Що би я хотіла сказати моїй прабабці
Моя прабабця Лікерка розказувала, як вона з дітьми, коли чоловік був на «войні», обробляла землю. Конем.
«Баби з дітьми без тракторів ґаздували ліпше, як зараз!» — дивилася бабця в 1990-х на зарослі гектари.
Розказувала, як тримали в хаті свиню — голодних у ті часи було багато, а їй треба було прогодувати трьох дітей, тому свиня мусила бути під боком, інакше б украли. А коли хтось добирався вночі до дверей, діти лізли на стрих і били кулаками в бляху — дах був не із соломи — і так відганяли ласих на їхні харчі.
Розказувала, як виганяла чи то родича, чи то сусіда. Він прийшов до неї у спідниці й у хустці, з-під спідниці стирчали волохаті ноги. Прийшов ховатися від «войска»: «Я в тебе, Лікерцю, за дверима постою».
«А шляк би тебе трафив, — спроваджувала, — я свого хлопа на войну відправила, а ти в мене будеш за дверима стояти?»
Я би розказала Лікерці, що «война» прийшла й у мою хату. І що тепер я знаю, що побажання миру й здоровʼя — це не банальщина, а найкрутіші побажання.
Що я не обробляю землю, але нині, коли мій чоловік служить в ЗСУ, в мене свої клопоти:
- замінила колеса в машині із зимових на літні;
- замінила фільтри й оливу (не сама, ясно що, але все одно пишаюсь собою);
- сама вже навіть трохи паркуюсь і їжджу великим містом поміж сотні машин, а як не можу припаркуватись, то виходжу й прошу про допомогу.
Замовляю воду, і на хлопців, що приносять бутлі просто до хати, дивлюся оком військового Територіальний центр комплектування та соціальної підтримкиТЦК — молодий, на вигляд здоровий, в армії би згодився. Але забираю бутлі й дякую.
Я би розказала, що не така сильна, як вона.
Що не дуже справляюся.
Що, може, якби копалася в землі, було б легше, а я копаюсь у голові й у серці.
І часом викопую звідти таке болюче й гризюче, що страх.
Що я не дуже даю раду своїм почуттям.
І багато плачу.
Але одна психотерапевтка в одному подкасті якось сказала, що «сльози — то про життя».
Значить, я жива і живу.
Розказала би, що сама ходжу до психотерапевтки (о, Лікерка би здивувалася!).
Що психологи й психотерапевти — то такі люди, які дають назви всім емоціям, відчуттям і станам.
І визначають, що часом сум — то не просто сум. А гіркота — не просто гіркота, а лінь — то зовсім не лінь.
Що ті люди допомагають справлятися з родинними травмами й сценаріями.
Бо, виявляється, Голодомор, заслання, вбиті родичі, яких ми ніколи не бачили, і події, які пережили не ми, а наші предки, впливають на наше життя. І те, що нас вчили бути слухняними і зручними, теж впливає.
А потім іще й уже наше життя підкинуло свого хмизу до багаття, яке нас спалює.
Розказала б, що якось ми говорили з психотерапевткою про неї, про Лікерку, і про її «Бог дає, щоб роздавати іншим, а не тримати собі».
Що я трохи недобре це практикую. Бо людина — як чаша: роздавати можна, коли наповнена, а коли на денці лишилося трохи — не треба. Бо тоді й людини не лишиться.
І роздавати — це не лише про матеріальне. Це також про час, енергію, співчуття, слова, усмішки. А вони, може, цінніші за те, що можна помацати. Бо роздаси їх до денця — отримаєш не порожній гаманець, а діру всередині. Велику, з футбольний мʼяч. І зашивати доведеться самій! І чашу заповнювати також.
Розказала б, як зашиваю і наповнюю. Що дивлюся на хмари. Як у дитинстві: он та схожа на ведмедя, а в тієї — роги, як у баранця. На сніжинки, що лягають на цвіт під мелодію в голові: «замість тебе в саду раптом сніг, раптом сніг, сніг, як сум на зеленому листі».
Розказала б, як спинилася послухати лелек. І як один пролетів просто над головою.
Як нюхаю каву. І смакую родзинку — не просто смакую, а виконую вправу, щоб зосередитись на процесі, на смакові, так, щоб мозок більше не думав про щось інше.
Як ходжу на масаж. Нарешті піклуюся про себе.
Може, роблю це і за неї, і за всіх інших жінок роду, у яких ніколи на це не було ні ресурсів, ні часу, та й навіть думок не було, щоб піклуватися про себе.
Розказала б, що мистецтво піклуватися про себе — це не про «поїсти» / «помитися» / «вдягнутися», а про «любити». Не за щось себе любити. Не за успіхи. Гарну статтю, смачний борщ чи випрані фіранки. А просто так. Як у дитячому мультику було — «просто так». Бо я у себе є.
Розказала б, що може, дійду до її природної мудрості й до вміння радіти життю, попри виклики, втрати й біль. І до вміння любити себе.
А на фразу: «Бабцю, файно виглядаєте» — колись зухвало відповім внукам, як вона впевнено відповідала мені своїм беззубим старим ротом: «Файна ся вродила, файна вмру».
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.