Об’єднання шкільної історії України зі світовою. Чому дискутувати варто не про формат, а про зміст?

Такі занепокоєння — природна первинна реакція суспільства держави у війні. Так сталося, що шкільний курс з історії справді є частиною національної безпеки. Вирішили так не сьогодні та навіть не вчора. І навіть не ми. Такий підхід до викладання історії у школах можна легко знайти в документах країн Європейського Союзу 20-річної давнини. Колись це правило добре усвідомили французи, які зрозуміли, що спосіб говорити про минуле визначає наше майбутнє.

Я щиро вірю, що форма викладання історії є вторинною і має слугувати тим сенсам, наративам і фокусам, що ми в неї вкладаємо. А також цілям, які ми цією програмою прагнемо досягти. У контексті шкільної історії ми маємо дискутувати про зміст — багато, публічно, із залученням широкого кола експертів. Що має статися з дітьми внаслідок цього курсу? Що вони мають відчути, зрозуміти, усвідомити? І лише потім — яким форматом найкраще цього досягати?

Розділена чи об’єднана програма сама собою зовсім не гарантує, що майбутнє покоління вийде зі школи з притомним розумінням української та світової історії. А з наративом у школі зазвичай усе доволі сумно — я чую це від дітей, які приходять до нас у старшу школу Приватна демократична школа у Києві.«Майбутні». 

Діти зазвичай відтворюють відомі всім нам штампи про вічно стражденних українців і селян-бідняків, які чомусь вважаються найбільш «почесним» соціальним станом. А також обов'язково є епізоди з «примусовим споляченням» та «окатоличенням» руського/українського населення. Українська еліта часто в пам'яті дітей узагалі відсутня, як і в самій програмі.

Склалася певна традиція оминати роль та вплив бізнесу на державотворення, «пробігати» підприємців і меценатів, архітекторів великих освітніх, політичних і релігійних систем на кшталт Могилянки. Маємо також викривлений образ впливових українських князівських та шляхетських родин часів Речі Посполитої — а вони будували цю державу, претендували на корону та неодноразово визначали її долю.

Натомість еліта у шкільній історії — «пани», що вічно борються за владу та не здатні зберегти державу. Вони є причиною усіх лихих або програшних сюжетів. Не дивно, що з таким домінантним наративом побудувати взаємну довіру суспільства та держави нам зараз особливо непросто.

Шкільна історія дає дітям безліч прикладів боротьби, війн, суперництва. Проте, на жаль, не вчить домовлятися з людьми інших поглядів, довіряти одне одному та спільно розбудовувати складні системи: громаду, державу, сталі та впливові інституції. А таких успішних кейсів у нашій історії насправді достатньо. 

У школі ми маємо працювати «в довгу» — чітко розуміти, як закладені сьогодні сенси вплинуть на нашу ідентичність через 10–20 років. Що майбутні дорослі пам’ятатимуть? Як себе ідентифікуватимуть? Які цінності та чесноти сповідуватимуть?

Ці питання вимагають сформувати оповідь, яка відповідала б сучасній, модернізованій, демократичній європейській державі. Оповідь, що давала б дітям розуміння і впевненість: «У такій державі, поруч із такими людьми, які мають таку історію, я хотів би будувати своє життя».

Наш рух до ЄС відбувається, зокрема, й у площині викладання цього предмета. Зовсім недавно ми стали повноправними учасникамиУгода в межах співпраці у Раді Європи, що передбачає обмін програмами з національної історії задля синхронізації освітніх процесів у державах-учасницях договору. Обсерваторії з викладання історії у Європі. Ця новина була не така популярна, як, скажімо, передача нашим Силам оборони F-16, але вона також дуже важлива.

Інтеграція до Євросоюзу вимагатиме і приведення принципів викладання історії до спільного знаменника з державами ЄС. Така трансформація — свого роду «перепустка» до європейської спільноти. Ця перепустка передбачає роботу над національним наративом і — найскладніше — над пам'яттю. Зокрема, і її трагічними епізодами, спільними для українців та наших європейських сусідів.

Неможливо інтегруватись у європейську спільноту виключно у форматі економічної співпраці чи безвізового режиму. Ми маємо розгортати в шкільному курсі з історії ширший контекст, інтегрувати ті наративи, принципи та цінності, які вже є частиною європейського підходу, а також побачити свою роль у цьому спільному контексті.

Така «гуманітарна інтеграція» необхідна, якщо ми хочемо говорити «однією мовою» — розуміти своїх сусідів та, найголовніше, вдало репрезентувати себе у європейському просторі.

Цей інтеграційний підхід не вимагає відмови від національного виміру історії — навпаки, він дозволяє розгорнути й показати те значення, яке мала Україна для цілого континенту, без потреби вигадувати чи міфологізувати наше минуле. Тут органічно виникає відчуття, що варто спертися на авторитет. На щастя, ми його маємо. Україно-американський науковець, засновник Українського інституту в Гарвардському університеті.Омелян Пріцак у своїх спогадах говорив: «Існує тільки одна історія, один процес світового розвитку — світова історія. Власне “національна” історія — це складник частини всесвітнього історичного процесу». Пріцак щиро вірив, що вся історія України пов’язана зі світом, а українські історичні дисципліни мають бути універсальними.

Омелян Йосипович був амбітною людиною та мав власну візію: вписати український контекст у загальносвітовий масштаб. Цей втрачений або незасвоєний спосіб мислити глобально — один із ключів до пояснення, чому ми опинилися там, де ми є зараз. Обмовлюсь, що це не докір усім нам, а радше запрошення поговорити про те, як рухатись далі. Залишатись у парадигмі лише власного і, безперечно, самодостатнього й естетично-красивого «садка вишневого»? Чи вписувати нашу історію у складний, багатовимірний європейський і світовий контекст? 

Шкільна історія потрібна не сучасникам — вона потрібна майбутнім поколінням, для яких міцна прив'язка до демократичних цінностей стане щепленням та захистом від найменших спроб побудови авторитарної держави з обличчям, оберненим на схід. 

Саме тому першорядне питання лежить не у площині небезпек чи переваг об'єднання «двох історій», а в тих наративах — геродотових «історіях», які ми хочемо транслювати майбутнім громадянам.

Сформувати такі історії нереально лише у стінах Міністерства освіти силами невеликих офісів та окремих експертів, які в написанні складних засадничих документів національного рівня спираються лише на власний досвід.

Найкраща можлива роль МОН у цьому процесі — стати організатором дискусій і конференцій, залучати фахівців з інших країн для обговорення спільних чутливих тем пам’яті, організовувати відкриті конкурси пропозицій таких інтегрованих освітніх програм.

У загальноукраїнського шкільного наративу мають бути десятки авторів: педагогів та істориків зі своїм баченням необхідних акцентів, які після тривалих дискусій варто розставити в майбутній оповіді. 

Тоді буде більше шансів, що громадськість сприйме зміни як щось «своє», а не як загрозу нацбезпеці. Нам же, історичній кафедрі «Майбутніх», було б цікаво подискутувати й створити таку програму разом з іншими фахівцями.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.