Життя після «ЛНР». Cєвєродонецьк

«Ми вели хай і не найактивнішу, але все ж діяльність за єдину Україну. Тому нас переслідували. Звичайно, хотілося би побачити місто з новою владою. Не з тими людьми, які переходили на бік сепаратистів,» - пояснює Денис Жданов, повертаючись до Сєвєродонецька після трьох місяців відсутності. Він мав залишити захоплене сепаратистами рідне місто на початку травня.

На відміну від сусіднього Лисичанська ті пішли майже без бою. У місті немає зруйнованих будинків, окрім як у селищі Павлоград. Бойовики залишили після себе порожні блокпости, а також штаб-квартиру, яка розміщувалася в інституті проектування, який називають «ГІАП». У Сєвєродонецьку, як і в Лисичанську, діяло угруповання Олексія Мозгового.

У порожніх кімнатах креслення й інструкції, як користуватися ПЗРК, імпровізовані бухгалтерські книги, куди занотовували найдрібніші покупки, зошит, з переліком тих, хто мав би підполягати репресіям за проукраїнську позицію, а також чимало релігійних православних символів.

При відході бойовики підірвали міст через Рубіжне, через який пролягала основна і найкоротша дорога з міста. Нині добиратися до Сєвєродонецька можна через Нову Астрахань.

«Де ви були, коли бомбили Лисичанськ?», - як і в інших звільнених містах нерідко перепитують деякі місцеві. Ті, хто критично ставиться до влади, не охоче говорять на камеру - бояться або ж не довіряють українським медіа. Є й інші, які вітають і хочуть розповісти про безчинства бойовиків.

Ольга мешкає у приватному будинку на околиці міста. Нині тішиться Нацгвардії - так на Донбасі часто називають усіх українських військових - скаржиться на бойовиків. Водночас пояснює, чому свого часу жителі міста ходили на так званий “референдум”: «Прийшла ця влада у Київ, пенсії і зарплати не піднімала, бо такою була одна з умов вступу в ЄС. Як же так? Світло, вода, газ подорожчали, а зарплати не піднімають? Я з цим теж не згодна. От люди і стали підніматися, хотіли були окремою державою – Луганська і Донецька області. Просто чомусь потім все так пішло… Ми тут і на заході по-різному дивимося на життя. Але все таки ми всі українці, ми живемо в Україні. А от Кужель, сама ж з Донецька, але виступає по телевізору і каже: хто в тому Донецьку лишився? Хібо ті, хто не мають вищої освіти, шахтарі, робітники? Зачекайте, Донецьк – прекрасне місто. У нас продають багато нових машин. Навіщо до нас ставитися, як до людей другого сорту? Ми такі ж, як усі. Так само хочемо жити, добре їсти, одягатися, відпочивати. Як можна говорити, що ми сіра маса? На “референдумі”, я вам хочу сказати, може й було щось приписано, як на всіх виборах, але відсотків 90 правда. Люди ходили, голосували - ми ж бачили. Тільки дехто голосував за те, щоб залишитися в Україні, а інші – до Росії. Тут думки розходилися. Змінилося все, коли почалися бомбардування, коли почали стріляти. Стало страшно жити”.

/Наталя Гуменюк, Нікіта Мєкєнзін