«Що ти, бляха-муха, тут, Іро, робиш?». Перша українка, що здолала найвищу вершину світу, відверто про піки свого життя

Її сходження на Еверест відбулось у травні 2016 року. Після того жінка здолала гонорові хребти Азії, Америки, Африки. Стояла на вершинах, вище яких було тільки небо й сонце. Зараз їй 37 років. Що далі?

За словами альпіністки, у пересічному житті на землі значно більше викликів, ніж у горах, воно значно складніше, ніж будь-який підйом.

«Але оте відчуття висоти, яку я підкорила, не втрачається на землі. Воно всередині мене, тільки інакше проявляється — у моїх рішеннях, у сміливості будувати щось значне й довгострокове в житті. На вершині ти перебуваєш кілька хвилин, а життя триває десятки років. І якщо навчився бачити світ зверху, ти вже не спускаєшся, ти просто переносиш цей фокус в іншу площину», — говорить Ірина.

Навіть жуйка в кишені стає тягарем

Ірина родом із Закарпаття — походи в гори були повсякденністю її шкільного життя. Дівчині здавалося, що всі вершини світу схожі на звичну для неї Найвища гора в Україні, висота 2061 метр.Говерлу. І коли колега по роботі в нафтовій компанії запропонував їй побитися об заклад, у якому переможений мусить піднятися на Гора на кордоні Грузії і росії. Висота 5054 метри.Казбек, Ірина погодилася. Гора як гора, заввишки — як дві Говерли з хвостиком.

«А навіщо ви буквально сприйняли те парі й пішли на Казбек?» — запитую в Ірини.

«Щось мене штовхало зсередини. Сьогодні я розумію, що просто мала туди піти. Тому що там, на горі, я вийшла з намету, дивилася навколо й отримувала максимальну насолоду від того, що зі мною відбувається. У цей момент все в мені й для мене змінилося. І зараз я за це дуже вдячна долі», — ділиться Ірина.

Свій настрій перед Казбеком Ірина зараз згадує як доволі легковажний: «Я навіть не уявляла, що там будуть льодовики, тріщини, у які можна звалитися, що треба йти постійно вгору з 25-кілограмовим рюкзаком, спати на холоді. Я не знаю, що я собі уявляла, але точно не таке. 

Я вважала себе фізично підготовленою, бо ж ходила у спортзал. У київському магазині, де я купувала спорядження, досвідчені альпіністи намагалися мене відговорити від мого наміру. Один сказав, що сходження настільки важке, що навіть жуйка в кишені здається тягарем. А я казала, що в мене все буде нормально. І справді, усе в мене вийшло. Я була здорова, мотивована, не панікувала. Казбек технічно не складна вершина. Він більше про висоту й витривалість. До того ж я уважно слухала інструкторів».

Мені до горла підступив холодок, коли Ірина сказала, що так звані льодово-снігові заняття перед сходженням на Казбек у неї тривали… один день. Їй видали «кішки», льодоруб. Показали, як ним зарубуватися на схилі, щоб зупинити своє падіння з гори.

«Мені ця наука настільки легко давалася, ніби я тим спорядженням користувалася все життя», — сміється Ірина.

У групі на Казбек Ірина була єдиною людиною, хто не мав альпіністського досвіду. Вона й зараз із гордістю каже, що чимало бувалих альпіністів не змогли тоді дістатися вершини — через гірську хворобу. А вона піднялася!

«Фізіологічно гірська хвороба — це недостатність кисню для головного мозку. У кожної людини вона по-своєму проявляється, приміром як нестерпний головний біль, втрата свідомості, блювота. Я про неї вперше дізналася на Казбеку: десь на висоті 4200 метрів зустріла людей, які просто сиділи на снігу — від головного болю вони не могли йти далі, відпочивали, щоб повернутися на базу. А я навіть не відчула висоти!» — згадує Ірина.

Туалети, прокладки, гроші й мінус особисте життя

Після Казбеку Ірина знала, чого хотіла від свого тіла: сили й витривалості для наступних підйомів. Підготовка забирала так багато часу, що особистим життям доводилося постійно жертвувати.

Зранку до роботи — пробіжка. Після роботи — тренування, вправи, що розвивають м’язи ніг, рук, спини. Особлива увага так званим Це вправи, які вимагають контрольованого дихання й збільшують частоту серцевих скорочень.кардіовправам, Це здатність серцево-судинної та дихальної систем підтримувати тривалу фізичну активність за оптимальної частоти серцевих скорочень.пульсовій витривалості. Контроль роботи серця, аналізи крові, профілактика хвороб. Режим сну й дисципліна харчування. Бо висота, за словами Ірини, не пробачає самовпевненості. Готуючись до Евересту, жінка навіть зайнялася боксом.

«Адже це постійний рух: ти не можеш зупинитися, тому що тебе вдарять. І якщо в тебе зіб’ється дихання — ти програв. Так само, як у горах. Мені бокс дуже допоміг тренувати витривалість», — пояснює альпіністка.

Одночасно — вивчення майбутнього маршруту, отримання дозволу на сходження від країни, де розташована гора, оформлення страховки, вибір гіда, підготовка спорядження. І пошук спонсорів, які профінансують усю експедицію. Це вже після Евересту, за словами Ірини, спонсори самі почали приходити до неї.

«Усі Так називають гори, чия висота над рівнем моря перевищує 8000 метрів. Їх 14, і всі вони розташовані в Центральній Азії.восьмитисячники недешеві, бо ти там перебуваєш цілий місяць і тобі треба облаштувати побут. А Еверест — узагалі найдорожча вершина у світі. Дозвіл від уряду Непалу на сходження наразі коштує 15 тисяч доларів», — розповідає Ірина.

За її словами, для охочих штурмувати Еверест недешево обходяться й послуги шерпа — місцевого мешканця Непалу, який опікується побутом альпіністів безпосередньо під час сходження. І гіди, які ведуть групи на вершину, теж дорогі. За одне сходження вони заробляють 5-10, а найбільш розкручені з них — і до 20 тисяч доларів. 

«Сьогодні альпінізм — це твоя особиста ініціатива. Ти відповідаєш за свою підготовку, фінансування, пошук гіда. Це нелегко», — зауважує Ірина.

За гроші альпініста базовий табір на тому ж Евересті створює для нього непогані умови перебування — від простирадл для спального місця до гарячої їжі, можливості підзарядити телефон, більш-менш прийнятного туалету в наметі, масажу тощо. Може скластися враження, що за твої гроші тобі пропонують хоч і стрьомний, але просто атракціон.

«До базового табору на Еверест щороку прибувають десь 150 людей, які мріють про сходження. А на початок підйому від них залишається, може, 50%. Це висота, це важкі фізичні навантаження. Відносний комфорт закінчується в базовому таборі. Гора дуже швидко відсіює людей, які прийшли по інстаграмні фотографії», — жорстко констатує Ірина.

Говорячи про комфорт у горах, просто не могли оминути тем туалету, менструального циклу й інших «приємностей», які часом і у власній квартирі завдають клопотів. Що ж із цим усім робити?

«Нічого, — роз’яснює Ірина. — Просто береш засоби гігієни, антисептики, щільні пакети для утилізації. А далі ти просто собі сідаєш на схилі й робиш, що тобі треба. На першому й другому таборах люди відразу визначають, де буде їхній туалет. Такий собі куточок серед снігу. На Евересті це саме так. Тому він на сьогодні є найбруднішою горою у світі.

А от на Алясці, коли я підіймалася на гору Висота гори 6100 метрів.Деналі, нам на старті експедиції видавали пластикове відро з кришкою — ти маєш його здати, коли повернешся, з усім його наповненням. Якби я не дай Боже десь залишила це відро, платила б величезний штраф. Ми там тягнули за собою сані, і в них ти ставиш це відро, але потім мусиш прив’язувати його до свого рюкзака. Воно все замерзає, це, однозначно, не дуже комфортно, але такі вимоги США».

… На ту мить, коли 2016 року Ірина планувала сходження на Еверест, жоден український гід іще не водив групи на вершину цієї гори. Для Ірини було принципово не звертатися до росіянина. Тож знайшла для себе українського гіда Віктора Бобка, який до того тричі підіймався на Еверест як альпініст.

«Він не взяв із мене ніякого гонорару. Сказав, що для нього велика честь — підняти на Еверест першу українку. Я знайшла його через Facebook. Щоб умовити моїх батьків відпустити мене на Еверест, він прилетів із Мексики, де саме працював з групою. Ніч розмови з ним — і батьки поступилися», — ділиться Ірина.

Кладовище альпіністів

Слухаючи Ірину, розумію, що насправді так звана романтика гір існує тільки в уяві невігласів. Ось ти дійшов до базового табору — на Евересті й інших восьмитисячниках вони облаштовуються десь на висоті 5 тисяч метрів. Далі — період акліматизації. За словами Ірини, якщо в базовому таборі ти вже можеш нормально спати, їсти й ходити в туалет, значить, акліматизувався на цій висоті. Після цього ти підіймаєшся вище — у перший табір. Там ночуєш і знову спускаєшся на базу. Потім підіймаєшся ще вище — у другий табір. Ночуєш там — і знову на базу. Так організм готується до підйому на вершину.

На Еверест, приміром, Ірина піднялася тільки через три тижні такої підготовки.

«Безпосередній день підйому на вершину гіди визначають за прогнозами синоптиків. Погодні умови мають бути ідеальними, зокрема важливо, щоб не було вітру. Під час підйому навіть найменший вітерець є небезпечним. Хто не встиг акліматизуватися до цього ідеального дня, чекає наступної нагоди», — посвячує в альпіністські тонкощі Ірина.

За її словами, під час підготовки до сходження в жодному разі не можна концентруватися на своїх страхах. Розповідає, що на горі К2 зробила величезну дурницю: у базовому таборі пішла до скелі, на якій розміщене символічне кладовище загиблих альпіністів — картки з відповідними написами. 

Тіла загиблих залишаються в горах — їхня евакуація може закінчитися загибеллю інших альпіністів.

«Тіла або залишаються у тріщинах, або їх закопують у сніг, або вони лежать просто на дорозі. Я багато бачила таких тіл, їхніх фрагментів у ящиках, які збирають інші альпіністи по маршруту. Коли мій напарник по сходженню загинув, його спустили тільки до другого табору. Дружині запропонували заплатити 15 тисяч доларів за те, щоб тіло гелікоптером спустити донизу. Але вона не мала таких грошей, і він залишився там», — говорить про сумне Ірина.

Те символічне кладовище — сотні й сотні карток — справило на жінку гнітюче враження. Її фотограф після тих відвідин узагалі відмовився підійматися з нею вище за другий табір. А вона пішла на вершину, однак досі впевнена: перед сходженням побачила те, чого жодному альпіністові не варто бачити.

Це було дійсно страшно. На К2 я вперше в житті ставила собі питання: що ти, бляха-муха, тут, Іро, робиш? 

«І що ж ви собі відповіли?» — уточнюю в Ірини.

«Я собі відповіла, що ти тут робиш те, що ти й хотіла. Підіймаєшся на К2. Ти ж так мріяла про це. Тепер ну ж бо, іди».

Ніч перед безпосереднім сходженням — це ночівля за кількасот метрів від вершини: дуже холодно, неможливо виспатися. Ти розумієш, що завтра — найскладніша частина експедиції, найризикованіша.

«Мозок починає прокручувати різні сценарії. Я аналізую, чи вистачить мені сил, чи не виходжу я за межу своїх можливостей? Ти дивишся на ці холодні льодові стіни й розумієш, що вони дуже чесні. Вони не емоційні. Ти емоційна. І тут головне завдання — не дати емоціям керувати твоїми рішеннями. Тому що в горах рішення має бути дуже холодним. Таким, як оця стіна. І я себе намагаюся налаштувати на позитив. Думаю про свого коханого, про батьків, про тепле сонце, море. Щоб у жодному разі не запанікувати», — інтонації Ірини стають такими серйозними, що я стискаюся в кулачок.

Лише один раз за своє альпіністське життя Ірина не наважилася піднятися на вершину, хоч до неї лишалося менш як 300 метрів. Це була гора Лхоцзе на кордоні Китаю і Непалу. У 2018 році Ірина піднялася до її вершини на 8300 метрів — і там дізналася про загибель товариша:

«Я побачила його тіло й зрозуміла, що не хочу йти далі, почала спуск. Під час підйому дуже важлива твоя моральна сила. А коли ти її втрачаєш, то втрачаєш й енергію. Я не хотіла ризикувати — у моєму тодішньому емоційному стані підійматися на вершину було неможливо».

Істеричні чоловіки й базові потреби

У травні 2016 року вона стояла на вершині Евересту — худенька білявка на найвищій точці планети.

«Я була щаслива, бо вже знала, що я перша українка на цій вершині. Але і на Евересті, і на інших горах немає можливості максимально насолодитися моментом перемоги. Ти піднявся, розгорнув прапор, сфотографувався, гора твоя. Утім альпіністи святкують сходження після спуску з гори. Адже 99% нещасних випадків стаються саме на спуску. 

На вершині ти перебуваєш дуже трішки. Я на Евересті, може, хвилин 25 була. Там −60°C градусів, розріджене повітря — не затримаєшся. Наше завдання після взяття вершини — спуститися на максимально низьку висоту, зразу десь на 400-600 метрів. На вершину Евересту я стартувала з висоти 8300 метрів десь о 23:00. О 6:00 я була на вершині, побачила ранкове сонце й наступного дня о 23:00 я була вже на висоті 6400 метрів. Тобто 24 години я була в русі. Жити емоціями було ніколи», — розповідає про свій тріумф Ірина.

То всі зусилля — заради кількох хвилин щастя, які навіть не маєш часу усвідомити? І з таким ризиком для життя — навіщо?

Іра відповіла дуже чітко: «Якщо уявити собі, знаєте, якийсь пазл усередині себе, то є його частина, яка складається тільки після подолання відповідних викликів. У горах я себе доскладала й стала такою, якою і мала бути».

За її словами, у горах ідеться про базове виживання: поїсти, поспати, не замерзнути. Тому альпіністи дуже швидко вчаться відрізняти справді необхідне від зайвого. І коли повертаються додому, уже знають, що за потреби зможуть обійтися мінімумом. Приміром, Ірина тепер спокійно сприймає відсутність води, електрики, опалення. Ще задовго до повномасштабної війни вона навчилась усе своє життя вміщати в рюкзак.

«Гори дуже швидко ставлять усе на свої місця, — розмірковує Ірина. — Зайвими для мене стали багато речей. Наприклад, гонитва за ще кращим, престижнішим. У горах неважливо, якого бренду твоя куртка — головне, щоб вона була суха й тепла. У горах я позбулася бажання щось комусь доводити, відповідати чиїмсь очікуванням. Зараз я чітко розумію, що моя енергія — обмежений ресурс, і витрачати її на зайве — це марнотратство. Тобто гори залишили тільки базове: здоров’я, близькі люди, тепло, вода, рух. Все інше це — загалом приємний бонус, але не необхідність».

Востаннє Ірина підіймалася в гори 2024 року — це була Висота гори 8091 метр.Аннапурна в непальських Гімалаях, один із найбільш небезпечних восьмитисячників планети. Після початку повномасштабної війни емоції настільки її розривали, що чоловік просто вигнав її в гори, аби заспокоїлася. Вона піднялася на 8091 метр, кайфонула й повернулася додому, як повертаються після якісного відпочинку.

До речі, про Ірининого чоловіка. Здавалося б, що саме в горах вона мала б знайти своє кохання, адже альпіністи — такі маскулінні мачо… Але ні. 

Ірина каже, що саме в горах побачила всі чоловічі слабкості: «Чоловіки в екстремальних умовах дуже істеричні. Якщо якась маленька проблема виникає, то вони розбурхують її в тотальний хаос. А жінки в горах, навпаки, — стримані, витривалі, дисципліновані. Думаю, це через фізіологію — жінки в будь-яких екстремальних умовах мають виносити й народити дитину. Тому я ніколи не хотіла собі чоловіка-альпініста. Бо ще були б якісь змагання між нами, ревнощі до досягнень».

Чоловік Ірини — німець, займається виробництвом вітамінів. Вона познайомилася з ним 2019 року, коли шукала для себе відповідні препарати. І це був момент, коли гори допомогли її особистому життю.

«Я з ним зв’язалася, розказала, що була на Евересті, що мені як альпіністці дуже потрібні ці вітаміни. І, мені здається, він тільки тому зі мною зустрівся, що я йому цю всю зворушливу історію розповіла», — сміється Ірина.

Без гормональних вибухів

Ірина каже, що їй завжди в житті хочеться чогось нового. От на аргентинську Висота гори 6980 метрів.Аконкаґуа вона піднялася двічі — один раз як альпіністка, удруге — як гід. Гідом отримала навіть більше задоволення — не так нервувала. Але загалом бути гідом їй не сподобалося.

«Коли люди йдуть із гідом, вони хочуть від нього підтримки, щоб він їх жалів. Це не про мене. Я з тих, що дотискують. Я дуже вимоглива до людей, але й до себе теж. Вважаю, що кожна людина мусить з’ясувати, на що вона здатна й не ставити перед собою ніяких обмежень. Тому я більше не хочу вести ніякі групи», — чесно зізнається Ірина.

На яку гору вона ще мріє піднятися? Поки що не бачить для себе нічого цікавого. Зараз має одне бажання: щоб якнайшвидше закінчилася війна.

«Хочу якось допомогти світу справитись із цим божевіллям. Починаю думати про те, щоб виробляти дрони», — каже альпіністка.

Ірина зізнається, що такого захвату, такого азарту й енергії, які вона відчувала в горах, у пересічному житті їй не доводилося переживати. Але гори зараз поставлені на паузу.

«Мені не нудно, ні. Адреналін — це тільки етап. А от справжня глибина — це саме та дорослість, коли тобі не потрібен гормональний вибух, щоб відчувати життя. Зараз мій захват викликають інші речі», — зауважує Ірина.

Приміром, зараз вона вчиться літати на спортивному літаку. Разом із чоловіком активно займається бізнесом. Читає мотиваційні лекції в різних країнах світу — розповідає слухачам свою історію, щоб вони зрозуміли, що можна розширювати межі своїх можливостей. Каже їм, що мета — це завжди свідомий вибір, дисципліна, терпіння, відповідальність. І кожен раз, коли ти досягнеш мети, стаєш сильнішою і ще більше розкриваєш свої спроможності. 

Вона вчить мови, зокрема, французьку, щоб допомагати з уроками восьмирічному пасинкові, який навчається у французькому ліцеї.

Для мене життя після Евересту — це не про вище, а про глибше. Глибше в розумінні себе, глибше в проєктах, які мають сенс для мене, глибше в допомозі іншим. Висота це тільки метри, а от розвиток — це вже більш серйозна історія. 

«Є дисципліна, є звичка доводити справу до кінця. Я не прокидаюся щоранку з натхненням, як і всі люди. Я прокидаюсь і роблю те, що в мене заплановано», — діловито каже Ірина.

За словами Ірини, вікових заборон у горах не існує, тому питання не так у віці, як у стані серцево-судинної системи, відсутності хронічних хвороб, здатності відновлюватися, у реалістичній оцінці своїх можливостей. Але, на думку Ірини, восьмитисячники точно не для жінок старшого віку. Для них — якісь Пішохідний похід, переважно в гірській місцевості, часто з ночівлями.трекінги, щоб милуватися гірськими краєвидами й дихати чистим повітрям. Тому альпіністка каже про певний ліміт часу, щоб піднятися на всі восьмитисячники світу.

«Я вірю, що в мене попереду ще будуть якісь класні пригоди й виклики від цього життя. Я цього чекаю. Я знаю, що життя приготувало для мене ще щось цікаве. Треба просто бути до цього готовою», — заряджає мене своїм оптимізмом Ірина.

Цей матеріал створений за підтримки Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.