«У мене немає шматочка ноги, але я граю у футбол». Репортаж про жінок з ампутаціями

«Мамо, я в лікарні, у мене немає шматочка ноги, а так — усе добре»

Серед 12 дівчат з ампутаціями є 32-річна ветеранка Оля Бенда. Вона — капітанка команди і єдина втратила ногу на війні. Решта — переважно від хвороб.

Русява жінка швидкою ходою наближається до лавки-гойдалки на території табору Maximum, де нині мешкають учасниці команди. Вся в чорному, лише на горловині світшота напис білим: «Кохайтеся». Сідає поруч, і ми легенько колихаємося. 

Я спершу боюся зачепити її протез, але мимоволі забуваю контролювати себе. А все тому, що Оля прийняла залізну ногу як свою. Вона показує себе світу не через неї, а через свої риси: активність, жвавість, щирість.

У 2014-му вона народила сина Дмитрика й через два роки пішла воювати.

«Думала, докладуся хоч краплиночку і все швидше завершиться. Із чоловіком ми й так не ладнали вже. А коли він попередив: “Як за мною прийдуть із військкомату — ти не знаєш, де я”, — пішла від нього».

Сина залишила на свою маму.

«Я з багатодітної родини, нас семеро. Сестрі було два роки, а моєму Дмитрику — півтора. Мама сказала: “Одним більше, одним менше”».

Оля служила у 72 бригаді імені Чорних Запорожців на посаді кухаря: у 2016-му з варіантами для дівчат у війську було не дуже. 

«Ми стояли в Авдіївці. До обстрілів звикли, вже не бігали ховатися, кожен робив своє. І от через пів року мене поранили. Це сталося на світанку. Мене збудило гепання по голові. Подумала, що то хлопці подушкою стукають, бо проспала. 

Виявилося, що через приліт я опинилася на підлозі, очі засипані глиною. Ліжко стоїть упоперек, замість вікна — дірка. Та така, що можна вийти на вулицю. З батареї тече вода. 

Чую другий вихід та автоматично падаю на землю, прикриваючи обличчя руками. Бачу уповільнено, як снаряд заривається в підлогу й вибухає сантиментів за 20 від ноги. Від вибухової хвилі ліва нога здійнялася вгору, і між стопою та коліном вибило все», — вкотре розповідає Оля. 

Коли отямилася, закричала. Прибіг побратим: «Жива?» — «Жива. Болить нога». Той переніс у погріб, натягнув турнікет.

«Я була у штанях і не розуміла, що зі мною. Бачила: стопа є, коліно є, а що болить — то, мабуть, нога уламками нашпигована».

Лікарі не повірили, що після двох прильотів у неї немає поранень, крім травмованої ноги.

«Я дивом залишилася жива. Знаю, що коли від хлопців за 5–6 метрів падає, вони від уламків стають як сито, а тут — зовсім поряд», — згадує Оля.

Їй ніхто не наважувався сказати, що стопа в неї висить на шкірі та венах, а шматка ноги взагалі немає. Жінка відчувала кінцівку, вона їй боліла, пекла гарячим. 

У шпиталі після операції Оля попросила медсестру поправити поранену ногу. Пригадує, що та демонстративно підняла ковдру: «Яку поправити? В тебе її немає».

«І тут я побачила. Забинтоване розпухле стегно, а нижче — порожньо». 

Оля плакала. Довго плакала від розпачу й болю. 

«Як це — немає ноги? Мені 25 років, я не бачила тоді жодної людини на протезі. Лише на колісних кріслах. Не могла уявити, як жити далі, бути тягарем для рідних».

Тим часом до Олі поспішав її другий чоловік, теж військовий. Олексій начитався-підготувався і з порогу заспокоїв: «Поставлять протез, все буде класно, трошечки повільно ходитимеш».

Вона втішилася, що він тут, що її не кине, і нарешті набрала маму: «Мамо, я в лікарні, у мене немає шматочка ноги, а так — усе добре».

Зараз Оля сміється: «Мені справді поставили протез, але повільніше ходити я не стала. Зрозуміла: що швидше я ходжу, то менше видно, що в мене там щось є. Більшість людей узагалі не помічають мою штучну ногу».

Футбол і пенсія

Після поранення жінка вийшла на роботу: нарешті знадобився її диплом діловода. Реабілітувалася ж через спорт. Це найкращий шлях, бо в людини з ампутаціями з’являється мотивація та бажання досягати результату. 

Так у її житті з’явився біг. Почала з кількох десятків метрів, а дійшла до Марафону морської піхоти США на 10 км. Оля стала єдиною жінкою із 42 тисяч учасників, яка пробігла його з протезом.

Три роки тому жінка народила другого сина. В декреті саме задумувалася, яким спортом зайнятися, щоб покращити свою форму. Як раптом у вересні 2023-го її завалили повідомленнями знайомі: «Олю, хочуть сформувати жіночу команду з футболу для людей з ампутаціями. Ти маєш там бути!».

«Виявилося, це те, що мені було треба: повернутися у спорт, у щось нове, цікаве, яке ніколи не пробувала. Минулого вересня я тиждень потренувалась у таборі Maximum у Золотоноші. 

А потім нас запросили до Польщі на спільні тренування з місцевою командою, де також жінки з ампутаціями. Вони грають уже півтора року. Я побачила, наскільки це може бути сильно, потужно й класно, і зрозуміла, що хочу цим займатися. Незвична гра, але ця ніша для мене!»

Так Оля стала відвідувати в Києві щотижневі тренування із чоловічою командою з ампфутболу. До неї приїздить подруга Таня з Вінниці, ночує і теж тренується. А не так давно обох дівчат запросили працювати в Українську асоціацію футболу. Олю — менеджеркою з розвитку соціальних проєктів.

«За пів року я так відновила форму, руки стали сильними, спокійно почуваюся на милицях. Я вирвалася з буденного життя. Це так азартно, коли ти забиваєш гол — емоції словами не передати. 

Ти радієш, команда радіє, тренер верещить від задоволення. До речі, він мені сказав, що маю тонке відчуття голу. Тобто знаю, коли й куди побігти, звідки вдарити, ювелірно забити». 

З інтонацій відчутно, як ця похвала її тішить.

«Після поранення я собі сказала: максимально навчуся робити на протезі те, що робила на своїх двох. Тепер використовую кожен момент, не боюся нічого пробувати, мені не страшно. Наприклад, сюди я приїхала з Києва сама на автівці.

Моє життя стало набагато яскравішим на протезі. І я дуже ціную кожний момент. Кажу дівчатам тут: “Зберімо жіночу команду до того, як я вийду на пенсію за віком”». Сміється. На пенсії за інвалідністю капітанка команди вже кілька років.

«Я почала бігати за м’ячиком у 47 років»

У таборі щільний графік тренувань, активностей і відпочинку. Тож висмикую з малювання на розмову кругловидну брюнетку з каре. 48-річна Наталія Склярова з Маріуполя. 

Два роки тому жінка тікала від обстрілів та опинилась із чоловіком у гуртожитку Львова. Рік тому їй ампутували ногу: під час війни загострилися проблеми зі здоров’ям — обірвалася стегнова артерія. 

Опісля жінка скніла днями у гуртожитку, поки не почула про табір Maximum. У вересні 2023-го тут уперше зібрали жінок з ампутаціями для участі у спортивній програмі. Йшлося про те, щоб кожна учасниця розкрила свою унікальність через командні та екстремальні види спорту, відновила сили для нових досягнень у житті та поділилася своєю історією натхнення.

«Де я і спорт? Займалася ним лише в дитинстві, але зважилася. На милицях дуже важко, але й радісно! — Наталин голос ображеної жінки, яким вона щойно нарікала на долю, міняється. — Я почала бігати за м’ячиком у 47 років! Це так мотивує! Зрозуміла, що зможу, і навіть з’їздила до Польщі на збори».

Запитую, що їй тут подобається найбільше.

«Персонал. Це любов. Нас тут взують-роззують, сто разів поцікавляться, як ми. Уважні, опікуються, балують: масажі, їзда на конях, спа-процедури, різні екстрими. Сюди хочеться повертатися».

Протягом дня я бачила, як волонтери в червоних футболках із написом Staff (англійською — «персонал»), намагаються передбачити, що треба жінкам: піднести тацю з їжею, подати милицю, запитати, чи хоче вона води тощо.

У Львові Наталя не тренується — бути в чоловічій команді їй некомфортно. Їздити ж до Києва важко, до того ж це додаткові витрати. 

Про це каже не вона одна. Тут зібралися жінки з різних куточків України, але лише одиниці мають можливості постійно тренуватися. 

З табору жінки готуються їхати на щоденне тренування до шкільного стадіону, там є зручне штучне покриття. Стою, поки всі вони проходять повз мене. Хтось рухається так, що й не здогадаєшся, що на протезі. Комусь важче, бо немає коліна, і від того на обличчі закарбувався біль. 

Дехто надягає на протез накладку, тоді залізна нога стає об'ємною і на неї можна одягти гольф, як і на здорову ногу. Наталя прикрасила свій протез панчохою, яка імітує татуювання на шкірі. 

На футболках в усіх цитата із Біблії: «Усе можу в Тому, Хто мене зміцнює». 

«Сильніші духом від багатьох, хто їх оточує»

Поки їдемо на тренування автобусом, керівник із маркетингу громадської організації Maximum Петро Кирпичов розповідає, що їхній табір підтримують американські організації. А самі вони в Maximum опікуються соціальними проєктами, зокрема для людей з інвалідністю та ветеранів. 

Формування збірної України з футболу для жінок з ампутаціями — один із таких проєктів. До речі, така чоловіча збірна є, вона вже рік постійно тренується, і через місяць візьме участь у чемпіонаті Європи. Всі її гравці — ветерани, які втратили кінцівки на війні. 

Для жіночої команди учасниць шукали в усій країні. Поки що зголосилося небагато, тож пошуки тривають: хочуть набрати принаймні 20 учасниць.

«Це ексклюзивний напрямок. Це історія не про професійний футбол, у якому серйозно борються за перемогу. Вона більше про характери жінок, які втратили ноги й не здаються, а живуть активно й повноцінно. 

У нас після тренування буде матч. Якщо деякі старші жінки вийдуть на кілька хвилин — це вже подія, вже перемога. У таборі вони пройшли тренінги для підтримки стійкості й твердості духу. 

Вчилися діяти командою, переборювати виклики разом. Можливо, хтось спершу й не думав грати у футбол, але надихнувся іншими. Вони мали шість днів унікального досвіду, бо жіночим футболом на милицях займається лише Maximum», — розповідає Петро Кирпичов.

Дмитро Ржонковський, тренер збірної для чоловіків з ампутаціями, погодився тренувати й жінок.

«Я в захваті від цих дівчат. Вони реально сильніші духом від багатьох, хто їх оточує, викладаються на повну. Вони — приклад для тих, хто прийде після. Це щось неймовірне, що не поясниш словами. На полі вони стали впевненішими за ці дні, відчули одна одну», — коментує він, бо вже провів із ними кілька тренувань.

Дмитро пояснює: оскільки жінок небагато, формуватимуть збірну з тих, хто є. Участь у чемпіонаті світу треба розглядати як можливість заявити про себе. Щоб підготувати жінок краще, проведуть іще кілька таборів. 

«Загалом тренування здорових людей та людей з інвалідністю не відрізняється. Це міг би робити кожний досвідчений тренер із ліцензією. Достатньо лише доброї волі й фінансування», — підсумовує він.

Дмитро сподівається, що таких тренерів і команд ставатиме більше, адже багато ветеранів повертаються з фронту, а кращої реабілітації, ніж через спорт, годі й шукати. 

«Ви бачили, який гол?»

Підтримати дівчат на тренуванні приїхали ветерани із черкаської футбольної команди. Чоловіки сміються, що бігатимуть за дівчатами. Спільні тренування проводять американка Гілберт Маккензі, яка була із жінками цей тиждень, і Дмитро Ржонковський. 

Спершу всі розминаються сидячи, лежачи, тягнуться, скручуються, стають у планку, берізку, плуг тощо. Вже стоячи, виконують команди: біг із пришвидшенням, стрибки задом, боком.

— У мене все хрускає!

— А в мене все болить! — перегукуються дівчата. 

Після команди «піднести коліно вгору» я завмираю: на милицях, однієї ноги нема, а інша підлітає вгору — гравчині підіймають над землею щонайменше на метр. Виглядає надзвичайно. 

— Рука відчувається? — гукає тренерка англійською. — Ні? От і погано.

Всі сміються, бо вагу тіла утримують лиш руки. 

А втім, Маккензі частіше хвалить дівчат: «Супер, супер!» — вже українською.

Школярі, які займаються на інших спортивних майданчиках, дедалі частіше дивляться на футбольне поле, підходять усе ближче. Все навколо сповнене гамором, сміхом та енергією. Навіть відстібнутий протез у кросівці на траві не виглядає символом горя. Так навколо все сповнене життям. 

Після розминки футболістки й футболісти працюють із м'ячами: всі мають забити по голу. 

— Піддавайтеся хлопцям, щоб вони не плакали, — каже з усмішкою тренерка.

— Краще хай нам піддаються у воротях, щоб не плакали ми, — віджартовуються ті. 

Після кожного забитого голу емоційна перекладачка Маккензі біжить обіймати ту, якій цього разу вдалося. 

На воротях 30-річна Саша Золотухіна. Жінка з короткою стрижкою і дикою енергією. У неї з народження немає частини правої руки. Швидка на реакції, вона зупиняє м'ячі то здоровою рукою, то стопою, то коліном так ювелірно й невимушено, що здається, наче це дуже легко. 

У перерві всі відтискаються від землі. Саша аж підлітає, таке пружне в неї тіло. Маємо кілька хвилин для розмови. Вона починає розповідати свою історію, аж раптом емоційно вигукує: 

— Ой, як же ж красиво! Ну ви бачили, який гол?

«Як це, не стоїш на воротях?»

Дівчина з Дніпропетровської області. З дитинства захоплювався вуличним футболом, пізніше брала участь у різних змаганнях у жіночій команді. Грала у складі паралімпійської збірної з волейболу. Після вторгнення росії виїхала до Нідерландів. 

«Там живу, вчу мову, працюю: мене взяли в ресторан прибирати, а зараз уже й куховарити. Заодно часом грала у футбол зі звичайними дівчатами, але не дуже часто. І от мене запросили сюди, думаю: спробую, це нове для мене. 

Коли приїхала, дівчата тут здивувалися, що я взагалі не була воротаркою. “Такі здібності”, “Як це, не стоїш на воротях?”, “Думали, є досвід”», — дівчина регоче. 

Після тижня в Maximum Саша вирішила: хоче у збірну і їздитиме на збори до України. А тренуватиметься в Нідерландах. 

«Це моє на 100%. Я та дівчата горимо цим ампфутболом. Тут ми подружилися, тут стали командою. Оля Бенда надихає силою, я — позитивом. Кожна щось додає. Хтось усмішку, хтось підтримку. Я команді сказала: що головне в машині? Двигун! Але без коліс він не поїде!»

Оля закликає доєднуватися до команди новачаків: «Не бійтеся пробувати нове, ми всіх приймаємо, всіх навчаємо!».

«Кому дістанеться ковбаса?»

Після обіду й відпочинку — матч, яким завершується перебування жінок у таборі. 

Несподівано перед грою одна з дівчат відмовляється виходити на поле: «Мене не цікавить футбол, я приїхала сюди заради спілкування, від милиць уже болять долоні».

Жінку замінює інша. Перекладачка роззувається та віддає їй свою кросівку — вона більше підходить для гри, ніж її взуття. 

Суперниками жіночої команди стають працівники й волонтери табору. Чоловік у воротях заховав здорову руку під футболку. Решта гравців підгинають здорову ногу й стрибають на милицях задля рівних умов. З тих, хто часом ненароком використовує зігнуту ногу, сміються: «О чудо Боже, нога відросла!». 

Я ніколи досі не дивилася футбольні матчі, але ця гра змусила переживати, вставати, аплодувати, вигукувати якісь репліки, шалено радіти. За кожен гол, за кожну учасницю, які просто таки літали на милицях. 

Коли одна з футболісток падає, пошкодивши ногу, гра припиняється. До неї збігаються всі. Зі школи на прохання приносять «щось» холодне з морозилки. Цим «щось» виявляється замерзле колечко домашньої ковбаси. 

Після травми дівчина встала й продовжила грати, а з трибун решту матчу долинали жарти на тему, кому ця ковбаса дістанеться, де її купити і як приготувати. 

Жінки перемагають із рахунком 4:1. 

Стадіон сповнений щастя.