Життя в контейнері. Маріупольці, краматорці й усі, хто живе в містечку для переселенців у Львові

В Україні модульні містечка для переселенців з Донбасу почали з'являтися ще 2015-го. За кошти Німеччини таких збудували сім — у Харківській, Дніпропетровській та Запорізькій областях. Будинки планували як тимчасові, з терміном експлуатації два роки. Але люди затрималися в них довше.

Станом на вересень 2021 року в семи модульних містечках проживали 1323 людини. Одне з них — у Харкові — ще 2020-го після технічної експертизи визнали непридатним для проживання. А втім, люди там залишилися.

Після повномасштабного вторгнення росії контейнерні помешкання почали споруджувати на заході країни. Як у них ведеться переселенцям і чи є там умови для нормального життя — у матеріалі hromadske.

«Чуєш грім? Тобі не страшно?»

«Від звуку грому? Нііі, — здивовано посміхаючись, каже третьокласник Вова. — У Маріуполі спершу було не страшно, а потім почало дуже сильно гриміти, і стало страшно».

Ми ховаємося від весняного дощу з громом у наметі з ігровою зоною в найбільшому парку Львова, де Вова тепер мешкає з двома старшими сестрами і мамою Тетяною.

Тут у квітні змонтували модульне містечко для переселенців за фінансової підтримки Польщі. Це 88 будиночків контейнерного типу, де вже мешкають триста п'ятдесят людей. Ще у двох таких містечках у спальних районах Львова планують розмістити переселенців у травні.

«У нас у черзі вже орієнтовно триста переселенців. Записуємо майже всіх у реєстр, а далі обираємо за категоріями. Сюди записували жінок із дітьми, багатодітні сім’ї або великі родини», — розповів hromadske начальник управління соціального захисту Львівської міської ради Ігор Кобрин.

Умови всередині

Кожен контейнер розрахований на чотирьох людей. Усередині —два двоярусні ліжка, дві шафи з поличками, один столик і дві табуретки. Якщо сім'я має трьох і більше дітей, доводиться ділити одне ліжко на двох.

«Ні, нам не тісно. Молодший і середній прекрасно поміщаються на одному. Ми люди прості, невибагливі, нам усього тут достатньо», — каже Станіслав, переселенець зі Слов'янська, батько чотирьох дітей.

Його наймолодшому сину лише кілька тижнів. Сім'я виїжджала зі Слов'янська, коли пологовий там уже закрили, тож хлопчик народився у Львові.

Зараз ділять одну ванночку для купання немовлят із сусідніми дітками. У кімнатах немає умивальників, проводити труби з водопостачанням у кожен будинок клопітно. Вода є лише в контейнерах із туалетами й душовими. Тут і миють посуд, і перуть руками речі. Але місцева влада обіцяє закупити кілька пральних машин.

Також немає ні електроплит, ні мультиварок. Тож готувати їжу самим практично неможливо. Пояснюють, що тимчасові електромережі можуть не витримати навантаження. Тому під час заселення попереджають, що навіть електрочайники тут заборонені. Зате обмежень на електричні батареї немає. Вони у комплекті в кожному будиночку.

Альтернативою кухні тут служить доволі простора їдальня з 14 блоків. У ній — три великі термоси з гарячою водою, дві мікрохвильовки, три холодильники.

Раз на день сюди приносять безкоштовну гарячу їжу. Планується, що в майбутньому мешканцям будуть видавати сертифікати, за які вони зможуть харчуватися в університетській їдальні.

Зараз кожен під час заселення отримує комплект постільної білизни. Її, як і подушки, профінансував міський бюджет Львова. Так само місто оплачує електроенергію, водопостачання та вивезення сміття.

«Найперший запит від людей — дайте нам відра і швабри, будемо прибирати», — каже чиновник міськради Ігор Кобрин.

Кілька комплектів швабр із відрами вже закупили, люди ними діляться по черзі. Але вже багато мешканців самостійно придбали собі і віники, і відра, адже в контейнерах немає смітника. Так само залишається потреба у вішаках для одягу.

Зате самого одягу достатньо. В сусідній будівлі бібліотеки організований гуманітарний центр, куди привозять величезними об'ємами гуманітарну допомогу.

Були на вокзалі, коли впала ракета

«А гумові чоботи з собою привезли чи вже тут діставали?» — питаю бабусю шестирічного Давида з Краматорська, який стрибає по калюжах.

«Тут. Там ми вибігали в тому, що було на нас», — відповідає пані Ірина.

«Я в мокасинах приїхав!» — додає Давид.

«Ми були на вокзалі, коли це…» — пані Ірина не може далі говорити. Коли каже «це», має на увазі «впала ракета». 8 квітня, коли окупанти обстріляли залізничний вокзал Краматорська, Ірина з сім’єю була там.

Після ракетного удару з десятками жертв сім’я ще три дні залишалась у місті — боялися їхати. Але врешті наважилися.

З контейнера, біля якого говоримо з пані Іриною, визирають іще двоє діток — молодші братик і сестричка Давида. Вони радісно перераховують кольори веселки, яка з'явилася на небі після дощу.

«Мені тут дуже подобається, бо щодня майстер-класи! А дивіться, що нам подарували, який набір для малювання!» — захоплено розповідає дівчинка про намет від ЮНІСЕФ, який поставили неподалік будиночків, де щодня відбуваються заняття з дітьми і приймає психолог.

«А я тут білку бачив! Вона в нас горішок схопила і пропала. Мені тут дуже подобається, ми з бабцею багато гуляємо в парку», — перебиває Давид.

«То ви вже не захочете вертатися?» — питаю це веселе сімейство.

«Ну що ви, хочемо додому. Тіло тут, а душа там», — каже пані Ірина. Але Давид за своє: «Нєтушкі. Хочу тут жити, у Львові». 

Аби тимчасове не стало постійним 

У міській раді не виключають, що люди житимуть тут і взимку, батареї в кімнатах це дозволяють. Адже не всім є куди вертатися.

«Ні, я не можу припустити, що тут (у модульному містечку — ред.) на роки залишусь, треба шукати роботу і ставати на ноги», — каже маріуполянка Тетяна, мама того самого Вови, який не боїться грому.

Вона пояснює, що не поїхала за кордон, бо старші дочки у випускних класах, їм треба отримати український атестат. А якщо вони вже вступлять у львівські виші, то вся сім’я у місті оселиться назавжди.

«У Маріуполь вже не повернемося, бо наш будинок розбомблений. Я вивозила дітей і закривала їм очі руками, щоб вони не бачили ці тіла на дорозі. Хоча вони вже бачили, як хоронять людей біля будинків», — додає Тетяна.

У модульному містечку лунає сирена повітряної тривоги. Харків’янка Наталя залишається з дітьми в будинку. Вона якраз домиває підлогу. Після дощу тут у всіх однакова проблема — грязюка зі взуття заноситься всередину.

«Якщо гепне, то головне, щоб чисто було», — віджартовується Наталя. Вона не біжить в укриття навіть після того, як у Львові падали ракети. Бо це не порівняти з тим, що вони пережили у Харкові, коли снаряди падали не десь далеко, а поруч.

Виїжджати з України жінка не збирається: «Навіщо їхати за кордон? Тут ми вдома, в Україні — хоч у Львові, хоч у Харкові, хоч у Миргороді, хоч у Києві, але ми вдома!»