Життя після “ДНР”. Дружківка
“Поки тут заправляли деенерівці, я разів п'ять телефонував на гарячу лінію Кабміну, щоб, наприклад, повідомити про викрадення машин швидкої допомоги. Але після кожної скарги до мене приходили самі ж деенерівці. Я справді не знаю, чи хтось з Києва просто переводив справу на місцеву міліцію, а вже вона інформувала сепаратистів, але дуже важливо відновити довіру. Ми були готові, але справді не знали, як протистояти цим загарбникам,” - розповідає лікар, очільник профкому Дружківської лікарні, представник українського активу містечка Михайло Самородов.
Бойовики втекли з розсташованої у 20 км від Краматорська Дружківки слідом за Слов'янськом. У 60-тисячній Дружківці й сусідній Костянтинівці не було масштабних бойових дій.
Однак саме там ще на початку збройного конфлікту у травні було вбито священика Павла Жученка, котрий став однією з перших жертв деенерівців.
Місцеві охоче розповідають Громадському про життя за “ДНР”: про те, як звичайних перехожих забирали копати мішки з піском, про воєнного коменданта без імені й прізвища, чиї накази виконувала і місцева міліція, про те, як підприємці платили гроші, аби вийти з полону, як по квартирах вишукували проукраїнськи налаштованих людей.
“Вход запрещён! Стреляем на поражение” - напис поряд нині порожньої будівлі “комендатури”, де утримували людей, і яку в народі назвали “Гестапо”.
“Коли все починалося багато людей у місті були залякані “Правим сектором”, бандерівцями, Майданом. Йшли на “референдум” не для того, щоб відділитися від України, а щоб довести, що “Донбас на коліна не поставлять”. Сьогодні потрібна велика робота усіх прошарків суспільства і влади, щоб переконати тих, хто заплутався,” - пояснює лікар-терапевт Ольга Бабакіна. “Нам з цими людьми доведеться жити далі. Ми любимо Україну. Ми не могли повірити, що у вільній Дружківці могли з'явитися ненависницькі антиукраїнські погляди. Все ж доведеться багато працювати, але навіть якщо тут буде велика українська громада, без державної політики залагодити все враз буде важко. Люди й далі налякані, боять “зачисток”. Навіть зараз бояться”.
“Ці події показали, як легко змусити людей ненавидіти одне одного, хоча гасла одні й ті самі,” - підхоплює місцевий викладач. Після того, як люди не побачили “фашистів” “ДНР” зрозуміла, що треба шукати підтримки, тож почала виголошували гасла подібні до майданівський, як от “боротьба з корупцією та нахабністю міліції”. Вони показово виступали проти місцевих корупціонерів, карали тих. Сьогодні найважливіше, щоб прийшла влада, яка захистить людей. Досі тут усі домовлялися за гроші, закон не працював. Якщо робітник побачить, що закон однаковий для всіх, тоді люди зрозуміють, що щось змінилося”.
Понад два місяці українські журналісти не могли працювати у місті. Люди збираються на, щоб розповісти про наболіле, аналізучи й те, чому сусіди йшли на так званий “референдум”, а також, як жити далі й застерігають від уміння місцевих чиновників швидко перефарбовуватися з “помаранчевих” у “біло-синіх”, а нині в “жовто-блакитних”.
/Наталя Гуменюк, Яків Любчич