Зустрічаємо вдома: ДахаБраха
2015-й рік виявився для етноквартету ДахаБраха дуже насиченим: гурт з’явився на британському музичному шоу Later... with Jools Holland, вдруге виступив на одному з найвідоміших європейських фестивалів Sziget і записав студійний live для американської радіостанції KEXP. В листопаді музиканти вирушають у тур Україною. Перед його початком Сергій Кейн поспілкувався з Марком Галаневичем, Оленою Цибульською, Ніною Гаренецькою та Іриною Коваленко про публіку з різних куточків світу та нові пісні.
Сергій Кейн: Почнемо з найсвіжішої теми — вашого виступу на шоу Later... with Jools Holland. Не буду питати, як ви туди потрапили, бо ви вже розповідали, що вас помітили після ефіру на NPR і запросили. Це по-перше. І по-друге, як на мене, це не такий вже і прорив для гурту ДахаБраха. Це цілком логічне продовження того, що ви робите з року в рік, бо ви багато працюєте і ви оригінальні. Тож логічно, що ви на шоу Джулса Холанда, далі має бути Glastonbury. У вас є відчуття, що цей момент став проривом?
Марко Галаневич: Поки ми туди не потрапили, то взагалі не розуміли, в чому вся «прєлєсть». У нас на слуху було BBC, але не це шоу, бо ми як у тому анекдоті: «чукча не читатель, чукча писатель». Ми більше робимо музику, ніж розбираємося в музичній індустрії чи шоу-бізнесі. Уже з коментів ми зрозуміли, що в Україні добре знають це шоу. Так уже було раніше, як там те радіо в Америці називалось, EXP…
Сергій Кейн: KEXP.
Марко: KEXP, теж дуже популярним виявилось. Для нас це було щось чергове, коли розумієш, що треба їхати, але не дуже хотілось. Та що там, узагалі не хотілось. Перельоти, одразу біжиш на радіо, саундчек, знову концерти і так далі. Але, безумовно, ми дякуємо всім, хто до цього причетний і якимось вищим силам, що допомагають нам робити нашу роботу якісно і з приємністю.
Сергій Кейн: Я люблю читати відгуки про ваші концерти у західній пресі і збирати несподівані визначення вашої творчості. Моє улюблене — це «Ukrainian folkdrone Björkpunk quartet» у журналі Rolling Stone після фестивалю Bonnaroo. У вас є подібні приклади? Як іще вас називали?
Марко: Панками, психоделік фолк.
Ніна Гаренецька: Дабстеп навіть.
Марко: Змішують усе підряд. Звичайно, ми самі даємо підстави, часто у нас виходять позажанрові експерименти. Дуже радує, коли якийсь музикознавець підходить і каже: «Ви, мабуть, слухали Філіпа Ґласса або Майкла Наймана». Звичайно, нас захоплює класичний мінімалізм. Любов до нього нам прививав Влад Троїцький. Ми поєднуємо цей мінімалізм із українською етнічною пісенною традицією, розвиваємо, нагнітаємо, робимо композиції драматичними, атмосферними. На ідейному рівні цей стиль на нас дуже вплинув.
Сергій Кейн: А щодо публіки тут і на Заході — відчувається різниця?
Марко: Ця рідніша. Українська публіка все одно сприймає нас набагато точніше. Вона може розуміти всі нюанси. А іноземці сприймають більш енергетично, загальний посил. Якщо просто говорити по шуму натовпу, то десь однаково.
Олена Цибульська: В Україні концерти — це як виступ перед батьками. Як у школі, коли тебе трусить і серце вилітає.
Ірина Коваленко: Але на Заході ти перші 15% концерту закохуєш публіку в себе.
Олена: Подивіться, які ми класні!
Ірина: Вони ж тебе не знають, придивляються, а потім уже йде вибух — і всі встають. Багато хто з нашої американської публіки вже давно не бачив, щоби люди після концерту вставали з крісел із оплесками.
Ніна: Ми показували в Америці фільм Земля Довженка і не знали, чи буде зрозуміла ця тема. Бо перед тим показували у Берліні і Данії, і люди сприйняли стримано. Аплодували, але було таке відчуття, що в Європі не зрозуміли контекст, це непросто. А в Америці вкінці всі аплодували стоячи. Було приємно, що вони зрозуміли суть фільму, сміялися під час концерту. Класна була реакція.
Марко: Американці — взагалі дуже емоційні люди. На кожен наш «пііім» вони «ааааа!» — не знаємо, чи на всіх музикантів так, але ми це відчували. Насправді, вони дивуються, їхні музичні оглядачі кажуть, що це велика рідкість, щоб американці так сприймали гурт, який не співає англійською. Тобто йдеться про енергетичний рівень. Мабуть, тому що наша музика — універсальна річ. Звичайно, коли ми робимо майстер-класи, розказуємо про події в Україні на якихось фестивалях, нас питають про пісні, тексти.
Ніна: Ну, про що оцей Карпатський реп, що там за трагедія.
Сергій Кейн: Я згоден, що ваша музика універсальна, що не обов’язково щось коментувати на концертах, ви і так усе передаєте на енергетичному рівні. Тим не менш, останнім часом наприкінці концертів ви таки робите певну заяву. Можете розказати про неї і як на неї реагують?
Марко: Ми — музиканти. Не робимо соціальних пісень, закликів. Але, звичайно, переживаємо. Тому нам було важливо донести невеличкий, але точний меседж. Ми вибрали кілька фраз, які зрозуміє кожен: «Стоп Путін», «Ні війні», «Мир і любов». На що зал, як правило, вибухає оплесками. Це вже після бісу, коли ми абсолютно налагодили зв’язок із усім загалом. Ми піднімаємо наш прапор, говоримо «Стоп Путін» — і люди абсолютно солідаризуються з нами, вони розуміють, про що власне йдеться.
Минулого літа нам пощастило майже весь сезон бути у Франції, і там було багато фестивалів, багато інтерв’ю, і на кожному ми говорили, що дуже дякуємо за підтримку, що справді гарно нас сприймали і так далі, але є момент, що нас турбує — це, звичайно, містралі, які ви збираєтесь продавати росіянам. Ми щоразу повторювали це, і буквально за пару місяців вони від цього відмовилися. Безумовно, не ми стали причиною, але ми поклали якусь піщинку на терези того, що громадська думка французів вплинула на відмову від продажу цих кораблів можливому майбутньому ворогу.
На жаль, ми маємо історично складну ситуацію з нашим північним сусідом. І не тільки ми, це виклик для всього цивілізованого світу. І велике питання, як ми це розрулимо.
Сергій Кейн: Я розумію, що деякі з питань, які я ставлю, вам ставили вже купу разів. Але я знаю, що нещодавно у вас була неочікувана бесіда — з дітьми шкіл у Беверлі Хілз. Як діти сприймають вашу музику і що у вас питали там?
Марко: Дітки завжди сприймають усе просто і буквально: шапки, а коли ви приїхали, а як далеко Україна. До того, два роки тому, в нас були майстер-класи, зустрічі з дітьми у штаті Вашингтон, у школах при індіанських резерваціях. Дітки там вважаються обділеними увагою, тому є державна програма, за якою їх знайомлять із музикантами з усього світу. Там діти-переселенці, мексиканці та індіанці. Перше ж питання поставило нас у ступор і показало, наскільки ми всі різні й маємо різні стилі життя, взагалі інші світи. Дитинка запитала, чи ми всі з одного племені. Сказали, що з одного.
Сергій Кейн: Звісно, дуже хочу поговорити про вашу нову концертну програму і альбом, який попередньо називається Дорога. Якщо раніше ви визначали свою музику як етно-хаос, то нову називаєте степовим блюзом. Який він, цей степовий блюз?
Марко: Це все одно відгалуження від етно-хаосу. Степовий блюз знаходиться у річищі етно-хаосу, який знаходиться у річищі world music. Ми не музикознавці і не критики, але так собі вигадали. Отже, під час Майдану і решти яскравих подій ми думали, що цей альбом має бути об’єднуючим для країни. Більшість музикантів, митців, людей культури хотіли якраз цього. Таке було завдання перед нами.
Тож ми вирішили зібрати композиції з різних куточків України і зробити їх такими, якими ми собі бачимо. Намалювати умовний шлях усією Україною такого умовного чумака, який везе з Криму чи то сіль, чи то рибу, і везе її кудись на Полісся, наприклад. При цьому заїжджає на Луганщину, а по дорозі може в одному селі потрапити на весілля, а в іншому на похоронну процесію.
Шкода, що вийшло тільки 10 композицій, не кожен регіон представили, було бажання зробити більше, але це час. Все одно, за великим рахунком, це найбільш цілісний альбом із усього, що в нас було. Концептуальний. Зараз доводимо його до ладу, дуже хочемо до кінця осені випустити.
Повний текст інтерв’ю читайте на Comma.com.ua
/ Слідкуйте за Громадське Культура на Facebook