виніс з будинку 6-місячну дитину, яка померла просто в мене на руках. Тоді я був у шоковому стані, під адреналіном. Потім зрозумів, що всі частини тіла тієї дитини звисали як гнилі овочі. Я ще дуже довго не міг їздити тією вулицею. Аж за десять років дружина вмовила, сказавши, що варто себе все ж перебороти. Зрештою ми приїхали і встановили там пам’ятник.
«Ми звикли до війни і знаємо, що на неї слід чекати що пів року»
Авжеж, до такої ситуації не можна звикнути. Останнім часом ракети почали долітати до центру країни. Нехай це буде грубо сказано, але мешканці півдня раділи, коли ракети влучали туди. У нас іноді Тель-Авів називають окремою країною — його мешканці не солідарні з тим, що відбувається на півдні.
На півдні ж ми звикли до війни як до нормального явища і знаємо, що на неї слід чекати що пів року. Ймовірно, за місяць можемо знову зіштовхнутися з ескалацією. Усе до цього прямує.