Червона кров у сірому місті. Репортаж із Полтави

Червоно-білі стрічки відгородили центральний вхід до інституту від усіх цікавих, поліціянти й нацгвардійці стоять по периметру й особливо безжальні із журналістами: нічого не можна знімати, ні про що не можна розпитувати.

Але з вулиці та надто з верхніх поверхів сусідніх будинків чудово проглядаються сірі руїни, а також рятувальники й військовослужбовці, які ті руїни розбирають.

За словами начальника Полтавської Обласної військової адміністрації.ОВА Філіпа Проніна, під купою цементу й битої цегли на території інституту ще можуть бути п’ять тіл…

«Не встигли до укриттів»

«Я в цьому інституті служив, ще коли він називався військовим училищем, — каже мені чоловік, що живе в сусідньому від навчального закладу будинку. — Ракети вдарили саме по центру навчального корпусу. росіяни добре знали, коли в курсантів починаються заняття і вони збираються в аудиторіях в одному приміщенні. Саме в цей час вдарили».

Мій співрозмовник відкидає популярну нині версію про те, що курсантів вишикували на плацу й саме через це маємо таку велику кількість убитих і постраждалих. Він переконаний, що «якийсь кацап, яких тут повно в кожному під’їзді, оцих, що ще в радянській армії служили», навів ворожі ракети на інститут.

Таку версію не виключає й СБУ — про це журналістам на Відбувся 4 вересня 2024 року.брифінгу в Полтавській ОВА сказав т.в.о. начальника Управління СБУ у Полтавській області Костянтин Семенюк.

Що ж до шикування курсантів на плацу, то начальник інституту Ігор Міцюк рішуче заявив: «Шикування для інструктажу чи з інших причин не було. Останні такі заходи в нас проводилися ще до ковіду».

За словами Міцюка, приміщення мало 6 евакуаційних виходів, але стіна впала так швидко, що перекрила кілька з них і люди опинилися під завалами.

«Під час навчальних тривог у нас за сім хвилин евакуйовувалися до 1000 осіб. І справжніх тривог у нас по 3-5 за день, і всі курсанти діставалися укриття. А тут було лише дві хвилини між сигналом тривоги й прильотом», — говорить Ігор Міцюк.

Я підхожу до групи військових, які біля огорожі інституту п’ють волонтерську каву. У них перекур після роботи на завалах. Сірі від пилу руки, сірі від пилу ліхтарики на голові. І обличчя сірі — чи ж тільки від пилу?

Так, під час нальоту вони були на службі в інституті. Називати себе військові не хочуть. І говорять крізь зуби.

«Діти були на заняттях на п’ятому поверсі. Сигнал тривоги прозвучав, усі кинулися вниз. Але от я особисто не встиг після сирени й 30 метрів пробігти, як уже прилетіло. Діти просто не встигли добігти до укриттів», — говорить один із військових.

Інший додає: «Командири підрозділів ще складають списки — хто поранений, хто загинув, хто травмований. Їх остаточних іще немає. Усе в процесі».

Підрозділ рятувальників ДСНС, які теж вийшли з території інституту на перекур, втомлено сьорбають волонтерський гречаний суп. Час на обід у них короткий. 

«Бо як наїстися, то працювати важко і на сон тягне», — сміючись пояснюють хлопці. 

Більше часу на відпочинок вони мають після оголошення тривоги — тоді або йдуть в укриття, або просто виходять за межі інституту. Сьогодні вранці вони змінили рятувальників, які прибули на місце відразу після обстрілу.

«До нас підмога з інших областей приїхала — з Київщини, Черкащини. З нами сапери працюють, спеціальна техніка допомагає плити перекриття підіймати, крани, трактори, кінологи із собаками тут. Можливо, ще вдасться когось витягти з-під завалів», — кажуть рятувальники.

Їхній керівник, начальник ГУ ДСНС у Полтавській області Андрій Хижняк, оприлюднив інформацію, що впродовж доби після обстрілу розібрано вже до 70% завалів і вивезено з території інституту понад 1000 тонн уламків стін і битої цегли.

Поки ми готували матеріал до публікації, Полтавська ОВА повідомила про завершення рятувальних робіт.

«Я ще такого не бачив»

Від полтавців, які неподалік інституту обговорювали ситуацію, можна було почути, що якби місцева влада дала більше машин для вивезення поранених, якби медики були більш розторопні, вдалося б урятувати більше життів.

Ігор Шафарчук, керівник БФ «Вільні та незламні» прибув до інституту хвилин через 8-10 після обстрілу. Він розповів, що «швидкі» й машини ДСНС почали приїжджати хвилин через 5 після волонтерів.

«Картина була страхітлива — усе в пилюці, крові, багато важкотравмованих, відірвані кінцівки серед уламків. У поранених від втрати крові сплутана свідомість, вони не розуміли, що з ними відбувається, не могли назвати своє ім’я, не підпускали до себе медиків. Дуже тяжка ситуація», — згадує Ігор. 

За його словами, звинувачувати у млявості не варто ні рятувальників, ні медиків, ні волонтерів. 

До того, із чим їм довелося працювати, неможливо було заздалегідь підготуватися: «Я, приміром, маю досвід надання першої допомоги, закінчив курси такмеду, але була хвилина, коли і я розгубився. У деяких медиків трусилися руки, але це реакція на стрес. Вони змогли себе опанувати. 

Так, якість першої медичної допомоги була невисока — хтось невправно накладав турнікети, хтось узагалі не вмів їх накладати, комусь із медиків заважали це зробити довжелезні нігті. До якості самих турнікетів є питання. Але ще раз кажу: ніхто з тих, хто вантажив поранених і надавав їм першу допомогу, ніколи ще не бачив того, що їм довелося побачити в інституті».

До квартири Олександра, лікаря і викладача місцевого медуніверситету, я потрапила випадково: розрахувала, що вікна його помешкання виходять на територію інституту, яку хотілося побачити.

З’ясувалося, що під час ракетного обстрілу Олександр був у лікарні, де розташована його клінічна кафедра.

«Коли “швидкі” стали привозити людей, мене, як і усіх лікарів кафедри, долучили до роботи з потерпілими. Більшість потерпілих, зрозуміло, що молодь. У них вибухові й політравми, опіки», — каже Олександр.

Директор Департаменту охорони здоров’я Полтавської ОВА Віктор Лисак категорично відмовив мені у дозволі відвідати потерпілих у якійсь із міських лікарень. Навіть коли я пообіцяла піти туди без камери й диктофона. 

Тому поки що доводиться задовольнятися офіційною інформацією, наданою тим же Віктором Лисаком. Для допомоги потерпілим залучили 30 машин швидкої допомоги, людей розвозили до 10 лікарень, тепер вони зосереджені у 7 медзакладах. 65 людей перебувають у важкому стані, 146 мають стан середньої важкості, 87 — легкий.

Логічно зробити висновок: те, що за добу кількість загиблих збільшилася, свідчить або про те, що помер хтось із важкотравмованих, або що рятувальники знаходили під завалами мертві тіла.

За словами Філіпа Проніна, наразі невідома кількість людей, які внаслідок вибуху зникли безвісти. Мовляв, якщо йдеться про невпізнаних потерпілих, то їхні списки складають у лікарнях, де вони наразі перебувають. А щодо зниклих безвісти, то їх пошук Філіп Пронін рекомендує починати теж із медичних закладів.

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати

«Відселяти нікого не потрібно»

Місцина праворуч від огорожі інституту уся в наметах. Волонтери звозять їжу, аби годувати усіх залучених до розчищення завалів. Продуктові пакунки й судки з обідами роздають і мешканцям сусідніх будинків. Тут і представники різноманітних благодійних фондів, і медпункт, і психолог. 

Найбільш жваво біля намету Штабу цивільного захисту, організованого Полтавською міськрадою. Мешканці найближчих до інституту будинків підходять сюди, щоб повідомити про пошкодження в їхніх квартирах після обстрілу.

Працівники Штабу фіксують їхні заявки, потім обстежують помешкання заявників і складають відповідний акт: де вибито вікна, де знесено балкони чи пошкоджені стіни. За добу після обстрілу обстежено близько 150 квартир. Інформація про них передається до міськради.

За словами заступниці Полтавського міського голови Тетяни Бардіної, великих руйнувань помешкання полтавців не зазнали.

«Жодного звернення від громадян стосовно їх відселення зі зруйнованих квартир не було. Щоправда, є квартири, у яких на момент обходу не було мешканців, і працівники Штабу не змогли до них потрапити, щоб оцінити масштаб руйнувань. Таким мешканцям ми залишали номери телефонів для зворотного зв’язку. 

Зараз маємо близько 300 звернень від громадян стосовно обстеження їхнього житла, але це ще не остаточне число. Думаю, що найближчими днями надійде ще кілька десятків звернень. Для ремонту житла міськрада співпрацюватиме з благодійними фондами, зокрема, з фондом Воррен Баффет, американський інвестор і філантроп, входить до десятки найбагатших людей світу.Баффета», — говорить Бардіна.

Мешканці найближчого до інституту будинку не дуже охоче йдуть на контакт. Та все ж потроху розповідають про позавчорашній обстріл.

70-літній Микола не має обох ніг, пересувається на низенькій каталці, відштовхуючись від землі спеціальними ручками — зовсім як колись ветерани Другої світової. Каже, що від вибуху в нього лише трохи «повело» двері. От ліфт досі не працює — це біда, на сьомий поверх він підіймається, підважуючи себе з каталкою зі сходинки на сходинку.

У його сусідки, 79-річної Людмили Олексіївни, вікна виходять і на інститут, і у двір — вибуховою хвилею вибито майже всі.

«Якби я не встала від столу, за яким снідала, і в момент вибуху не відійшла до відра зі сміттям, мене б убило», — каже жінка.

Обходжу кілька квартир будинку. Здебільшого тут ще в день обстрілу волонтери позатягували вибиті вікна плівкою і фанерою, допомогли винести бите скло. У будинку є світло, газ, вода, частина ліфтів працює. Будинку просто пощастило, вважають його мешканці.

Рідні по крові

«Чому у всіх цих людей ви берете кров, а мене футболите? Я військовий, мої друзі зараз воюють, чому я не можу здати кров?» — надривно кричить чоловік у цивільному з протезом замість ноги. 

Медсестра терпляче йому пояснює, що його інвалідність є формальним бар’єром для донорства. Люди зі стільців і кушеток мовчки спостерігають за цією баталією.

Вузькі й кручені коридори Полтавської обласної станції переливання крові ущерть набиті людьми. Станція — ще одне місце потужної емоційної напруги.

Оголошення на дверях реєстратури волає: «Черга починається з двору!». Але насправді вона починається далеко за межами двору установи, ще з вулиці. Намагаюся порахувати людей у ній — збилася на четвертій сотні.

За хвилину з’ясовую, що насправді тут кілька черг. Спочатку треба потрапити до реєстратури, потім дочекатися прийому в терапевта, який вирішує, чи може людина стати донором. Хто отримав дозвіл, заходить у буфет, де буфетниця Світлана годує їх чаєм і солодким печивом — донор перед здачею крові мусить мати певний рівень глюкози крові, щоб перенести процедуру без ускладнень.

«Йдеться про 3 вересня, день обстрілу. Журналісти hromadske перебували в Полтаві 4 вересня.Учора, в день обстрілу, я 101 порцію чаю зробила, а сьогодні ми лише три години працюємо, а вже більше сотні чашок», — говорить Світлана.

Після буфету — пряма дорога до операційної, де на кушетках одночасно можуть здати кров до десятка донорів.

У черзі люди різного віку та статусу. 41-річна Олена в день удару прийшла о 12 годині, приймання крові закінчилося раніше, ніж дійшла її черга, тому сьогодні вона прийшла о 7:50. 44-річний Сашко, військовий, що перебуває в Полтаві на лікуванні, має ще кілька годин вільного часу — як не здасть сьогодні, то прийде завтра. Аня, 25-літня дружина фронтовика, зайняла чергу ще о 6 годині ранку, щоб точно потрапити до операційної.

Коли я запитую людей, чому прийшли здати кров, більшість дивляться на мене, як на дурну. Хтось іноді відповідає: «Треба ж допомогти, бачите, скільки потерпілих за один день».

«Ми маємо запас крові для екстрених ситуацій, — каже головний лікар Полтавської обласної станції переливання крові Володимир Рудіков. — Але вчора, в день обстрілу, було багато постраждалих, і нам терміново знадобилися додаткові донори. Дякувати мешканцям Полтави — вони активно організувалися для здачі крові. Якщо зазвичай сюди до нас щодня приходять десь 50 донорів, ще стільки ж здають кров нашим виїзним бригадам, то вчора кров здали 150-170 людей, сьогодні, думаю, буде до 200 донорів. Крім того, працюють наші виїзні бригади. Ми стовідсотково задовольняємо потреби потерпілих у донорській крові».

Черга на донорство дуже організована — ні суперечок, ні агресії. Спокійна реакція навіть на те, що якійсь дівчині після здачі крові стало зле і медики клопочуться над нею в реєстратурі — буває усяке, нічого страшного. Цілеспрямованих людей не зіб’єш випадковим негативом.

Рудіков пояснює, що станція не може взяти кров у всіх, хто захотів її здати після обстрілу. Адже кров має відповідний термін придатності, відповідні вимоги для зберігання. Тому працівники станції орієнтують людей на те, що кров можна здати й через тиждень.

Я вже йду до воріт станції. У дворі чоловік на протезі, котрий раніше просив у медсестри взяти в нього кров, тепер сперечається з головним лікарем. Нарешті дізнаюся його ім’я — Юрій. «Юрій Наполегливий», — подумки називаю його. Бо з інтонацій розумію, що головний лікар починає піддаватися Юрковим аргументам…

    ***

Зараз дві третини навчальних корпусів Інституту зв’язку в Полтаві фактично знищені. За словами його начальника Ігоря Міцюка, спеціальна експертиза повинна буде встановити, чи можливо буде їх відбудувати. Сьогодні розв’язується питання, де курсанти зможуть продовжити навчання.

Що ж до поховання загиблих, Тетяна Бородіна зазначила, що місто й область готові взяти на себе відповідні підготовчі роботи. Коли можуть відбутися похорони — невідомо, адже трагедія ще розслідується.

«Ще встановлюються прізвища загиблих», — підсумовує начальник Полтавської ОВА Філіп Пронін.