«Зробити так, аби від росіян не лишилося й сліду». Як відновлюють села на Чернігівщині
Наша редакція працює цілодобово з різних куточків країни, аби ви були в курсі того, що насправді відбувається. Якщо для вас важливе те, що ми робимо, і ви вже підтримали Збройні Сили України, можете підтримати наше інформаційне військо.
Два місяці тому ЗСУ звільнили окуповані росіянами Лукашівку та Ягідне на Чернігівщині. Більшість будинків у цих селах були зруйновані вщент. У квітні ми їздили до Лукашівки та Ягідного і спілкувалися з місцевими про те, як вони пережили окупацію. Більшість селян не збиралися покидати рідні місця і планували відбудовувати свої хати.
Нині волонтерська ініціатива Repair Together із Києва приїжджає в села Чернігівщини й допомагає людям розгрібати наслідки війни та відновлювати зруйновані будинки. Цей репортаж про самоорганізацію українців і допомогу тим, хто потребує цього найбільше.
Аби від росіян не лишилося й сліду
Біля згорілої під час цієї війни Вознесенської церкви в Лукашівці зупиняються два автобуси. Вони заповнені молодими людьми — близько 100 волонтерів приїхали на толоку — розбирати розтрощені в селі хати. Це друга їхня вилазка в Лукашівку, до цього працювали в Ягідному.
Молодь бере інструменти — лопати, граблі та інше обладнання — і гуртується біля церкви. Два місяці тому храм росіяни використовували як штаб і зберігали тут усі боєприпаси. Тепер вона служить базою (точкою збору) для людей, які приїхали прибирати за окупантами. Організатори ділять волонтерів на групи, які сьогодні працюватимуть у чотирьох найбільш пошкоджених будинках. Інша частина людей йде працювати на тракторах. Всі розходяться до своїх місць роботи.
Паралельно від церкви розташована вулиця з найбільш понівеченими від снарядів будинками. У квітні тут усе було встелено дошками від парканів, уламками дахів та вікнами. Зараз вулиця виглядає охайніше, хоча роботи з відновленням будинків у селян ще чимало.
Пані Ірина усміхнено зустрічає хлопців і дівчат, які прийшли їй допомогти. Навесні, коли росіяни окупували Лукашівку, на подвір’я Ірини впали кілька снарядів. Перший частково пошкодив будинок — вибило вікна та знесло дах. Тоді росіяни залазили до хати і брали все, що бачили. Другий снаряд зруйнував будинок вщент, згоріли машини. Третій влучив у сарай. Вцілів тільки погреб, у якому ховалася родина Ірини та її сусіди.
Пані Ірина разом із волонтерами стає навколо однієї з обвуглених машин, вони разом обговорюють подальший план дій: «Цього разу будемо перебирати і переносити цілу цеглу з будинку до зруйнованого сараю. Збудуємо з чоловіком з цих цеглин врем’янку».
Хтось із групи подає ідею: вишикуватися у колону від хати до сараю та передавати один одному цеглини. Остання людина у колоні складає її рівно до купи, вибудовуючи біля сараю стінку. З колонки, яку приніс хтось із волонтерів, починає лунати «Ой у лузі червона калина», дівчата тихо підспівують і за кілька хвилин ми у темпі музики передаємо одне одному цеглини.
«Які золоті діти!» — вигукують місцеві бабусі, що зібралися на лавочці навпроти подивитися на волонтерів. Разом із нами прибирає і стендапер Василь Байдак. Він на толоці уже вдруге.
«Важливо долучатися не лише донатами на ЗСУ, а й допомагати фізично. Як на мене, це допомагає не тільки людям, які постраждали, а й вам особисто, бо така робота заспокоює. До того ж у нас є можливість прибрати все так, аби від росіян не лишилося й сліду», — каже Вася.
Приблизно через годину робимо невелику перерву. Сонце припікає нам плечі та носи. Всі мастяться кремами, аби не згоріти, й обливаються спреями від комах. Цього року в Лукашівці їх забагато. Пані Ірина тепер детальніше розповідає, як змінилося їхнє життя після нашої квітневої зустрічі. Чоловік та син працюють у Чернігові, а вона живе у сусідки та порається на городі, аби восени був урожай.
«Скоро чоловік піде у відпустку, аби ми могли побудувати хоча б врем’янку. Ми поставимо там маленьку грубку, туалет буде на вулиці, але нам треба якось перезимувати. Зараз волонтери допомагають розбирати мої “хороми”, і життя трохи покращується. Не знаю, як буде далі й коли ми зможемо відбудуватися, але те, що нам допомагають, дуже покращує настрій», — каже Ірина.
Не чекати держави, а зробити самим
У другій половині дня біля церкви пахне смаженими курячими крильцями — організатори готують обід для волонтерів. Після роботи просто неба апетит розгулюється добре і ніс гостро відчуває аромати, які долинають із бази.
Сашко, один з організаторів, розповідає нам, що спочатку вилазки починалися з невеликої компанії друзів, які вирішили допомогати постраждалим від війни. Вибрали Ягідне, бо через зруйнований міст доїхати туди простіше з Києва, аніж з Чернігова.
«Більшість з організацій беруться одразу за повністю зруйновані хати, а зараз почалося літо, дощі — і люди потребують допомоги вже. А чекати від держави, поки вона прийде і полагодить, доведеться ще якийсь час. Ми вирішили, що можемо зробити це самі. Це невеликі гроші», — пояснює Саша.
Ця толока — вже четверта. Вона, як і минула, триває два дні. На ніч волонтери розбивають наметове містечко. Останні дві толоки зібрали рекордну кількість людей — до сотні. Наступний виїзд організатори планують за тиждень-два. На п'яту толоку хочуть зібрати близько двохсот волонтерів.
— Як місцеві відреагували, коли ви приїхали до них уперше допомагати? — питаю у Саші.
— Вони не дуже розуміли, що відбувається, чому ми прибираємо у них на подвір'ї. А потім познайомилися і почали товаришувати. Одна з жіночок сьогодні передала нам консервацію на обід.
Коли в Лукашівці завершиться прибирання, організатори будуть вставляти вікна. А згодом перемістяться до інших селищ, які потребують відновлення. Крім того, каже Саша, серед планів — організувати невеликі ярмарки в селах, де б місцеві могли продавати домашні продукти, аби заробити.
«Ховалися між жіночими спідницями»
Обід завершується, і всі повертаються до роботи. Ми прогулюємося селом далі. Група волонтерів заходить до будинку, частина якого повністю зруйнована — ні даху, ні стін з лівого боку. Знадвору видно, що всередині хати.
70-річна Тетяна підмітає у домі, поки волонтери розбирають цеглу від зруйнованих стін.
«Я була в іншій частині будинку, коли прилетіло. Не зрозуміла спочатку, що відбувається, аж бачу з тої частини кімнати летить пісок. Все життя будували, збирали на щось, а вони таке наробили», — каже Тетяна.
У неї на подвір'ї ще досі лишаються вириті росіянами окопи, а спереду біля паркану збудований із цегли такий собі блокпост.
«Сусідка прийшла якось і каже: “Оце ти так красиво цеглу поскладала”. Ага, нічого мені робити, — сердиться Тетяна. — Вони (росіяни — ред.), як-то кажуть, між жіночими спідницями ховалися: сиділи з нами у погребах, ставили біля будинків техніку свою».
Без супроводу росіян не можна було ступити й кроку, каже Тетяна. Поки церква була ціла, вони супроводжували жінок навіть туди. Загалом почувалися господарями: у мешканців Лукашівки крали коштовності, а в Тетяни забрали ковдру, яку вона купила на день народження внучці як подарунок.
«Один питає у мене, чи хочу я в росію. А я йому: “Бачила я вашу росію, у мене там сестра на півночі жила, жодного нормального міста нема. У нас Україна набагато краща», — переповідає діалог з окупантом жінка.
Тетяна, як і більшість мешканців Лукашівки, переживає, як зимуватиме в такому розтрощеному будинку. Найбільш уцілілою лишається одна кімната, але й у ній понівечені вікна та двері.
«Хотіла б бачити саме таку Україну, де кожен за кожного»
45-річний Олексій приїхав допомагати у Лукашівку, хоч і сам добряче потерпів від війни. Його село Нижня Дуванка потрапило під окупацію у 2022-му. Доньку довелося вивозити через росію та Латвію до Польщі. Таких як Олексій на Луганщині називають новими переселенцями. Старі — ті, які виїхали з регіону після 2014 року.
«Я побачив оголошення, що потрібні волонтери у Бородянці. Сів на потяг, приїхав до Києва, знайшов волонтерські групи у телеграмі й уже протягом двох місяців допомагаю прибирати в різних селах. Загалом я сприймаю це все як щось тимчасове, — що я допомагаю людям, живу у хостелах, не шукаю роботу, — бо я сподіваюся найближчим часом повернутися до себе додому», — каже Олексій.
У цій групі ми знайомимося також із Юлею. Вона, як і Олексій, волонтерить вже не вперше. Від початку широкомасштабної війни намагається долучатися до різних ініціатив. Цього разу пристала на толоку.
«Я завжди любила Україну, а зараз це велика рана, і кожна історія, ніби своя. Хочеться бути поруч, аби розділити горе з людьми. І якщо ми можемо допомогти фізично, то чому б це не зробити?» — пояснює Юля.
На толоці, каже, можна зустріти однодумців, небайдужих людей, із якими краще триматися купи: «Я б хотіла бачити саме таку Україну, де кожен за кожного. Якщо у твій будинок прилетить, то прийдуть інші люди та допоможуть. Тобі не треба за ними потім бігати й намагатися всунути гроші, а приймуть просте “Дякую”».
Саме це і є стратегічною метою проєкту, каже організатор Саша. Тим часом перший день толоки добігає кінця. Ми прощаємося з місцевими та їдемо ночувати з наметами у Ягідне. Увечері сідаємо біля вогнища, нанизуємо на палиці зефір і ділимося історіями з довоєнного життя.
Матеріал створений за підтримки «Медиасети».