«Будуємо Україну Разом»: як відбудовча акція за десять років стала рушієм молодіжної політики

Зшивати країну через особисті контакти

«Будуємо стіни помешкань — руйнуємо стіни між людьми». Так звучить одне із гасел волонтерської організації, яка давно стала чимось набагато більшим за просто відбудовчий табір. У БУР понад п’ятдесят постійних працівників, а також близько тисячі волонтерів щороку. Волонтери долучаються до відновлення пошкоджених війною будинків, облаштування громадських і молодіжних просторів, соціальної інфраструктури, беруть участь у культурно-освітніх подіях чи розбудові активної громади.

Все це — щоб мотивувати молодих українців брати відповідальність за своє сьогодні і завтра. Від маленької залученості на будівельному майданчику — до великої співпричетності в громадському житті.

За десять років навколо БУР сформувалася бульбашка однодумців, яка ніколи не була обмежена одним регіоном. Із самого початку БУР — це діалог і будування містків між регіонами України.

«У 2014 році я вперше зі Львова поїхав на Схід далі Дніпра. І з того часу Краматорськ і Маріуполь — мої улюблені міста в Україні», — згадує співзасновник БУР Андрій Левицький. Тоді разом із Юрком Дідулою та Віталієм Кокуром із Львівської освітньої фундації вони організували перший відбудовчий табір у звільненому Краматорську. За кілька тижнів у 25 пошкоджених війною помешканнях знову змогли поселитися люди. А в молодих людей лише додалося завзяття допомагати далі.

Андрій згадує, як щиро був здивований, зустрівшись на Донеччині з сильною активістською і мистецькою спільнотою, яка зруйнувала його стереотипи про український Схід. Після цього він відчув бажання знайомити з цим досвідом інших: «зшивати» Україну через особистий контакт.

«На нашому першому таборі ми палили ватру, співали українські пісні — кричали на весь Краматорськ. Місцеві приходили до нас, співали з нами під гітару, і це було чимось особливим і об’єднуючим», — згадує Андрій. Він каже, що насамперед організаторами табору рухало бажання допомогти людям, постраждалим від війни. А вже згодом — усвідомлення того, як спільна залученість до відбудови зближує людей і наскільки це може бути дієвим інструментом руйнування упереджень, які українці з різних регіонів мають одне щодо одного.

БУР виник як програма Львівської освітньої фундації (зараз ця організація має назву Українська освітня платформа). Флагманським форматом став волонтерський табір: молоді люди з різних регіонів зголошуються поїхати на тиждень або два в іншу область і разом із місцевими відбудовують пошкоджене житло, а також знайомляться з регіоном, беруть участь у культурній програмі й гуртуються.

Ідея такого проєкту не була новою, каже директорка Української освітньої платформи Мар’яна Кащак. Вона згадує, що надихалися форматом американського Appalachia Service Project в Сполучених Штатах, в межах якого волонтери відбудовували один із найбідніших регіонів країни. Цей формат називають service learning, тобто навчання через служіння — фізичну працю і волонтерство. Сьогодні це вже звичний формат для України. Але десять років тому культура волонтерства була не такою розвиненою й поширеною, пояснює Андрій Левицький. Попри те, що вже тривала війна з росією, це був напрямок, який треба було розбудовувати. І в тому, що сьогодні волонтерство в Україні є частиною масової культури, частково є заслуга й «Будуємо Україну Разом». За десять років до БУР долучилося більше ніж десять тисяч волонтерів.

Інституційна опора

Не зупинитися після успішного формату БУР-таборів допомогла інституційна підтримка і професійний підхід, вважає Мар’яна Кащак. Вона розповідає, що Львівська освітня фундація допомагала молодій ініціативі залучати гранти і забезпечила стабільне ведення проєктів. «Важливо, що була професійна команда, яка давала можливість креативним ідеям втілюватися. Бо, на жаль, часто хороші ініціативи вмирають на етапі, коли необхідно адмініструвати гроші», — пояснює Мар’яна. Озираючись назад, вона розуміє, що одним із секретів виживання БУР на довгій дистанції стало фінансування програми з різних джерел: від кількох грантодавців, спільнокошту й місцевого бізнесу.

«Ми самі тоді багато чого робили інтуїтивно. Але з перспективи часу стає зрозуміло, що завдяки підтримці різних партнерів БУР зміг зберегти своє обличчя і розвиватися за власним сценарієм, а не залежати повністю від зобов’язань перед донором», — коментує Мар’яна. 

Паралельно з відбудовчими активностями БУР започаткував освітні проєкти, запустив школу проєктного менеджменту та створював можливості як для коротко-, так і довгострокового волонтерства. А згодом запустив програму наставництва.

Вже у перші роки БУР почав шукати серед волонтерів потенційних працівників. Особисте зростання волонтерів, які після таборів долучалися до інших ініціатив проєкту, набували нових компетенцій і згодом ставали повноцінними членами команди, стало одним з факторів, який допоміг зростати і БУР. 

Анастасія Севостянова пройшла шлях від волонтерства до менеджерської посади у команді. Вона познайомилась із проєктом на Луганщині 2016 року: приєдналась до табору у своєму рідному Сватовому.

«Середовище бурівців стало для мене оточенням, де я повірила у власні ідеї. Завдяки волонтерам, які були готові їхати на північ Луганщини, щоб ремонтувати помешкання для багатодітних родин, я побачила, що все можливо, якщо навколо небайдужі, відповідальні люди», — згадує Анастасія. Згодом вона поїхала волонтерити на інші табори, а в 2020 році стала адміністраторкою БУР-таборів на Донеччині.

«Тоді ми об’їздили багато міст, які зараз знищені чи окуповані росією. Літо 2020 року на таборах у Донецькій області для мене досі є найкращим спогадом», — розповідає Анастасія Севастьянова. Вона набувала організаторського досвіду, працюючи в команді «БУР-Схід», а пізніше отримала запрошення працювати у головному офісі у Львові: стала грант менеджеркою, а згодом очолила фінансовий відділ.

Схожий шлях зростання у БУР пройшла Анастасія Драчук. Сьогодні вона керівниця відділу розвитку організації. А познайомилася з проєктом у рідному Острозі на Рівненщині — була у складі місцевої команди, яка приймала табір. Невдовзі Анастасія стала частиною команди організаторів із боку БУР і об’їздила кілька областей, координуючи будівельні табори. Далі — зосередилась на адміністративній роботі у головному офісі.

«Всередині я могла спостерігати, як швидко БУР може пристосовуватись, змінюватись і шукати нові підходи, при цьому не втрачаючи обличчя. Я побачила, як це забезпечує співдія усіх відділів», — згадує Анастасія.

А Мар’яна Кащак додає, що БУР — це насамперед синергія людей, які мали ідеї і змогли поєднати їх в одну технологію.

Виклики зростання

Щороку програма не лише розросталася географічно, а й розгалужувалася новими можливостями. Щоб розвиватись і посилювати бренд далі в такому темпі, потрібна була окрема організація. «Ми розуміли, що БУР не зупинитися на форматі програми, з цього буде щось більше», — згадує Мар’яна Кащак. І додає, що відокремлення було неминучим: Львівська освітня фундація масштабувалася в Українську освітню платформу і зростає далі.

Старт БУР як окремої організації майже збігся з кризою в країні через початок великої війни. Команда не встигла пройти етап стабілізації, а вже довелося знову трансформувати процеси й реагувати на кризу.

«До цього додався ще й переломний момент зміни керівництва в БУР», — згадує Мар’яна. Тож в останні кілька років перед командою стояло непросте завдання: стабілізуватися у нестабільних умовах. На цьому зараз зосереджена робота Марти Бенишин, яка очолила організацію у 2023 році, коли Юрко Дідула склав повноваження і доєднався до війська. Керівниця каже, що у 2022 році БУР зріс утричі: це позначилося як на кількості програм, так і на кількості працівників і волонтерів.

«Це масштабування перетворило БУР з волонтерської, майже сімейної ініціативи у інституційну організацію, яка тепер може більш стало планувати свою роботу», — пояснює Марта Бенишин.

Втім сталість для благодійної сфери — це все ще тимчасовість, наголошує Мар’яна Кащак. Викликом є насамперед постійний пошук джерел фінансування: навіть коли донорська партнерська організація готова укласти угоду на кілька років, це все ще не дає відповідь на запитання: а що ж буде далі?

Куди рухатися далі?

Волонтерська спільнота в Україні сьогодні працює на підтримку й підсилення держави і армії. БУР — яскравий приклад цього: за десять років програма стала лабораторією молодіжної політики, що допомагає владі ефективно і вдумливо працювати з молоддю.

«Молодіжна політика — це напрямок, який зараз, на жаль, через війну для держави не є пріоритетом, але від нього сильно залежатиме повоєнне відновлення», — говорить Мар’яна Кащак. Вона пояснює, що роль БУР та інших подібних організацій — насамперед стратегічний розвиток та об’єднання молоді, яка в майбутньому буде рушієм відбудовчих процесів.

Щоб робити це ефективніше в організації вирішили зробити акцент на розвитку локальних офісів. Уже другий рік працює «БУР-південь» та «БУР-північ», а у 2025 році організація планує запустити ще два представництва у регіонах.

«Зараз головна ціль БУР — регіональний розвиток. У цьому ми націлені зокрема й на маленькі громади і села», — пояснює Марта Бенишин. І додає, що є випадки, коли допомога від БУР на звільнених територіях заохочувала сім’ї повертатися в рідне місто чи село. Це важливо, бо в громади повертаються діти, які тепер ростуть вдома, а в майбутньому саме вони стануть молоддю, яка розвиває свій регіон, пояснює керівниця «Будуємо Україну Разом».

Андрій Левицький називає однією з найбільших переваг організації саме системну роботу у розбудові спільноти. Так навколо спільних цінностей гуртується молодь віком 16-25 років, яка бере активну участь в розвитку демократичної України.

«У перспективі я бачу БУР потужним всеукраїнським гравцем, зокрема в процесі відбудови. Це гармонійно перетинається з напрямком розвитку молоді. І хоч як трансформуватимуться продукти організації, ці фокуси залишатимуться пріоритетними», — підсумовує Андрій.

Дізнатися про БУР-можливості можна на сайті та у соцмережах організації.

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами.