Навіщо росії цивільні полонені та чому Україна не має виплат для родин загиблих. Інтерв'ю з експерткою

За даними Міноборони, станом на початок жовтня у російському полоні загинули щонайменше 177 українських військовополонених та цивільних заручників. Нещодавно стало відомо про смерть нашої колеги, журналістки Вікторії Рощиної. Чи відомо, за яких обставин українці гинуть у полоні, це пов'язано передусім з тортурами?

Так, українців утримують у неналежних умовах, не забезпечують достатнім харчуванням. При чому росіяни не розділяють, чи це цивільний заручник, чи військовополонений — вони перебувають в одних і тих же умовах, ділять одні й ті ж камери.

Відомо, що під час допитів як військових, так і цивільних росіяни застосовують тортури: зокрема, в деяких колоніях і СІЗО використовують електричний струм або інші підручні засоби. 

Ті, хто повертається з полону, особливо військові, розповідають, що людина може вийти на допит власними ногами, а повертають її вже без свідомості. Все залежить від того, хто проводить допит і наскільки жорстокі методи застосовують. 

Чи відомі випадки самогубств серед цивільних полонених з 2014 року?

Підтверджених випадків, що людина вчинила самогубство у місцях несвободи на території російської федерації або на тимчасово окупованих територіях, немає. Однак спроби самогубства справді були.

Наприклад, у червні цього року повернулася Олена Пех, яка отримала 13-річний термін ув'язнення й пробула в полоні понад 6 років. Її донька неодноразово в інтерв'ю розповідала, що маму доводили до самогубства, але, на щастя, вона залишилася живою.

Під час повномасштабного вторгнення теж зафіксовані випадки, коли люди не витримували умов і ставлення до себе й намагалися вчинити самогубство. Наскільки нам відомо, працівники місць несвободи надавали їм медичну допомогу, і люди виживали. 

Чи завжди інформація, яку надає російська сторона щодо смерті українців у полоні, була правдивою? Які існують механізми для верифікації цих даних?

Прямих механізмів для перевірки інформації, наданої російською стороною, немає. Зазвичай рф або сама надає відповідь через лист, або ж передає через Міжнародний комітет Червоного Хреста.МКЧХ. А може і просто ігнорувати питання.

Люди, які повернулися з полону, розповідали, як хтось зник — наприклад, людина вийшла на допит і не повернулася. Але невідомо, чи її етапували далі, чи з нею щось сталося під час допиту.

Був випадок з цивільним, якого затримали на Київщині та відправили до Курського СІЗО. Співкамерники свідчили, що він не витримав Так полонені називають переміщення з вантажівки до камер у місці утримання. Зі слів звільнених, коли полонених виводять із машин, щодо них здійснюють фізичне насильство.«прийомку». Його донька зверталася до рф із запитом про місцеперебування батька й отримала відповідь, що він помер. Проте жодної причини у рф не вказали.

Доки немає повернутого тіла, ми не можемо стверджувати, що людина загинула. Бо бували випадки, коли людину вважали загиблою, рідні навіть отримували підтвердження через ДНК-експертизу, проводили поховання, а через деякий час вона поверталася з полону. Але таке траплядося серед військовополонених, а не цивільних.

Серед цивільних були випадки, коли людина більше року могла вважатися зниклою безвісти, поки хтось зі звільнених не повідомив, що вони перебували разом або з’явиться підтвердження від МКЧХ.

Чи відрізняється процедура передання тіл загиблих військових і цивільних заручників?

Ні, процедура ідентична. Їх передають під час загального обміну, тобто разом із тілами загиблих військових. Коли тіла потрапляють на підконтрольну Україні територію, проводяться всі необхідні процедури, і лише потім повідомляють рідним.

Тіло може бути в такому стані, що його легко впізнати, якщо є документи, але все ж для підтвердження особи проводиться ДНК-аналіз. Та часом тіла повертають із великими затримками — через пів року або навіть рік після смерті, що ускладнює верифікацію.

В Україні ДНК-експертиза може триввати і до року, все залежить від стану тіла, яке повернули, і як швидко вдається встановити спорідненість. Були випадки, коли люди вважали, що їхні близькі ще перебувають у полоні, а насправді їхні тіла вже пів року як були в Україні. Правозахисники зараз намагаються пришвидшити цю процедуру. 

Якщо тіло повертають задовго після смерті, майже неможливо встановити, чи було катування. Так було із цивільними, затриманими у 2022 році на півночі України. Судмедекспертиза у рф може зафіксувати причину смерті як серцевий напад або туберкульоз, тоді складно довести, що було насильство.

Так було, наприклад, із цивільним, якого затримали в Чернігівській області під час окупації у березні 2022 року. Його тіло повернули тільки навесні 2024 року. Також влітку стало відомо про повернення з полону тіла старости Гребениківки Сумської області.

На яку допомогу та підтримку можуть розраховувати родичі цивільних українців, які загинули в полоні? Чи існують державні виплати або програми підтримки?

На жаль, у випадку цивільних українців, які гинуть у полоні, наразі немає чіткої системи допомоги або виплат. Думаю, система ще не сформована, оскільки випадків повернення тіл цивільних поки не так багато. 

Можливо, десь на місцевому рівні родичі загиблих і отримують підтримку міської чи селищної рад. Але на державному рівні цього немає. 

Натомість коли людина повертається з полону живою, то має право отримати одноразову фінансову допомогу у 100 тисяч гривень від Мінреінтеграції. 

Це стосується не лише цивільних, які повертаються в Україну разом із військовополоненими в межах обмінів, а й тих, кого просто затримали, наприклад, на тимчасово окупованих територіях, а потім відпустили, і є фактори, які це підтверджують.

За даними омбудсмена на липень 2024 року, росіяни примусово утримують понад 14 тисяч цивільних українців, затриманих із 2014 року. Навіщо росії цивільні заручники?

На початку повномасштабного вторгнення багато цивільних потрапили в полон через непокору або через те, що передавали дані про розташування російських військових. Але було й так, що будинок цивільних стояв у стратегічно вигідному місці, і російські військові забирали людей, щоб ті не передавали про них інформацію в ЗСУ.

Коли йдеться про давно окуповані території, то багато випадків пов'язані з тим, що діти не ходять до російських шкіл, або що їхні батьки не отримують російські паспорти. Це все частина стратегії залякування цивільного населення, щоб змусити людей дотримуватися нових правил. Якщо затримали сусіда, він повернувся побитим і змученим, то це викликає страх в інших, змушує їх підкорятися.

На окупованих територіях людей переважно затримують на декілька годин для перевірки особи. Але були й випадки, що цивільні залишалися в підвалах чи місцях несвободи протягом місяців або навіть років, як деякі ув'язнені в СІЗО Бердянська.

Чи справді повернення цивільних українців у деяких випадках є складнішим, ніж повернення військових?

Так. Якщо процедура повернення військових уже налагоджена — існують певні домовленості, передаються списки, узгоджується кількість людей на кожен обмін, — то щодо цивільних обмін неможливий, адже їх утримують незаконно.

Лише цього року були зміни до урядової постанови №257, які дозволили нарешті почати роботу над поверненням цивільних заручників. У червні відбулися перші повернення, але механізми ще не повністю налагоджені. Важливо те, що про цивільних заручників почали говорити на міжнародному рівні.

Незрозуміло, чому росія продовжує їх утримувати. Причому, не всіх етапують, наприклад, на територію рф — буває, просто тримають у підвалах, відпускають, і люди далі живуть у страху. Деяких навіть затримували по два рази: першого разу нічого не знайшли — відпустили, а потім прийшли й затримали знову.

Щодо деяких цивільних навіть можуть шити судові справи. Якщо в них є адвокат, то це хоч якийсь зв'язок з рідними, є шанс бодай щось дізнатись. Але не завжди так. Щодо багатьох затриманих, зокрема, у Криму, судові справи закриті, і неможливо навіть довідатись, який у них термін і за що їх судили.

Якщо вже триває судова справа або ж є вирок, чи реально повернути цивільного заручника?

Так, навіть якщо українця вже засудили, відвезли для відбування покарання, це не означає, що він залишиться на території рф. У червні повернули частину українців, засуджених ще з 2014 року і які вже кілька років були увʼязнені й відбували покарання у Донецькій області.

Це свідчить про те, що, в принципі, повернути можна всіх. Усе залежить від перемовин і наскільки російська сторона готова швидко повернути ту чи іншу людину.

Кого серед цивільних українців, які опиняються в полоні, найважче повертати, маю на увазі, вік, стать, професію? 

Тут важко когось виділити. Навіть порівнюючи з військовополоненими, росія не завжди повертає тих, щодо кого робить запит Україна. У більшості випадків повертають тих, кого вирішить сама росія.

Нам відомо, що є табори, куди звозили цивільних заручників, і навіть там вибірково етапували їх далі у місця несвободи. Умовно, в одному місці затримали трьох цивільних, вивезли в табір, там двох залишили, а одного етапували далі. Все відбувається хаотично, і ніхто не може зрозуміти, чому так.

Зараз ведуться запити на повернення людей віком від 50 до 70 років. Однак підтвердити наявність тієї чи іншої людини в полоні можуть лише російські органи або Міжнародний комітет Червоного Хреста, і ця процедура затягується.

Ви згадали про етапування полонених, з якою метою росія це робить?

У більшості випадків це спосіб заплутування. Всі розуміють, що рідні, які перебувають на території України або за кордоном, намагаються з'ясувати місце утримання своїх близьких. Іноді це вдається: під час обмінів повертаються люди, які були з ними в камері.

Це, до речі, пояснює, чому полонені не вірять, що їх везуть на обмін. росіяни під час етапування кажуть: «Ми вас веземо обмінювати, ви повертаєтеся в Україну». І вони їдуть з надією на повернення додому. А насправді ж вони можуть потрапити в інше місце несвободи, де їх знову катують, і де умови утримання стають ще гіршими.

Час від часу у ЗМІ зʼявляється критика у бік МКЧХ через неоднозначні заяви організації. Але, усе ж, їхня роль залишається вагомою в процесі повернення заручників?

Так, тому що МКЧХ має відповідний мандат. Вони повинні відвідувати місця несвободи й вести перемовини з росією про свій доступ. Однак росія допускає їх тільки туди, куди сама вирішить. Тобто немає такого, що представники організації захотіли поїхати, умовно, в Бєлгородське СІЗО, і поїхали. 

Багато затриманих бояться скаржитися на реальні умови утримання навіть під час візитів МКЧХ. Тому що знають, що за «неправильну» відповідь на них можуть чекати побиття, катування або погіршення умов. Хоча у деяких випадках було й покращення умов. Усе відбувається по-різному.

А ще вони єдині посередники у передачі листів від і до полонених?

Так, російське МЗС передає листи МКЧХ, а вже вони, своєю чергою, доставляють їх в Україну. Аналогічно Україна передає листи через МКЧХ. Але важко відстежити, чи вони доходять до заручників. Бувають великі затримки. 

Листи з росії проходять цензуру. Люди не можуть вільно висловлювати свої думки, іноді їм доводиться писати під диктовку. Були випадки, коли рідним приходили ідентичні листи, написані під копірку. 

А бувало, що близькі отримували листи, написані на спеціальних бланках, внизу був підпис того, хто перевіряє їх, і відмітка, що лист пройшов цензуру. Якщо в листі написане щось «зайве», він може так і залишитися в місці утримання.

Зараз у деяких місцях починає налагоджуватися листування між полоненими та їхніми рідними. Це дає надію, що людина жива і перебуває в полоні. Однак представники МКЧХ не завжди можуть підтвердити присутність конкретних цивільних чи військових у камерах.

Чи можливо передати цивільним заручникам одяг, їжу, засоби першої потреби?

На території рф цим займається МКЧХ, родичі не мають можливості безпосередньо передавати речі. Але немає жодної гарантії, що передане дійде до полонених. Колишні заручники розповідали, що вони не отримували нічого, хоча мали б.

А ось на тимчасово окуповані території рідні можуть передавати щось через комендатуру. З нашого спілкування зі звільненими можу сказати, що близько 70% отримували такі «передачі». Хоча іноді російські військові могли щось з них забрати.

Щодо цивільних, які мають вироки, існує дещо інша система. Вони можуть отримувати кошти на спеціальний рахунок, там є магазини, де можна щось купити. Але це поодинокі випадки. 

Як саме Україна отримує інформацію про тортури щодо цивільних заручників? Чи про такі факти стає відомо тільки після повернення людини?

Від МКЧХ не було жодних заяв про тортури. Вони зазвичай намагаються зберігати нейтралітет. Ми запитували президентку Мір'яну Сполярич-Еггер, чому вони не тиснуть на росію. У відповідь почули, що якщо почнуть це робити, це призведе до припинення всіх перемовин.

Україна справді отримує інформацію про тортури лише зі слів звільнених. Але не всі готові про це розповідати, це важко. І ми завжди підкреслюємо, що ніхто не змушує їх це робити.

Часом слова зайві. У людей, які повертаються, можна побачити сліди катувань — зламані пальці, опіки тощо. У кожному місці утримання існує своя система допитів, які можуть бути систематичними й жорстокими.

Олена Ягупова, яка провела в заручниках у російських військових понад пів року, розповідала про трудове рабство — її змушували копати окопи для російської армії в окупації. Чи одиничний цей випадок?

Такі випадки були, наприклад, на тимчасово окупованій території Запорізької області. Родичі підтверджують, що їхні близькі, які залишилися в окупації, пережили трудове рабство: їх змушували копати окопи для російської армії.

Подібні випадки були й на півночі, хоча там окупація тривала всього місяць. Когось після того відпускали, і вони свідчили про трудове рабство, а когось далі етапували на територію рф.

Часом рідні цивільних заручників виходять на акції, надають розголос через ЗМІ. Натомість інші бояться нашкодити своїм близьким у полоні. Який підхід ви вважаєте правильним?

Все залежить від рідних, наскільки вони готові говорити. Бояться ті, хто має когось у полоні, але хтось близький залишився на тимчасово окупованій території. 

А є й історії, коли люди готові самостійно їздити навіть за кордон, щоб привертати увагу до проблеми полонених. Наприклад, організація «Цивільні в полоні» провела адвокаційний тур до різних країн, де рідні доносили цю інформацію. Хоча їх і підтримували правозахисні організації та правоохоронні органи, ініціатива виходила саме від сімей заручників.

Міжнародна спільнота часто плутає депортованих осіб з незаконно утримуваними. І завдяки історіям звільнених і їхніх рідних на таких міжнародних зустрічах світ починає розуміти різницю. Бо депортовані мають право на телефонні дзвінки до рідних, і ті знають, де вони й що з ними. Натомість заручників часто етапують з одного місця в інше без жодної інформації про місцеперебування.

Ми пояснюємо, що якщо людина постійно фігурує в медіа, а її рідні беруть участь у публічних заходах, це справді може допомогти. Так було із Вікторією Андрушою, вчителькою з Чернігівщини: її рідні постійно надавали розголосу ситуації, і її одну із перших офіційно повернули з полону, восени 2022 року.

Що ще держава має зробити, аби якомога швидше повернути всіх цивільних заручників додому?

По-перше, треба постійно про це говорити. Питання про повернення полонених є в четвертому пункті План відновлення територіальної цілісності України, який містить 10 пунктів. Його представив президент Володимир Зеленський у листопаді 2022 року.Формули миру. І деякі країни вже взяли на себе відповідальність за допомогу в цьому процесі, зокрема Норвегія.

Але для досягнення результату потрібно залучати різні держави, які можуть тиснути на росію та вести перемовини. Приклади таких зусиль, як-от Ця країна виступає посередником на переговорах щодо повернення вивезених до росії українських дітей.дії Катару в поверненні дітей або ініціативи Папи Римського, показують, що міжнародний тиск дає результат.

Наша організація «Медійна ініціатива за права людини» запустила кампанію на підтримку цивільних заручників. Ми з дозволу рідних створюємо портрети та короткі історії заручників і заохочуємо людей надсилати листівки до російських посольств по всьому світу. Це може стати сигналом для росії про те, що міжнародна спільнота не забуває про своїх громадян і чекає на їхнє повернення.

Цей матеріал створено за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.