Кімната в стайні, гуртожитки й власна справа: як по-різному живуть переселенці в Харкові

Повідомлення у Facebook: «Сьогодні о третій ночі старт з бази, за пів години заправка, […] о 12:00–13:00 приїдуть у транзитний центр».

За цими сухими словами — операція з порятунку. Волонтери з Харкова виїхали вночі у Краматорськ на Донеччині, щоб евакуювати жінку з тваринами. Їх понад 50 і вони розкидані по всьому місту на семи локаціях.

У волонтерів немає адрес, бо мобільний зв’язок нестабільний і розпитати деталі не вдається. Екіпаж на трьох машинах (одна з них броньована) ризикує, але наважується поїхати по Сюзанну. Так звати 56-річну жінку, яку треба забрати. У неї три свої кішки, а решту — понад 30 котів і 13 собак — покинули господарі. Жінка підготувалася до евакуації: майже всі спіймані тварини у клітках чи на повідцях. З міста вдається вирватися неушкодженими. Коти голосно завивають у машинах.

Розвиднілося. Дивлюся відео в режимі реального часу з камери автівки попереду колони. Узбіччя вкриті згорілими машинами, одна палає зараз. Водій оминає вирви та мчить, бо інша камера показує безпілотник у небі.  

Волонтери евакуюють, поселять і постіль з ліжками дадуть

Керівник «Благодійного фонду “Хаустов”» Євген Хаустов, чиє повідомлення я зацитувала на початку, разом зі мною чекає екіпажі з Краматорська у Харкові.

Євген ХаустовМаргарита Фаль / hromadske

Розповідає, що створив фонд у травні 2022-го: з поміж іншого волонтери розвозили ліки, гуманітарку, а після Підрив Каховської ГЕС російськими військами стався вночі 6 червня 2023 року близько 02:50 внаслідок підриву зсередини машинної зали.підриву Каховської ГЕС зайнялися евакуацією. Тоді різні волонтерські організації працювали без координації, дублювали заявки, представники фонду могли приїхати на евакуацію в якесь село, а місцевих годину тому забрав інший фонд. Витрачали ресурси, рятівники зайвий раз ризикували.

«Потім утворилася структура, де вже є координація: волонтери спільно з поліцією, ДСНС та іншими організаціями об'єдналися в Благодійна організація «Координаційний гуманітарний центр» (КГЦ) (також відомо як Relief Coordination Centre, RCC ) — це українська гуманітарна координаційна платформа, яка об’єднує та координує роботу понад 700-800 волонтерських, благодійних та міжнародних організацій у 16 регіонах України.“Координаційний гуманітарний центр”. Тепер чітко ясно, хто куди їде, бо є єдина база. Мій фонд займається повним циклом евакуації: ми зараз біля транзитного центру в Харкові. Це перше місце, куди привозять людей з їхніх домівок. Вони отримують допомогу, реєструються. Потім заїжджаємо до нас на склад. Даємо для котів і собак корм, переноски, лежанки, повідочки. Родинам з дітьми закриваємо інші гуманітарні набори, плюс — постіль, одяг, візочки, є навіть великі ліжка для маломобільних», — розповідає 31-річний Євген. 

Волонтери привозять евакуйованих до місць, де ті оселяться. Хтось заздалегідь винайняв квартиру, хтось мешкатиме в гуртожитках Харкова. Це місто студентів, тут під 90 вишів, гуртожитки розраховані на тисячі людей. Декого, хто вирішив не залишатися в Харкові, доправлять на вокзал, куплять квитки й вони попрямують туди, де почнуть нове життя.

Хочеш нормально евакуюватися — домовся завчасно

Сюзанну Погасян, яку волонтери вивезли з Краматорська, чекають у невеликому містечку на Слобожанщині. Там у лісі, на старій фермі є притулок з кіньми та собаками. Керує ним земляк жінки — вірменин Роберт Саргсян. Дізнавшись, що робиться в Краматорську, він покликав жінку і врятованих нею тварин до себе: «Чому ти досі не в мене?». Сюзанна заздалегідь вислала йому речі.

А ось і вона: тендітна, сива, короткострижена: жінка кілька тижнів тому потрапила під обстріл у магазині, де працювала. Загинула її керівниця і двірник. Сюзанну відкинуло до стіни. У неї шви на голові, в лікарні довелося відрізати волосся. Пізніше вона покаже нам і грубі рубці на руці, яку збирали докупи. 

Вона не плаче, але в темних глибоких очах затаїлася туга.

«Їду до Роберта в притулок. Житиму там і працюватиму», — констатує вона спокійно. Відчувається, що це обдумане рішення.

Зазираю у фургон з клітками. Тварини накриті покривалами. Одне знімає водій, оголюється клітка, у якій близько 12 котів. Більші,  менші, вони туляться один до одного, мовчать. Зиркають перелякано навколо.

Волонтери жартують, що головне — втриматись і не забрати по коту додому. Таке вже траплялося.

«Хвостики ви мої, страждальці», — каже переселенка. Сюзанна оформила за годину документи й тепер офіційно вона — Внутрішньо переміщена особаВПО.

Забрали їх із села, а вони повернулися на город, і так 30 разів

Поки ми чекали Сюзанну, поговорили з Сергієм Мусієнком, який очолює транзитний центр. Він приймає людей переважно з Харківської області. Щодня реєструють близько 150 евакуйованих. Це люди, які приїхали самі — їх більшість, — і ті, кого евакуювали волонтери за запитом. Можна набрати «203» телефоном по Харкову і домовитися, коли тебе заберуть.

У приміщенні центру багато людей, сумок — від елегантних валіз до торбів і мішків із домашнім скарбом.

Сергій проводить екскурсію: новоприбулі можуть одразу поїсти, переночувати (є 200 місць), їх оглянуть лікарі. Керівник центру відчиняє холодильник — там готові обіди в боксах. Евакуйованим оформлять грошову допомогу — це разово 12 300 гривень на людину (потім буде 2 тисячі в місяць на дорослого і 3 тисячі на дитину), видадуть продуктові й гігієнічні набори. Спеціалісти-юристи та психологи готові їх вислухати. Є кімната для дітей і укриття.

Якщо немає де поселитися в Харкові, це вирішується тут же. Є електронна платформа, де можна подивитися вільні місця в 60 гуртожитках, забронювати собі. Дехто так робить ще до евакуації, з дому. Обирають район Харкова, поверх будинку. Для маломобільних це надважливо.

«Ці гуртожитки частково відремонтовані, на себе це беруть різні організації. Там можна жити скільки хочеш безоплатно. Потім люди отримують ваучери за пошкоджене майно, купують собі житло і з'їжджають», — пояснює директор центру.

Він знає сотні трагічних історій, іноді стає мимовільним слухачем:

«Кожна евакуація не схожа на іншу. Ось остання: жінку від “шахеда” врятував її собака. Прибіг на город і почав кусати. Тільки відійшла — безпілотник прилетів на те місце, де вона стояла. Пса контузило, вона забрала його з собою. До речі, тут у центрі й у гуртожитках дозволено тримати у своїй кімнаті невелику тварину».

Сергій Мусієнко розповідає, що часто трапляються історії, коли люди з сіл заселяються в гуртожитки, а навесні рвуться додому засаджувати городи. Восени викликають евакуацію: заберіть нас і наші мішки з картоплею. Декого доводилося евакуювати й 30 разів: моталися кілька разів на рік туди-сюди.

Люди викидали чистопородних тварин, присипляли

Сюзанна вже оформила всі документи в транзитному центрі й ми їдемо в притулок її знайомого Роберта. Команда вранішніх волонтерів змінилася на інших. Автівкою, де їдуть переселенка, я і фотографиня, керує Євген Хаустов.

Дорогою Сюзанна розповідає, що багато років допомагала бездомним тваринам: лікувала, стерилізувала, прилаштовувала.

«Коли в Краматорську стало все безнадійно — обстріли нескінченні, води та світла немає, — багато хто поїхав, і тварин стали просто викидати на вулицю. Чистопородні хаскі, лайки бігали. Я хотіла забрати максимально, бо вони там не виживуть. І так багато від бомб загинуло, від стресу померло. Великих собак присипляли», — зітхає жінка й додає, що сьогоднішніх врятованих збирала по квартирах.

Навіть якби не пропозиція Роберта Саргсяна, вона б шукала інший притулок, але в місті більше б не лишалася: дуже страшно.

Сюзанна має двох дорослих доньок, які евакуювалися з Краматорська раніше, але їхати до них з хвостиками не хоче — «тягарем буду в орендованій квартирі». Вона готова тяжко працювати, аби їх утримувати. Молодих тварин налаштована роздати.

Я — жива!

«Вона мене вперше бачить! І я її! Ми ж лише в соцмережах спілкувалися. Хотів, щоб швидше приїхала, щоб не шукати її під завалами», — зустрічає нас усмішкою Роберт Саргсян біля ферми. Навколо сосновий ліс. Він міцно, як рідну, обіймає Сюзанну. Їх оточують собаки, які живуть тут. Всього їх 380, переважна більшість у вольєрах, на вигулі близько 20. Вони обнюхують жінку, біжать до фургона з новими тваринами. Волонтери дістають клітки, заносять у приміщення ферми зі стайнями. Собаки від страху пригинають хвости та вуха. Мовчазних котів прилаштовують у меншій кімнаті — там житиме Сюзанна. 

Хоча «кімната» — мабуть, не те слово. Це відокремлене приміщення стайні. Цементне, холодне, порожнє, тільки й того, що є двері й можна зачинитися зсередини. Але це все, що Роберт може їй запропонувати. Пізніше він хоче орендувати для землячки окремий будиночок.  

До кімнати заносять останніх котів — один з них висловухий британець. Роберт, який постійно кудись біжить, жартує: «Двоє вірмен щойно врятували британця!». Всі сміються. Місцеві собаки крадуть палку ковбаси з Сюзанниних сумок. Вона не зважає.

«Я — жива! Я жива, дякую, дякую вам всім дуже!» — жінка тільки зараз усвідомлює, що вже в безпеці.

Працівники притулку ставлять у їхній кімнаті диван, вона починає розпаковувати речі.

Роберт веде нас до коней у загоні: їх, поранених, теж довелося евакуйовувати кілька років тому з-під обстрілів. Їхній господар покинув їх і втік у росію. Зараз коні здорові, народилося багато малят. Волонтери пригощають тварин яблуками. Одне лошатко поза загоном тикається до всіх присутніх, щоб погладили.

Роберт хотів би роздати коней спортивним школам. Собак щодня теж намагається прилаштувати. У нього є своя благодійна організація Animals 911 Ukraine.

Про нову працівницю він каже так: «99% евакуйованих людей з тваринами державі не потрібні. А ми тут потребуємо людей, які люблять тварин».

Стемніло, їдемо до Харкова. Над освітленим вікном Сюзанни зійшов повний місяць.

Де жити? Де працювати?

Наразі в Харкові є 228 тисяч внутрішньо переміщених осіб. З кожним місяцем їх стає все більше (у жовтні, наприклад, додалося ще 3 тисячі), бо розширюється зона бойових дій. Про це розповідає директорка Департаменту по роботі з внутрішньо переміщеними особами (ВПО) Харківської міської ради Вікторія Івченко. 

Вікторія ІвченкоМаргарита Фаль / hromadske

«Приїздять сюди переважно з Харківської області, Луганської та Донецької. Слобожанщини найбільше, бо це тутешні, вони оселяються в Харкові, бо тут є робота, є де навчатися 14 тисяч дітей ВПО наразідітям. Плюс вони відчувають зв’язок з домом, сподіваються, що можна буде повернутися. І вціліє будинок. Найбільша проблема тут — постійне житло. Не всі можуть орендувати, ціни зростають: нещодавно було 5,5 тисяч гривень за однокімнатну квартиру, зараз вже 8,5 тисяч. Тому пенсіонери, багатодітні обирають гуртожитки», — розповідає Вікторія.

Частково гуртожитки відремонтовані, для них закуплено меблі, генератори, зарядні станції, бойлери.

У гуртожитках міста наразі живуть 7604 людини. Іще вільних є 3,5 тисячі місць, але не всі підходять для проживання: то ремонту нема, то безбар’єрного облаштування. У гуртожитках не треба платити ні за кімнату, ні за комунальні послуги. Мешкати можна до закінчення воєнного стану.

За словами Вікторії Івченко, Харківська міська територіальна громада надає всі адміністративні, соціальні, освітні, медичні послуги для ВПО.

Серед зареєстрованих у Харкові ВПО 120 тисяч людей працездатного віку, 10,5 тисячі офіційно потребують працевлаштування.

«Робота є для тих, хто хоче працювати. Люди з медичної та освітньої сфер області посилюють ці сфери у місті. 

Хтось міняє фах, йде на комунальні підприємства, у торгівлю, транспортну чи сільськогосподарську сфери.

ВПО можуть пройти навчання від центру зайнятості. За цей рік обрали навчатися 215 людей. Також можна отримати гранти, відкрити власну справу. Бізнес взяв на роботу майже 1000 переселенців: держава компенсувала витрати на оплату праці.

Харків — незламне місто. Він готовий до всього. Він і та сторона, що приймає людей, і водночас є прифронтовою громадою. Це наша унікальність», — підсумовує директорка Департаменту по роботі з внутрішньо переміщеними особами (ВПО) Харківської міської ради Вікторія Івченко. 

Після третього порушення — виселення

hromadske побувало у двох гуртожитках для переселенців. У кожному гуртожитку живуть під 200 людей, але можуть прийняти й по 300. Раніше там селилися студенти коледжів. Приміщення відремонтовані, мають по два туалети та по дві кухні на кожному поверсі. Все вимите, вичищене. У загальному довгому коридорі — ряди сушарок з білизною, ось на одвірках біля однієї з кімнат причеплений іграшковий тигрик. Молода мама визирає з кімнати: «Це мітка для доньки, бо дверей багато й усі однаковісінькі».

Олена Погрібняк 10 років є коменданткою одного з гуртожитків. Каже, тут є люди, які приїхали у 2022 році. У кімнатах живуть по 2-3. Якщо це родина з дітьми, то всі в одній кімнаті.

Олена Погребняк раніше була коменданткою у студентів, тепер у переселенцівМаргарита Фаль / hromadske

З проблем називає сварки та бійки. Люди не вживаються. Інколи доводиться розселяти не тільки по різних поверхах, а й по різних гуртожитках.

«Було багато людей з алкогольною та наркотичною залежностями А в мене ж тут правила: не пити, не шуміти після 22-ї, не матюкатися. Їм не подобається, ми й поліцію викликали. Після третього  порушення — виселення. Хай йдуть, куди хочуть».

Втім, додає: зовсім не всі такі. Намагається завжди допомагати тим, хто налаштований будувати нове життя. 

У двох кімнатах цього гуртожитку мешкає 40-річна Надія Вербовецька з трьома дітьми: найменшому Тімоші 5 років, у нього двобічна глухота від народження. Йому встановили імплант і він вже почав чути. Хлопчик не злазить з маминих колін. Старша донька на роботі — вона майстриня манікюру, середній син — старшокласник — вчить уроки за шафою.

Родина з Куп’янська, ховалися від обстрілів у погребі у 2022-му, поки того ж року виїхали. Відтоді живуть у Харкові.

Кімнати завалені речами, під однією зі стін аж до стелі. У родини є телевізор, холодильник, пралка, мікрохвильовка, обігрівач — це все допомога від різних благодійників. У Вербовецьких живе молода кішка, вона стрибає з шафи, обнюхує наші рюкзаки біля вхідних дверей.

«Не плануємо нікуди з'їжджати, оренду квартири не потягнемо. Я ніде не працюю, хоч і закінчила курси з технології декоративного фарбування. У нас тут добре, кухня за стіною, лише погано, що туалет далеко, а душові на іншому поверсі. Та це хороший гуртожиток: в інших — то люди з алкогольною залежністю, то води гарячої немає, то мужик на сусідів з ножем кидається. Ми шикарненько живемо. Дякуємо меру», — проводжає Надія нас до дверей. 

Багато мешканців гуртожитків виїхали зі своїх міст (Куп’янськ, Вовчанськ) після деокупації Харківщини восени 2022-го. Здавалося б, жити та жити — ворогів вигнали. Але ні: все потрощене, ні газу, ні води. Плюс страх повторної окупації. І люди подалися в Харків. 

Дні у ліжку

У родини Сластьон — одна кімната на трьох хлопців і їхню маму Аню. З особистої території в кожного — лише ліжко. 

«Тут гарно, якщо не згадувати минуле життя, — каже Неля Миколаївна, бабуся хлопців. Вона мешкає на цьому ж поверсі з чужою жінкою в кімнаті. — Ми мали будинок у Куп’янську, та все мали, а як їхали у 2022-му, я кинула в сумку підгузки та дві пачки крекерів», — зітхає жінка.

12-річний Костя завзято грає для нас на гітарі. 6-річні брати-близнюки сидять у планшетах. Скільки мешкатимуть у гуртожитку, родина не знає, «може й назавжди». Їх лякає, що фронт все ближче. 

Їдемо в інший гуртожиток. Там зустрічає 61-річний Юрій Чоломбитько з села Липці Харківського району. Це 18 км від околиць Харкова. Його село ворог нищив вулиця за вулицею. Дружина, доньки й онуки Юрія виїхали в Естонію, а він стеріг хату до останнього. А раз вийшов на город — вибух: ні хати, ні гаража. У 2024-му опинився в гуртожитку разом з 88-річною матір’ю, чий будинок теж розтрощило. Але нині вони мешкають окремо. 

«Мене прибрали звідти, бо підбив помічниці комендантки око. Моя мати старенька несла суп і розлила на підлогу. Я заходжу, а та помічниця криє її останніми словами, проклинає. “Ах ти ж, тварюка! — кажу. — Щас око виб’ю, щоб і не бачила”. Ну й на ранок мене виперли. Мати там зосталася, їжджу до неї, вожу гостинці», — відверто розповідає чоловік.

Юрій звик працювати. Мав трактор, мотоблок, щодня був зайнятим. 

У гуртожитку змайстрував собі столик, полички. Більше робити нічого, як зварити їсти, покурити чи пройтися на базар, щоб «м’язи не атрофувалися». Дні він проводить на ліжку, скролить стрічку. 

Чоловік чекає сертифікат на житло, хоче купити хату подалі від сходу України.

«Є ж спокійні села, де війни фактично немає», — каже переселенець.

За день до нашого приїзду в гуртожитку померла жінка за 50. Її речі за розпорядженням комендантки винесли на вулицю. Так роблять, коли немає родичів.

Жительки гуртожитку розбирають речі померлої сусідкиМаргарита Фаль / hromadske

Біля коробок юрбляться сусідки покійної, приміряють кофтинки.

«Така плинність життя в гуртожитку. Людина є, людини нема, всі забули. Її місце займає інша», — філософськи підмічає один з мешканців, який вийшов покурити. 

Плуг без роботи іржавіє, людина деградує

«Чого б я жив у гуртожитку!» — сердиться 20-річний Кирило Скляров з Лимана. Він переночував після евакуації в гуртожитку три ночі. І вирішив, що це не для нього. Пішов працювати на завод, зараз продає деталі до автівок.

«Половина зарплати йде на оренду квартири, половина — на харчі, — розповідає хлопець. — Але я хочу більшого в житті, хочу кращих умов. Я музику пишу, мрію прославитися. У мене вийде, я пробивний».

У Кирила немає батька, а маму, брата й бабусю лише недавно евакуювали до Харкова.

«Я собі краще нічого не куплю, але для них нічого не шкода, — ділиться юнак. — У Харкові влаштуватися можна, знайти роботу можна, аби бажання було».

З ним згодна й Анастасія Спасібо. Вона — сімейна лікарка з Вовчанська. Разом з чоловіком удома вони заснували клініку «Рідні лікарі». У 2023 році перевезли свою справу до Харкова. Вдалося частково вивезти обладнання. Пізніше чоловік-військовий загинув, Анастасія виховує двох дітей сама. Її клініка в центрі Харкова розвивається, пацієнтів близько 7 тисяч.

«Я була в гуртожитках, читала там лекції, — коментує. — Люди тупо лежать на ліжках, причому не тільки пенсіонери чи хворі, а й працездатного віку. Базова потреба в житлі закрита, одяг їм дають, то особливо і працювати не треба. Може хтось і думав, але оскільки потрапив туди — як той свіжий огірок у розсіл. Біда з тими гуртожитками. Можливості ж працювати є, Центр зайнятості надає гранти на навчання внутрішньо переміщеним особам. У нас в клініці  багато хто з лікарів скористався. Я теж додаткову освіту здобула в медичному університеті. І це нормальні кошти — 30 тисяч на освіту. Можна в коледж вступити чи курси пройти».

На думку лікарки, державні структури мають стимулювати процес навчання у ВПО, які мешкають у гуртожитках.

«Крім заробітку ще таке: місто тебе прихистило, виділи декілька днів для громадських робіт: плети сітки, закручуй тушкованку, одяг ший — завжди можна щось робити. До мене приходять пацієнти: “серце болить і нічого не допомагає”, “швидку” десять разів на день викликають, а хвороби не знаходять. Це зрозуміло: чуже місто, людина плаче за своїм будинком, квіточками — в неї горе. Втрата дому відчувається, як втрата людини.

А от пішла щось робити, скажімо, в благодійний фонд. І там уже допомагає іншим, робить щось хороше. І болі минають», — підсумовує Анастасія Спасібо. 

 ***

Минуло 10 днів, як мешканка Краматорська Сюзанна оселилася з тваринами в притулку Роберта на Харківщині. Вона щодня встає о 6-й, прибирає у тварин, готує їсти для працівників. В її кімнаті з’явився обігрівач.

«Люди живуть у спортзалах, школах, а в мене є своє місце, де жити. Котики зі мною в кімнаті, двох вдалося прилаштувати. Старатимуся й інших віддати в хороші руки. Зі мною лишаться старенькі та хворі.  Поки що так, а далі — побачимо. Я рук не опускатиму, ви ж бачили яка я — не пропаду», — сміється у слухавку.


Цей матеріал створений за підтримки програми «Партнерство за сильну Україну» — багатосторонньої донорської ініціативи, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.