Лікар, завдяки якому моє серце бʼється

Євген Володимирович Сегал родом із Києва. Усе життя в медицині. Навіть опинився в Національному реєстрі рекордів України за понад 600 послідовних операцій на серці без летальних випадків. 

Незалежність України застала його на роботі — в Інституті Амосова. «Усе відбувалося на очах»: перебудова, розробки нових умов праці, дискусії між лікарями. Для хірургів відкрилися кордони й можливості. 

Оперувати пан Євген перестав три роки тому — у 66. Каже, хірурги «повинні мати гальма у своїй голові». Але на пенсію не пішов. Зараз розробляє протези, винаходи та нові методики хірургічних втручань. А ще іноді долучається до складних операцій як консультант. Бо 43 роки в хірургії — це той досвід, який здатен рятувати життя навіть поза операційною.

Далі — його пряма мова.

«Думав, що я не впораюсь»

Мій батько хворів на гіпертонічну хворобу, навіть пережив інсульт. І він завжди мріяв, щоб я, третій син у родині, коли інші двоє обрали технічні спеціальності, пішов стопами мами — вона була медсестрою. І ось коли я закінчував школу, до речі, із золотою медаллю, постав вибір: або йти в біологію, або в медицину. Ну, медицина перемогла.

У 1979 році я закінчив з відзнакою медінститут імені Богомольця. Чотири роки працював загальним хірургом — оперував апендицити, грижі тощо. Працювати з серцем я не планував. Але в моїй долі відіграв свою роль випадок. Я прооперував пацієнта з Те саме, що й грижа.килою, яка защемилася, і це була Термінова, невідкладна.ургентна операція. Цим пацієнтом виявився родич головного лікаря Інституту Амосова. І коли він побачив, що я молодий, здатний оперувати, він сказав: «Євгене, ти не хочеш перейти до нас? Там кар'єра піде, там усе».

Загальна хірургія — це досить рутинна робота. Мене, молодого, кинули в неї одразу після інституту, і я приходив додому й відчував на собі неприємні аромати.

І я замислився: «А чому б і ні?». Було страшно подумати, якою серйозною може виявитися робота з серцем. Але коли я приїхав в Інститут Амосова, то побачив там кількох своїх однокурсників. Я з ними поспілкувався, і моя думка трішки змінилася. У 1983-му я перейшов туди працювати.

Перші 13 років я працював із дорослими, у відділенні набутих вад серця. Тобто моїми пацієнтами були люди, у яких з’явилися проблеми з серцем протягом життя. А потім я перейшов у дитяче відділення до Іллі Миколайовича Ємця — мого однокурсника, який зараз генеральний директор нашого центру.

Пригадую свої перші спроби роботи з вродженими вадами серця в діток — це був шок. У мене нічого не виходило. Судинки малесенькі, з ними треба було навчитися працювати. Уявіть, якщо в дорослого променева артерія 5 міліметрів, то в новонародженого — міліметр.

До цього я ніколи не працював в окулярах зі збільшенням, а тут без них було не обійтися. Місяці два я був шокований роботою з дітьми. Думав, що я не впораюсь, що я нічого не вмію, що час, проведений із дорослими, нічого мені не дав. Але потихеньку випрацювався — і, як кажуть, пішло.

Складних операцій пам’ятаю багато. Найменша дитина, яку я оперував, важила 1,5 кілограма. І ця операція була через Запалення внутрішньої оболонки серця, ендокарда, яке найчастіше вражає серцеві клапани.інфекційний ендокардит. Ми зупиняли її малесеньке серце, переводячи на апарат штучного кровообігу. Операція минула успішно, дитина вижила.

Були й такі випадки, де за життя маленького пацієнта доводилося змагатися зі смертю. Це дуже складна хірургія, і передбачити все неможливо. 12 років я освоював дитячу кардіохірургію, перш ніж вийшов на професійний рівень, який мене влаштовував. 

Так у 2008 році в мене почалася серія операцій без єдиного летального випадку. Я навіть потрапив до Національного реєстру рекордів України — за 678 послідовних операцій у дітей із вродженими вадами серця зі штучним кровообігом без летальних випадків. Далі ця кількість зросла до 1050 операцій, але я вже не подавався на перереєстрацію рекорду.

Микола Амосов, засновник кардіохірургії в Україні, якось сказав сакраментальну фразу, яку я запам'ятав: «Я не можу помирати з кожним своїм пацієнтом». Звичайно, ми хвилюємося за всіх, бо це живі люди. Але успіх операції не завжди залежить від хірурга. Є пацієнти, які перенесли стільки ускладнень і все одно живуть. А для когось невеличке ускладнення стає фатальним. Не все вирішують хірурги — іноді свою роль відіграє і доля.

З незалежністю відкрився світ

Коли наш учитель, Микола Михайлович Амосов, починав працювати, в Україні взагалі не було обладнання для операцій на серці. Ні апаратів штучного кровообігу, ні клапанів — нічого. Оперуватися люди з усього Радянського Союзу їздили у великі російські міста. Україна, Білорусь, Казахстан були, скажімо так, другорядні.

Інший виклик у часи СРСР був із виїздом лікарів на навчання за кордон. Для цього треба було обов'язково бути членом Комуністичної партії, проходити партійні перевірки й мати дозвіл. Словом, дуже багато перешкод, які людям на Заході були незрозумілі та непотрібні.

Медицина — це та сфера, яка не може бути закритою від світу. Коли була «залізна завіса», бо Радянський Союз відгородився від усіх, ми дуже багато втратили в медицині. Ми не знали тих матеріалів, які застосовувалися за кордоном. Ми почали їх пізнавати тільки після здобуття незалежності.

Та й просто з доступом до профільної літератури були складнощі. Памʼятаю, Микола Амосов передплачував один журнал, і коли приходив, то давав нам його читати. Бо більше ніхто не міг його отримати отак просто. Це, мабуть, складно уявити сучасним людям в епоху інтернету.

Наш директор Ілля Миколайович Ємець зміг потрапити на навчання до Канади, Австралії, Франції. Завдяки цим поїздкам він вивів дитячу кардіохірургію на світовий рівень і став провідним спеціалістом не тільки в Україні, а й за її межами. Не знаючи того, що робиться у світі, не можна вважати себе найкращим лікарем. 

У 1991-му, коли в Україні ухвалювали незалежність, я працював в Інституті Амосова. Пам'ятаю, ми з колегами дивилися по телевізору, як у Верховній Раді носили стяг, як усі раділи від'єднанню від Радянського Союзу. Наші співробітники підтримували це все, але надовго на новини не відволікалися, бо треба працювати — пацієнти не можуть чекати.

Усі зміни відбувались у мене на очах. Спершу перебудова, потім розробка нової моделі оплати праці. Усе це впроваджував Микола Амосов, і були певні дискусії про це між лікарями. Головним позитивом для мене було те, що з'явилися зовсім інші підходи до відряджень і контактів з іноземними колегами.

З незалежністю умови й можливості для нашої країни збільшилися в сотні разів. Наприклад, зараз наш центр — один із найбільших за кількістю операцій у Європі. Наші спеціалісти мають змогу їздити за кордон на конференції, з'їзди, підвищення кваліфікації. Кілька наших співробітників на постійній основі працюють за кордоном — здобувають там знання, якими діляться з нами.

Зараз, під час повномасштабної війни, про незалежність складно говорити. Ворог регулярно знищує медичні заклади в Україні та будинки цивільних, — зокрема і той, де я перебував на початку вторгнення. 

У лютому 2022-го лікарі нашого центру навіть не їздили додому, бо потрібно було цілодобово робити екстрені операції, при чому не тільки на серці. Медики жили й працювали в підвалах нашого центру.

Тому незалежність — це добре, але не тоді коли тебе оточує ворог. Але завдяки роботі лікарів, праця яких не зупиняється навіть під час обстрілів, надалі бʼються серця українців. 

Кожній нації важливо розвиватися своїм шляхом, бути вільною і незалежною. Через це пройшла Європа й багато інших країн у світі. Ми ж зіштовхнулися з труднощами, але все найкраще ще попереду.

Технології не на часі

Три роки тому, у свої 66, я закінчив оперувати. Основна причина — болі у спині. Коли ти понад 40 років стоїш на операціях по п'ять-шість годин, то хребет не завжди витримує такі навантаження. Та й вік уже поважний. Я вважаю, що хірурги повинні мати гальма у своїй голові. Мені подобається один анекдот, який я постійно нагадую своїм колегам: «92-річний хірург оперував 90-річного пацієнта — і обидва вижили».

Іноді мене запрошують на складні операції, коли треба щось підказати. А загалом зараз я працюю у відділі біоінженерних технологій реконструктивної й експериментальної хірургії. Тут ми розробляємо нові протези та методики операцій. За останні шість років у мене 15 патентів на розробки. Є дуже цікаві наукові праці та авторські свідоцтва на ті праці, які я опублікував.

Одна з моїх останніх розробок — модель ендоваскулярного клапана, який встановлюють без відкритої операції — через судину або невеликий розріз у верхівці серця. Він складається, а потім завдяки нітинолу — сплаву нікелю й титану, що «пам’ятає» форму, — розправляється у потрібне положення.

Ідея повністю пропрацьована: є модель, розрахунки, успішні стендові випробування. Я хотів перейти до тестувань, але в Україні майже ніхто не працює з нітинолом у медицині. І хай куди я звертався, допомоги не отримав жодної.

Тому ця ідея, хоч і дуже цікава й перспективна, так і залишається, на жаль, ідеєю. І чотири створені мною клапани — аортальний, мітральний, легеневий і трикуспідальний — поки є нереалізованими розробками. На те, щоб поставити їх на випуск, у мене немає фінансових ресурсів.

Кардіохірургія — узагалі одна з найдорожчих медичних спеціальностей. І ми вимушені закуповувати все за кордоном за високими цінами. Щоб ви розуміли, одна лиш нитка може коштувати 50 доларів. Клапанний протез — 1500-1700 доларів. Діти в нас оперуються безплатно, а ось дорослі повинні платити за операцію.

В Україні цього не випускають, а бюджет охорони здоров'я однозначно не покриває цих затрат. І хоча наша держава за потенціалом дуже розвинута й має змогу виробляти все це, але немає зацікавленості в нашої промисловості. Бо, наприклад, клапанних протезів на Україну на рік вистачить, мабуть, 8-10 тисяч. А яке підприємство буде працювати заради такої кількості? Експорт тут теж не допоможе, бо за кордоном наші протези можуть не мати попиту, адже там уже є своє налагоджене масове виробництво.

Держава має усвідомити: людське життя є найбільшим її пріоритетом. Сьогодні лікарі рятують і цивільних, і військових, працюють на передовій науки та практики, часто в умовах браку ресурсів. Та замість нарікати, вони щодня роблять свою справу. Бо у війні за життя не можна зупинятися — навіть коли можливостей менше, ніж хотілося б.

Цей матеріал є частиною проєкту, присвяченого Дню Незалежності України.