Життя, смерть і гідність. Чи з’являться на горизонтах української медицини доступні хоспіси

Прибуткова індустрія — добре, але не зовсім

Наша сучасна війна збільшила в Україні кількість людей, які потребують повної опіки. Це ветерани бойових дій після поранень або погіршення стану здоров’я. Це самотні люди похилого віку. Це хворі, яким необхідні щоденні медичні процедури. Саме через це в Україні формується попит на хоспіси як спосіб організації гідного життя за таких складних обставин.

Індустрія приватних хоспісів в Україні є, проте вона поки невелика, тож потрапити до такого закладу під професійну опіку важко. Головні причини — висока вартість послуг або їхня зосередженість на обслуговуванні потреб важкопоранених військовослужбовців, а також черги, які щодня зростають.

Насправді ж хоспіси мали би бути доступнішими — для цього слід цю індустрію унормувати й підтримати. Українська система державної медицини наразі не передбачає оцінок вартості хоспісної опіки, на основі яких можна було б розвивати галузь. Тому як орієнтир візьмемо показники американської державної системи Medicare. Вон передбачає вартість одного дня в хоспісі на рівні 191 долара — включно з усіма необхідними медичними процедурами, навіть найскладнішими.

Medicare є фактично гарантованим державою видом медичного страхування — будь-який американський громадянин чи громадянка може в разі потреби скористатися хоспісною опікою. 

А втім, і американська індустрія хоспісів далека від ідеалу. По-перше, Medicare покриває тільки шість місяців перебування в хоспісі й лише для пацієнтів, які мають висновок лікаря про те, що вони близькі до завершення життя. По-друге, щойно хоспіси стали прибутковим бізнесом, у який інвестують приватні фонди та компанії, гонитва за доходами суттєво знизила якість сервісу.

Приватні хоспіси у США працюють із середньою Показник різниці між собівартістю послуги/товару та виторгом, який дозволяє оцінити, наскільки прибутковим є бізнесмаржинальністю 19%. Це означає, що з отриманої від системи Medicare суми в $191 за день хоспіси мають аж $36,3 прибутку. Понад те, вони воліють цей прибуток постійно нарощувати, що призводить до економії видатків, а відтак — до зменшення кількості медичного персоналу в хоспісах, погіршення якості медичних послуг, харчування та інших побутових речей.

Хоспіси стають агресивним бізнесовим середовищем, а не місцем якісної опіки. Дослідження фінансової моделі таких приватних закладів від Центру економічних та політичних досліджень у Вашингтоні демонструє серйозні загрози підходу, налаштованого на максимізацію прибутку.

Україна задля побудови розвинутої системи хоспісної опіки мусить враховувати і такий іноземний досвід, і місцеві обставини медичного, пенсійного та страхового ринків. Станом на сьогодні важко уявити, як Міністерство охорони здоров’я зможе закумулювати бодай щось зіставне до суми 191 долар на день у хоспісі, що гарантувало б доступ до такої послуги всім, хто цього потребує.

Хто заплатить?

Повернімося до історичного прикладу з початку статті. Монастирі козацької доби приймали ветеранів на проживання, якщо ті були спроможні зробити внесок до монастирського бюджету. Найчастіше це були трофеї, воєнна здобич. Уже з ХІХ століття українські монастирі мали власну пенсійну систему, інтегровану в ринок капіталу.

Цей метод і досі має право на життя. В ідеалі, пенсійна система могла б передбачати хоспісну опіку для охочих її отримувати. Людина передає хоспісу право отримувати власні пенсійні виплати — а на заміну здобуває право мешкати в хоспісі, задовольняючи свої потреби, включно з лікуванням.

Пенсійна система — не єдиний можливий інструмент. Предметом домовленостей може бути успадкування хоспісом майна, плата за опіку від сім’ї та друзів, інструменти приватного медичного та пенсійного страхування.

Для початку уряду варто було б унормувати індустрію хоспісів на законодавчому рівні — насамперед передбачити норму прибутковості. Така проблема виникла, наприклад, із прибутковістю українських виробників боєприпасів: для них Кабінет Міністрів досить щедро встановив маржинальність на рівні 25%. 

Ця цифра насамперед залежить від показників інфляції, та логічно було би встановити обмеження прибутковості хоспісів на такому рівні, щоб вони покривали збільшені інфляцією витрати й могли робити певний фінансовий резерв на майбутнє. Повторюся: американський досвід доводить, що гонитва за доходами у хоспісній індустрії псує її, адже призводить до суворої економії на потребах пацієнтів.

Також постає питання пенсійного забезпечення. Безумовно, потенційні власники хоспісів були б раді, якби Пенсійний фонд компенсував їм вартість опіки над пацієнтами, ще й даючи право на прибуток. Проте нинішній розмір українських пенсій не покриває рівень витрат на хоспісну опіку. Так, перша заступниця міністра соціальної політики Дарина Марчак нещодавно заявила, що українцям та українкам не слід чекати на високі пенсії від держави, а натомість уже зараз варто заощаджувати самотужки.

Щоправда, ця заява поки не є остаточним виразником державної політики, ситуація в українській пенсійній системі ще змінюватиметься. По-перше, рано чи пізно буде по-новому внормовано питання підвищення пенсій для ветеранів. По-друге, повоєнна відбудова, навіть за найскромнішими прогнозами, дозволить українській економіці відновитися й підвищити загальні стандарти життя — а водночас і пенсійне забезпечення.

Тому індустрія хоспісів в Україні має значний потенціал. Але цей потенціал варто спрямувати й підтримати — держава має гарантувати право на гідне життя в умовах опіки. Для цього потрібні додаткові бюджетні витрати, які можуть покласти на Пенсійний фонд, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство у справах ветеранів — а в деяких випадках і на всі ці відомства одночасно.

Самі ж хоспіси можуть перебувати у державній, муніципальній або приватній власності. Міжнародний досвід свідчить, що великі мережі таких закладів мають переваги над одиничними самостійними установами, оскільки отримують більше даних і досвіду для роботи над помилками та втілення стандартних рішень — від закупівлі обладнання чи меблів для пацієнтів до організації роботи психологів і соціальних працівників.

Врегульовуючи розвиток хоспісів, уряду варто подбати й про регулярні перевірки їхнього стану. Так, у США кожен хоспіс чи мережа таких закладів мусять оновлювати свою ліцензію на право діяльності кожні два роки — за потреби вони проходять аудит. Таку перевірку хоспісів здійснюють як урядові структури, так і приватні контрактори. Україна цілком могла б запозичити цей досвід. Без регулярних перевірок якість опіки в хоспісах стрімко падає.

Метою розвитку індустрії хоспісів в Україні мало б бути створення максимально доступної послуги опіки. Прожити решту життя в хоспісі може поранений ветеран. Така опція може сподобатися нинішнім 40–50-річним, які вже інакше уявляють життя на пенсії, ніж попереднє покоління: вони воліють користуватися якісними послугами медичних працівників і не хочуть самотужки ходити до магазинів та готувати їжу. Звернутися до хоспісу може й самотня людина, у якої немає близьких, що про неї подбали б. Загалом обрати хоспіс для себе можуть захотіти чимало громадян і громадянок, якщо послуги в такому закладі будуть якісні та доступні.

Якщо ж говорити про хоспіси для військовослужбовців, то Міністерство у справах ветеранів регулярно комунікує про складнощі, з якими зіштовхуються ветерани бойових дій після повернення до цивільного життя. Йдеться про важкість у спілкуванні з цивільними; потребу самотужки забезпечувати себе всім необхідним; некомфортний темп цивільного життя. Саме тому хоспіс може бути тимчасовим місцем для ветеранів та ветеранок, де вони матимуть змогу адаптуватися до цивільного життя і в разі готовності — повернутися до нього. Цей період може зайняти шість місяців, рік чи й більше.

Мінветеранів, своєю чергою, зможе звертатися з пропозиціями щодо наповнення фондів на хоспісні програми до Міністерства фінансів та Міноборони, щоб уже ті комунікували про фінансові потреби з міжнародними партнерами. 

Кошти на розвиток хоспісів знайти можливо. Приміром, бізнес цьогоріч має понад 40 мільярдів гривень прямої фінансової підтримки з державного бюджету та ще 7 мільярдів євро більш довгострокової програми Ukraine Facility від Європейського Союзу. А от соціальні програми для ветеранів поки лише формуються — і їхні бюджети незрозумілі, тоді як хоспіси мають бути саме в таких програмах.

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати

Будувати з нуля не обов’язково

Україна вже навіть має фундамент, який просто треба окреслити. Фонд державного майна володіє чималою кількістю нерухомості, що може стати основою для створення хоспісів. Нещодавно установа показала одну з таких будівель, де планують розмістити внутрішньо переміщених осіб із прифронтових регіонів. Для хоспісів також могли б виділити подібні об’єкти.

Звісно, якщо міркувати про такі рішення системно, слід звернути увагу на будівлі в курортних і зелених зонах — вони наразі досить часто підпадають під приватизацію або рекомендовану Міжнародним валютним фондом норму про відчуження непрофільних активів у великих державних підприємств.

Будувати з нуля — значить збільшувати стартові витрати і, відповідно, вартість послуг. Тоді ціна для людей буде високою, бо ж власники закладів волітимуть якнайшвидше повернути собі вартість будівництва. Якщо ж будівля та частина інфраструктури вже будуть готові, процес вдасться запустити швидше та зробити його фінансово вигідним для всіх.

Окремо стоїть питання підготовки фахівців та фахівчинь. Але й тут є з чого починати. Війна підштовхнула дуже багатьох громадян і громадянок освоїти базові медичні навички — це може бути початком здобуття визнаної кваліфікації, з якою можна буде офіційно працевлаштуватися й отримати гідну зарплатню.

Основну роботу в хоспісах виконують молодші медичні працівники та соціальні робітники, рідше — психологи, лікарі та навіть капелани. Для наочності: американська система Medicare передбачає гарантоване для кожного пацієнта хоспісу щотижневе побачення з лікарем. А от медичні працівники мають відповідати на кожен запит пацієнта, навіть якщо цих запитів 15 на день.

Уже зараз важливо усвідомити, що хоспіси — не екзотика чи привілей багатіїв. У цих закладах можуть перебувати не лише хворі на термінальній стадії. Так, хоспіси для важкохворих потрібні — і вони в Україні вже є. Але ж потенційних клієнтів значно більше, а сам формат закладу може бути ближчим до санаторію, а не до лікарні. Якщо сьогодні хоспіс переважно розглядають як місце, де можна гідно зустріти смерть, то прийшов час ствердити: хоспіс має бути місцем, де можна гідно прожити життя.