«Ми лишали свої політичні переконання разом із пальтом на вішаку» — журналістка Бі-бі-сі

Анджеліна Фуско в дитинстві хотіла стати стюардесою. Але, спостерігаючи за громадянським конфліктом, що розгортався в її рідній Північній Ірландії, передумала – стала журналісткою. 15 років вона керувала теленовинами Бі-бі-сі у Белфасті, працюючи в колективі, що складався з носіїв різних поглядів та релігійних ідентичностей – католиків і протестантів, націоналістів і прибічників єдності з Великою Британією.

Тепер Анджеліна працює в центрі DART Колумбійського університету, що допомагає журналістам коректно працювати з постраждалими і травмованими людьми. До України журналістка приїхала на запрошення Українського католицького університету. Її історія про те, як зберігати безсторонність, але не бути байдужою. 

Мій район зачистили від католиків

У середині ХХ століття багато північних ірландців все ще не мали права голосу. Робота й житло в регіоні розподілялись нерівномірно. У шістдесяті, коли у Франції та США почалися масові акції протесту, мешканці Північної Ірландії також вийшли на вулиці з демонстраціями. У відповідь на це почались атаки.

Ми досі не знаємо, чи можна називати події в Північній Ірландії конфліктом. Дехто називає це заворушеннями. До певного моменту це було схоже на неоголошену громадянську війну, бо не було двох визначених сторін – це був багатосторонній конфлікт. Були чотири основні сили: націоналісти, які хотіли бути частиною Ірландії; радикальні націоналісти, які хотіли озброєної боротьби з урядом Великої Британії; юніоністи, які були задоволені, що Північна Ірландія – частина Королівства; радикальні юніоністи, або лоялісти, які хотіли побороти націоналістів. П’ятою силою був уряд, який виводив військових на вулиці й також був відповідальним за багато вбивств.

Цей конфлікт спричинив найбільшу після Другої світової війни кількість внутрішньо переміщених осіб. І католиків, і протестантів виганяли з їхніх домівок. Моя родина теж мусила переселитись в інший район – наш зачистили від католиків.

Коли я була першокласницею, ми жили на вулиці Фолс Роуд, відомій тим, що майже всі її мешканці були католиками. Того року батька моєї подруги вбили представники Ірландської Республіканської Армії, бо він працював суддею. Це сталося за секунду після того, як його діти вийшли з машини. Дещо згодом батька іншої моєї подруги дорогою на роботу вбили британські військові. Вони припустили, що він був озброєний, хоча це точно було не так.

Ми піддавали все сумніву

Коли я дивилася телевізор і бачила журналістів, які роблять матеріали про сутички, я думала, що хочу працювати так само. Тому вступила до школи журналістики. Після цього я працювала в редакції, співробітниками якої були і протестанти, і католики. Між нами ніколи не виникало конфліктів. Ми лишали свої політичні та релігійні переконання разом із пальто на вішаку. Я спокійно могла спитати мого колегу-протестанта про особливості поведінки юніоністів у конфлікті, які не могла зрозуміти через власні переконання.

Цей постійний діалог зберігав гармонію всередині ньюзрума. Багато з нас утратили близьких у цьому конфлікті. Мого двоюрідного брата вбили, коли я працювала в редакції. Ми висвітлювали жахливі події, а тоді мали приходити додому й жити нормальним життям. Це було складно, але робота є робота.

Воєнізовані угрупування шантажували нас, а влада забороняла випускати деякі матеріали. У відповідь на це ми страйкували

Коли йдеться про висвітлення конфлікту, легше виявити, що конкретно сталось і хто постраждав. А от відповісти на питання, чому і яким чином це сталося, може бути складніше. Факти, які ви знайдете, можуть бути неправдивими,  й на деякі питання ви не знайдете відповідей. Але їх все одно необхідно ставити. Аби бути максимально відстороненими від конфлікту в матеріалах, ми мусили ставити якомога більше запитань, дослухатись до позицій усіх сторін боротьби й висвітлювати події настільки широко, наскільки було можливо.

Наприклад, представники ІРА робили свої офіційні агресивні заяви в чорних масках. Ми на Бі-бі-сі довго сперечались, чи можемо показувати ці відео в ефірі. Адже ми не могли проігнорувати їхню позицію. Потрібно було збалансувати прагнення отримати якомога більше інформації, самоцензуру, юридичні обмеження й потреби аудиторії. Як на мене, потрібно запросити людину, чия риторика є агресивною, на інтерв’ю – нехай пояснить свою позицію у студії.

Коли я працювала на Бі-бі-сі, нас часто звинувачували в тому, що ми лише переказували думки різних сторін без оцінки їхніх слів. Але журналіст не може бути впевненим у тому, чого не бачив на власні очі. Тому ми піддавали все сумніву. Багато критикували британську владу, тому нам часто погрожували. Воєнізовані угрупування шантажували нас, а влада забороняла випускати деякі матеріали. У відповідь на це ми страйкували.

Історії жертв не завжди істинні – це їхня правда, а не стовідсоткова об’єктивність

Ми робили помилки. Вони здебільшого стосувались того, як ми ставились до жертв і свідків насильства. Зараз ми вже багато знаємо про посттравматичний стресовий синдром, який може виникнути і в потерпілих від конфлікту, і в журналістів, які з ними спілкуються. Але тоді ми навіть не уявляли, що ця проблема якимось чином стосується нашої професії. Необхідно створювати в редакціях таку атмосферу, щоб кожен міг сказати «в мене був жахливий день», і товариші його підбадьорили. Просити підтримки у своїх колег – прояв сили, а не слабкості. Також важливо пам’ятати, що історії жертв не завжди істинні – це їхня правда, а не стовідсоткова об’єктивність.

Є багато важливих речей, крім конфлікту

1998 року сторони північноірландського конфлікту пішли на компроміс і підписали мирну угоду, яку тепер називають Белфастською. На референдумі 70% населення регіону вирішили, що хочуть жити в межах Великої Британії. Кордон між Республікою Ірландія та північною частиною острова зробили відкритим. Представники ІРА були обрані до місцевих органів законодавчої влади.

Тоді я щойно стала продюсеркою теленовин. Ми сімнадцять годин вели прямий ефір – це була визначна подія! Люди були переконані, що після підписання угоди конфлікт буде вичерпано. Але вже за кілька місяців потому сталася одна з найстрашніших атак за всю історію конфлікту – вибух у місті Ома.

Потрібно намагатись дістатися правди й бути готовим, що вона буде тяжкою й болючою

Екстремісти існуватимуть завжди: атаки не припинились дотепер. Але їх стало набагато менше, й загалом люди сьогодні розуміють, що відмінності – це нормально. В Белфасті й Лондондеррі досі є багато «стін миру»: бар’єрів, що розділяють територіальні громади католиків і протестантів. Майже всі вони розташовані в тих районах, де живуть малозабезпечені люди. Вони досі звинувачують у власних проблемах своїх сусідів. Але нещодавно вперше за історію конфлікту одну зі «стін миру» відкрили.

... освіта, медицина, фінанси, бізнес, спорт, погода — на все це не вистачало часу й уваги. Окрім конфлікту, є інші питання, що стосуються кожного – наприклад, скільки грошей у кожного в кишені

Суспільство повільно крокує до примирення. В моїх дітей життя кардинально відмінне від мого – тепер я найбільше переживаю за наркотики й алкоголь, а не за їхню безпеку. Деякі мої колеги почали жалітися, що після примирення поменшало цікавих сюжетів. Моя команда, навпаки, зрозуміла, що навколо купа тем, яких ми ніколи раніше не висвітлювали – освіта, медицина, фінанси, бізнес, спорт, погода. На все це нам просто не вистачало часу й уваги. Окрім конфлікту, є інші питання, що стосуються кожного – наприклад, скільки грошей у кожного в кишені.

Брексіт дещо загострив проблему. Північна Ірландія й Шотландія найактивніше голосували за те, щоб лишитися в Європейському Союзі. Ірландія – єдина держава ЄС, із якою ми маємо наземний кордон. Тому виникають питання щодо того, чи зможемо ми перетинати його без перешкод. До того ж, Велика Британія – найбільший економічний партнер Ірландії. Наші уряди вже намагаються вирішити цю проблему.

Конфлікт в Україні дещо відрізняється від північноірландського, але основні принципи роботи журналістів завжди однакові. Треба залишатись неупередженими й незалежними від будь-якої зі сторін. Потрібно намагатись дістатися правди й бути готовим, що вона буде тяжкою й болючою.

/Текст: Катя Мячіна. Фото: Ірини Роговик