«Доглядаєш, як дитину, а на себе — махаєш рукою». Як ставити пораненого чоловіка на ноги після коми й не з’їхати з глузду
«Ми живемо в палаті. Це наш дім», — каже Тетяна, спішно ведучи мене заплутаними лікарняними коридорами до свого Андрія. Він уже нервує, дзвонив тричі: звик, що дружина завжди поруч. А тут нема й нема.
Лише зараз — через рік і три місяці життя в лікарнях, коли Андрій уже сам може помалу стати на ноги, розмовляти, їсти, ходити в туалет — вона дозволила собі виходити на каву і раз на тиждень — на прогулянку.
Давно не плакала. Та коли згадує, як щодень їздила з Миколаєва в Одесу, доки чоловік був у комі, як молилася, коли лікарі не давали шансів, і скільки не бачила дому й дітей — її ясні сіро-блакитні очі враз червоніють і наливаються слізьми. Так, ніби вона весь час трималася, аби лише не дати слабинки, й аж ось дозволила. І може врешті плакати й визнавати, що вона не лише «сильна», як їй кажуть інші, а й дуже втомлена. І скільки б сама цього не заперечувала, вона… потребує підтримки.
Якої підтримки потребують дружини й матері поранених? Чому більшості з них важко просити про допомогу? Й водночас як важливо знайти «коло своїх»? Про невидимий бік догляду за важкопораненими героями — у матеріалі hromadske.
«Лікарі постійно казали: “Андрій дуже тяжкий”»
— Як справи? Ногу розминали? — зайшовши в палату, Тетяна запитує чоловіка.
— Так. Усе нормально, — коротко відповідає Андрій. — Я, до речі, тут уже три рази сходив ногами…
— У туалет? Без милиць? — перепитує Тетяна й, усміхаючись, киває мені: — Бачите, які в нас успіхи.
Жінка додає: на такі результати ніхто з лікарів не сподівався. Ще рік тому він ледь рухав головою й лише кліпав очима. Перед цим — два місяці реанімації й майже місяць у комі.
«Одразу після поранення він ще був при тямі, навіть мені дзвонив. За добу, коли його вже перевели в Одесу і я приїхала туди, мені сказали, що його ввели в штучну кому, бо стан погіршувався. Він би не витримав.
І тоді раз — і все. Почалося інше життя. Уночі трохи лягаєш поспати — і знову їдеш. Щоб подзвонити в дзвіночок реанімації, сказати: “До Тарасова”, — і проводжати й зустрічати поглядом санітарку з думкою: “Хоч би вона нічого не сказала”... І тільки після її “заходьте” відлягало. Бо, значить, можна зайти. Значить, усе нормально», — голос Тетяни починає тремтіти.
«Я просто давно не плакала й не згадувала цих моментів…» — каже вона, ніби перепрошуючи за сльози. Ніби виправдовуючись за свою слабкість.
У шпиталі постійно казали: «Андрій дуже тяжкий. Дуже тяжкий». Щодня я приходила до лікаря, а він не мав чого мені сказати, окрім: «Моліться». Шанси були 50 на 50.Тетяна Тарасова, дружина важкопораненого чоловіка
Дитячий тренер з карате, а з 2022-го зв’язківець у 36 бригаді морської піхоти — Андрій Тарасов був найтяжчим «трьохсотим», коли 21 лютого 2024-го росіяни вдарили по їхніх позиціях під Херсоном. Скинули КАБ, а слідом ударили двома ракетами.
На Андрія обрушилася стеля. Як наслідок — зламаний таз і дві стегнові кістки, вирваний надколінник, зламана щелепа, множинні забої, закрита черепно-мозкова травма. Згодом — гіпоксія й набряк мозку.
«Він довго й важко виходив із коми. Це не як у фільмах: розплющив очі — і вже розмовляє. Ні. Він ледь-ледь почав реагувати на звуки, трохи повертати головою… Я йому щось розповідала, показувала фотографії дітей — і не знала: розуміє, пам’ятає він мене чи ні. За кілька місяців, коли він почав потроху говорити, він мене кликав мамою. І називав іншим ім’ям. Щоб ви розуміли, у нас досі повна свідомість іще не прийшла. Наслідки є досі», — каже Тетяна.
Тим часом Андрій багато бурчить упереміш із лайкою: «їжа — лайно», «усе набридло», «ненавиджу цю лікарню», «усі сволоти». Тетяна спершу червоніє від сорому, а тоді пояснює: про це мало хто каже, але неконтрольована агресія та лайка — якраз одні із наслідків черепно-мозкової травми.
«Приводила себе до ладу, просто щоб не лякалися люди»
Херсон — Одеса — Київ — Львів. Куди Андрія переводили — Тетяна їхала слідком. У Львові вони вже понад рік. Попереду ще одна операція. А ця жінка має такий вигляд — хоч зараз на подіум.
«Це я зараз намагаюся [мати гарний вигляд — ред.], — сміється на мій комплімент. — А тоді я була дуже худа, нічого не їла. Приводила себе до ладу, просто щоб тут не лякалися люди. Самій нічого не хотілось».
Ти в цій постійній турботі про чоловіка: доглядаєш, як дитину, годуєш, миєш. А на себе махаєш рукою і ставиш далеко на якесь місце — ніби потім повернусь, потім надолужу… Але потім ти вже відчуваєш емоційну втому фізично — і воно все висне великим тягарем.Тетяна Тарасова, дружина важкопораненого чоловіка
Одного разу до Андрія прийшов нейропсихолог і поглянув на дружину: «А ви десь ходите, з вами хтось займається?». І порадив піти на «Жіноче коло» — терапевтичні зустрічі з психологом, що проходять у реабілітаційному центрі.
«Я подумала: ну гаразд, піду подивлюся, що воно там за “коло”. Але кожного разу не хотіла йти. “Ну нащо воно треба? Тут інші проблеми”. Але щоразу я виходила і щось для себе звідти брала: хтось щось підкаже, ти слухаєш, як було в інших, і думаєш: “О, у тебе ж було так само”…».
«Жіноче коло»
Тепер на це «Жіноче коло» раз на тиждень Тетяна біжить, як на посиденьки. За майже рік дівчата стали подругами.
«Це вже певний жіночий мікроклімат у лікарні. У нас такі оголені розмови, і кожна розуміє тебе, бо перебуває у схожій ситуації та знає, про що говорить».
Це зовсім інакше, ніж коли ти говориш з подругами, які просто живуть своє життя і далекі від цього. Вони тебе не зрозуміють.Тетяна Тарасова, дружина важкопораненого чоловіка
«Жіноче коло» — це, по суті, група із психологічним супроводом — для підтримки жінок, які доглядають поранених чоловіків, синів чи братів.
Ми приділяємо увагу нашим героям, і це зрозуміло. Та поруч із ними завжди хтось дуже важливий і дуже цінний — але невидимий. Ніби така гарна тінь.Діана Гаврилова, психотерапевтка і керівниця «Жіночого кола» в центрі Unbroken
«Коли ми приходили в палату — дружини й матері завжди ховалися. Не хотіли, щоб на них звертали увагу. На першому плані — чоловік», — розповідає про ідею цього проєкту нині керівниця «Жіночого кола» в центрі Unbroken, психотерапевтка Діана Гаврилова.
Каже: насправді жінкам дуже важко попіклуватися про себе й попросити про допомогу. У декого навіть є страх бути щасливими: «вони ж мають горювати». Їхня роль, по суті, зводиться до ролі доглядальниць, і їм уже важко виокремити себе як жінку.
«От вони приходять до нас перші рази, і на елементарне “розкажіть про себе” — знаєте, що вони говорять? “Ми”. “Ми з чоловіком, ми зробили, ми досягнули”...
Але вони починають розкриватися. Дехто підходить і дякує, бо нарешті дозволив собі вийти на каву. Насправді нічого такого глобального не сталося, вони собі дали дозвіл прогулятися. Але приходять — у них уже зовсім інакші очі. Ті, хто тут від початку, змінилися навіть зовнішньо, почали за собою доглядати. Ще ми співаємо, малюємо, танцюємо — даємо різні інструменти», — каже Діана.
На колі жінки терапевтують й одна одну: завдяки спільному досвіду. Єдине, чого слід уникати, каже психотерапевтка, — міряння горем. Тому такі терапевтичні кола мають бути розділені: для жінок, які чекають на чоловіків з війни; у яких загинули чоловіки; або ж у кого зникли безвісти чи перебувають у полоні.
«Хоча і в нас була одного разу ситуація, що одна мама (яка насправді не хотіла нікого образити) сказала, мовляв, “чоловік — то чоловік, а от коли син…”. Це зачепило багатьох, і ми це мусили пропрацьовувати. Бо нібито мамі складніше, ніж дружині. Тому ці кола треба розділяти — якраз щоб не було цих ризиків».
«Ми щоразу кажемо: неможливо порівняти біль — нібито чийсь більший, чийсь менший. Біль непорівнянний. Він у кожного свій».Діана Гаврилова, психотерапевтка і керівниця «Жіночого кола» в центрі Unbroken
«Ти мене недооцінюєш». — «Кицюнічка, я ж тебе так люблю»
Тетяна сідає поруч з Андрієм на лікарняне ліжко.
«Яка я сильна — я зрозуміла не одразу, — каже вона, і її очі знову сльозяться. — Я зрозуміла згодом. І водночас — яка я втомлена. Просто важко самій з усім цим справлятись. І в тебе нема інших варіантів. За тебе ніхто більш цього не зробить. Крім мене, в Андрія нікого нема».
Іншим жінкам вона радить не уникати допомоги й підтримувальних зустрічей у колі своїх.
«Треба просто себе змусити йти. Не пояснюючи собі для чого. Ти потім уже зрозумієш, для чого це тобі. Але обов’язково треба трішки піклуватися про себе. У різних варіаціях. Я, наприклад, щонеділі взяла собі за звичку виходити в місто й просто гуляти. Будь-де. І потім себе за це хвалити.
Треба підтримувати себе, щоб іти далі, боротись, займатись, знову і знову… Бо вся робота і вся відповідальність — на мені. Лиш нещодавно почало приходити усвідомлення, скільки всього ми вже зробили, скільки вкладено в цей довгий важкий шлях…».
— Мені просто дуже цікаво, — слухаючи з дитячою усмішкою, перебиває її Андрій.
— Поки що він цього не усвідомлює до кінця… — каже Тетяна мені й водночас чоловіку: — Думаю, ти іноді недооцінюєш мене.
— Ти даремно так говориш.
— А насправді не так?
— Не так. Кицю, це ж само собою зрозуміло, — відповідає Андрій, а слідом саме собою вилітає «йо* твою мать».
— От оці матюки — це страшне. Я не можу це витримати. Мені соромно. Ну як так, ти ж людина з вищою освітою. Скільки книжок прочитав, дитячий тренер… А матюкається як «сапожнік».
— Кицюнічка, я ж тебе так люблю. А ти на мене таке говориш, — усміхається їй Андрій.
— Оооой, — зітхає Таня з втомленою усмішкою.
«Ми всього вчилися заново. Зараз він на етапі розвитку — ніби підліток. Сподіваюсь, мозок буде поступово відновлюватись…» — каже мені Тетяна вже наодинці в коридорі.