«Табір став для нас моментом єднання»: як молодь власноруч будує Україну

Одна з волонтерок, Яна Жила, наголошує: завдяки БУР в Україні вже роками формується потужний пласт людей зі спільними цінностями та метою. Участь у таборах цієї організації багато що говорить про людину та її світоглядні орієнтири. 

Уже кілька років волонтерські заїзди — міжнародні. До них долучаються іноземці, які заради участі долають тисячі кілометрів. Міцний зв’язок між організацією та громадянами різних країн робить внесок у поширення правдивої інформації про Україну, її народ та актуальний контекст нашої держави. 

Як у БУР-таборах стираються вікові бар’єри між поколіннями, започатковуються важливі культурно-освітні ініціативи, а також як волонтерство стає фізичною та моральною терапією для захисників — у матеріалі hromadske. 

Момент єднання, або Як 22-річна донька та 52-річна мама поїхали волонтерити в Липову Долину

Біля дитячого садочка в селищі Липова Долина на Сумщині збираються близько тридцяти людей. Різного віку волонтери обговорюють проблему: «Є укриття, багато східців, важкі мішки з піском і чимало людей. Пропозиції?». У відповідь на це група формує живий ланцюг: із рук у руки передають мішки із цементом і піском, аби переробити підвал закладу на безпечне сховище. Через кілька хвилин хтось із волонтерів починає наспівувати українську пісню, її підхоплюють ті, хто по обидва боки від них, а приспів закінчують троє. Аж ось співає вже весь живий ланцюг. Навіть іноземці — британець та американці, не розуміючи слів, підлаштовуються. 

«Ну от хто ми після такого, як не рушійна сила?» — з усмішкою каже Яна Жила, волонтерка БУР, яка разом із мамою поїхала на Сумщину, щоб допомогти облаштувати для місцевих дітлахів укриття в підвалі. 

Дівчина пригадує, що з першого ж знайомства з бурівцями зрозуміла: вони вирізняються активною життєвою позицією та драйвом. Тож вирішила таки спробувати долучитися до їхньої спільноти. Допоміг влитися в організацію і її друг Костянтин Юзвюк. Він був відомим волонтером та зоозахисником, а коли почалася повномасштабна війна, то пішов у військо, бо не зміг бути осторонь. Але, на жаль, 2024 року Костянтин Юзвюк загинув на фронті, захищаючи свою країну. Його загибель близько до серця сприйняла мама дівчини — Інна. 

«Ми самі з Рівненщини, але мама не хотіла стояти осторонь від подій у країні, тож вона вирішила поїхати волонтерити на схід України. Наприкінці літа я дізналася, що мама сама зареєструвалася в БУР-табір. Моїй мамі — 52 роки, це був для неї перший подібний досвід, тому мені важливо було бути поруч із нею. Та і я вже знайома з такими проактивними людьми», — пригадує Яна. 

Дівчина з мамою зареєструвалися на заїзд, який досвідчені волонтери вважають найскладнішим, бо там доводиться виконувати найтяжчу роботу. 

«Найбільше мені сподобалося “витягувати підлогу”, тобто вирівнювати бетон. Найважче, чесно, було шкурити побілку, але навіть це було весело. Мама ж у таборі ніколи себе не жаліла, а вкладалася повністю в те, щоб якомога більше зробити для облаштування укриття. У БУР-таборі ніхто не розділяє заняття на жіночі або чоловічі: кожен із нас займався тим, у чому міг бути ефективним, і це теж було класно», — розповідає Яна. 

Цінним у таборі, продовжує дівчина, було й те, що волонтерили не лише українці, а й іноземці, які не побоялися приїхати до України, аби допомогти. Зокрема, італієць, який у своїй країні створив організацію, що займається протидією пропаганди та підтримує Україну; американець, який переїхав до Києва, бо вражений волелюбністю українців; а також доброволець із Так грузини називають свою країну.Сакартвело. 

«У нашому таборі було п’ять іноземних волонтерів. Вони не розуміли української, тож пояснювати завдання доводилося англійською. Але її, звісно, знали не всі, тож інколи комунікація переходила на рівень дуже смішних жестів», — пригадує дівчина. 

Після семиденного волонтерства мама Яни навіть загорілася ідеєю відкрити в селі Малин, де працює вчителькою, подібну організацію. Вирішила, що хоче залучати людей до допомоги іншим. А ще вчитиме англійську, аби не лише вільно спілкуватися з іноземцями в наступному таборі БУР, а й на власному прикладі показувати своїм учням важливість володіння кількома мовами. 

«Я дуже пишаюся тим, що в такому віці мама не закривається від нових вражень, знайомств, а, навпаки, відкрита до цього… Чесно кажучи, табір став для нас із мамою якимось моментом єднання», — ділиться Яна. 

Чоловік дівчини, військовослужбовець, підтримав її в рішенні поїхати в БУР-табір, адже й сам із 2019 року волонтерив із бурівцями. Також він добре знав і українсько-американську благодійну організацію RAZOM, за підтримки якої відбувався цей табір у Липовій Долині. Наступного року Яна з мамою знову планують поїхати волонтерити, хоч і доведеться почекати, коли Інні дадуть відпустку. 

«У мене вдома висить постер: “Кожного разу, як нас стає менше, — ми маємо ставати більшими”. Люди з нашої спільноти гинуть, їх меншає. Тож треба робити значно більше, а пасти задніх навіть думки немає», — підсумовує Яна.  

Силами волонтерів/-ок — простір для наступних поколінь, що збиратиме пліч-о-пліч захисників 

Віталій — ветеран російсько-української війни, учитель географії, біології та трудового навчання у Великосеверинівському ліцеї на Кіровоградщині. Чоловік став співавтором ідеї створення у громаді простору для молоді та військовослужбовців, які повернуться додому. Головна мета — зробити не просто інтерактивну музейну кімнату, а й місце для спілкування ветеранів і ветеранок громади, а також сприяти збереженню історичної пам’яті. Тож для реалізації проєкту разом із командою Великосеверинівської громади пройшов навчання від БУР, а коли ініціатива відгукнулася бурівцям, щиро зрадів.

«Це має бути не просто освітній, музейний простір, а кімната спілкування для ветеранів. Щоб тут вибудовувалася комунікація між військовослужбовцями та цивільними, дітьми. І щоб такі моменти, ці розмови, зберігалися у “хмарі” (у хмарному сховищі — ред.), аби в будь-який момент можна було прийти, увімкнути запис і пригадати все. Вчителі зможуть прийти у цю кімнату і, наприклад, провести виховну годину з дітьми про героя нашої громади чи з будь-якого іншого міста України. Тим паче в нас, ветеранів і чинних військових, зібралося багато цікавих речей. Наприклад, у мене є гільзи, дві шестерні від ракети Х-59… Це все спогади й разом із тим — візуалізація», — пояснює колишній військовослужбовець. 

Перспективу цього проєкту побачив БФ RAZOM, який вклав у його реалізацію 635 000 гривень (зокрема, на будматеріали, проїзд, проживання й харчування волонтерів, страхування учасників табору й культурно-освітню програму). На такий масштабний проєкт складно було б знайти кошти в бюджеті громади. Та завдяки БУР і RAZOM музейно-освітній простір став реальністю для всього села Велика Северинка. 

Однією із цінностей БУР є те, що місцева команда, до якої вони приїздять, аби допомогти, не має бути пасивним спостерігачем, а стає співтворцем таборів. Тому Віталій долучився до організації культурно-освітньої програми для волонтерів, аби подарувати їм натомість позитивні враження та новий досвід. Оскільки він тренер зі спортивного туризму, то одним із рішень було влаштувати для бурівців катання на байдарках. Завдяки такому активному дозвіллю учасники табору могли краще пізнати тамтешню місцевість. 

«Дуже приємно було бачити очі цих молодих людей, коли вони ще на етапі інструктажу зі страхом дивилися на байдарки й були впевнені, що це заняття не для них. Хоча вже за кілька годин їх із води витягнути було неможливо — їм настільки сподобалося плавати на човнах», — усміхається чоловік. 

Доброволець пригадує: найбільше йому як колишньому воїну, а тепер знову вчителю, приємно, що на БУР-таборі зібралися хлопці й дівчата з усіх регіонів України. 

Під час проєкту Віталій спілкувався з десятками людей різного віку, досвіду й уподобань. Каже, був здивований, наскільки спільними були їхні цінності — всі хотіли допомагати людям. І, можливо, саме така компанія та БУР-табори — те, що потрібно ветеранам, аби відчути себе серед своїх після пережитого на війні. 

«Дуже сподобався один пункт, який особисто для мене дуже важливий: те, що на БУР-таборі заборонений алкоголь і всіх це задовольняє, ніхто не проти такого правила. Я знаю багато хлопців, які після війни, на жаль, почали випивати й не змогли вчасно зупинитися. Тому цей момент якось особливо відгукнувся всередині», — зауважує ветеран. 

«Що більше я працював попри поранену руку, то менше думок лишалося» 

Бурівська історія Давида — ще одного колишнього військовослужбовця, а нині  технічного менеджера БУР на півдні та майстра у волонтерському таборі в Ладанській громаді — розпочалася ще 2019 року. Він вирішив долучитися до спільноти БУР іще студентом. Навчався на будівельника й допомагав батькам і брату в будівельних справах. Як сам каже, «щось та знав». Однак про участь у своєму першому волонтерському таборі нікому не сказав — зі сміхом зізнається, що не був упевнений у тому, що на нього там чекатиме. 

Приблизно через рік волонтерства в таборах БУР Давидові запропонували проводити майстер-класи для волонтерів, а пізніше — стати майстром, тобто навчати їх та організовувати їхню роботу. У цій ролі хлопець побував у багатьох таборах, тож навчився максимально швидко розуміти, на що людина здатна та кому яку роботу слід доручити. 

«Сила БУР — в людях. Бо хто б до нас не прийшов, наскільки б ці люди не були різними, їх усіх приймають. Вони всі стануть тут своїми. Я пам’ятаю, як до нас у табір приїжджав навіть голова ОТГ: переодягався в робочий одяг, закочував рукава й разом з усіма заливав бетон, носив мішки, працював руками. У таборах усі рівні. І це дуже зближує, відразу завдяки цьому вибудовуються довірливі стосунки, що дуже цінно в колективі», — зауважує Давид. 

За кілька років він долучався до низки таборів БУР і на півдні, і на сході. Наприклад,  допомагав облаштовувати будинок для військовослужбовця, який через складне поранення отримав інвалідність. А 2022 року Давид сам пішов до лав ЗСУ. І, на жаль, зазнав поранення. Каже, що вже коли почав своє відновлення, то дуже допомагали люди, які стали друзями під час таборів БУР. Особливо тоді, коли вони приходили до нього під час реабілітації, годинами розмовляли й відволікали від болю й усього, що сталося на війні. 

Попри травми, перебуваючи на реабілітації, Давид таки вирішив поїхати як майстер до табору БУР. Поранена рука майже не давала про себе забути, та чоловік сприймав це не як перешкоду, а радше як черговий виклик, який треба подолати. 

«Я дуже давно хотів іще раз поїхати в Ладанську громаду, бо працював там у 2021 році. На місці я намагався відходити від того, щоб працювати самому — детально пояснював теорію волонтерам, підкріплював це невеликими практичними завданнями й більше супроводжував їх, стежив, щоб усе виконувалося правильно. Але врешті технічний менеджер того табору сміявся, що ховатиме від мене інструменти — “однорукий, а всі інструменти собі забирає!”», — сміється ветеран.

Спочатку, зауважує чоловік, робота в цьому БУР-таборі була для нього нелегкою: часто згадував, що до поранення ті самі завдання на попередніх заїздах він робив швидше та вправніше, дещо міг виконати навіть однією рукою. Але що більше працював пораненою кінцівкою, то менше думок лишалося. Врешті він звик до свого темпу, налаштувався максимально працювати лише лівою, щоб використовувати й поранену кінцівку, — і результат та швидкість почали задовольняти. 

Усміхаючись, Давид додає: табори БУР стали для нього своєрідним кар’єрним майданчиком, адже зараз він працює в офісі цієї організації та налагоджує процес так, аби у волонтерів завжди було все необхідне для відновлення об’єктів, на які вони приїхали. 

«Як на мене, якщо людина може працювати — ветеран, навіть поранений, — цій людині потрібно дати можливість долучитися до відновлення. Якби я не був залучений у БУР, думаю, я б депресував. А так у мене голова забита іншим, робота є, я можу розвантажуватися морально. Бо якщо вже чимось зайнятий, маєш якусь відповідальність, то це полегшує моральний і фізичний стан. Дозволяє не ховатися в собі — ти завжди в центрі подій, на які маєш вплив, серед небайдужих людей», — зауважує ветеран. 

На сьогодні молодь має потенціал і простір, щоб утілювати його в життя, як це відбулося на БУР-таборах та за підтримки БФ RAZOM у Великосеверинівській громаді на Кіровоградщині, Ладанській — на Чернігівщині та Липоводолинській — на Сумщині. Учасники таборів відчули й пізнали, як власноруч можна відновити укриття, облаштувати музейно-освітній та культурний простори, тобто створити маленькі зміни, що суттєво впливають на життя громади.

Саме їхня активна життєва позиція, готовність вкладати свій час та сили для допомоги іншим, а також залученість у важливі процеси — те, що потроху змінює Україну. Цю ідею вони понесуть далі: у свій дім, у свої спільноти, у свою громаду. І це — невіддільна частина формування звички брати на себе відповідальність, будувати Україну разом.

Партнерський проєкт опубліковано на правах реклами. Матеріал підготовлено за підтримки Фонду RAZOM. Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію RAZOM.