«В Україні відбувається чітка та ясна демаркація добра і зла», — митрополит УГКЦ Борис Ґудзяк

Борис Ґудзяк зовсім не має вигляд типового популярного інтелектуала, який прийшов на зустріч із київськими шанувальниками. Замість дорогого костюма — чорний підрясник, панагія без коштовного каміння чи емалі, і прості сандалі з чорними шкарпетками.

Потиснувши руку перед публічною розмовою він, замість small talk, починає згадувати свої численні візити на цвинтарі, де в цей приїзд в Україну йому довелося провести особливо багато часу. Він сумний, не приховує цього і говорить про поминальні служби, несподівану смерть Ярослава Рущишина і вбивство Андрія Парубія та ділиться враженнями від того, як удовиця ексголови Ради знайшла в собі сили пробачити убивцю. 

Але коли вмикаються мікрофони й починається розмова, митрополит змінюється. Гра думки, увага і питання від аудиторії повертають у зал книгарні «Сенс» на Хрещатику того Бориса Ґудзяка, якого ми знаємо: доброзичливого, вдумливого, натхненного і готового цим натхненням ділитися.

Переповідаємо основне з виступу митрополита у межах нового проєкту «hromadske.дискурси».

Особиста мрія про Україну та українська мрія

Україна для мене взагалі була спочатку сформована як мрія. Бо я не народився тут, я народився в 1960-му році в Сполучених Штатах. 

До сну мама нас клала і розказувала про Україну. Ми були єдиними українцями в цій частині міста, де жили. Ми називалися по-іншому: я не знаю, чи був другий Борис у цьому місті на 200 000 людей. Наш пес називався Бровко. Отже, ми мали таку маленьку Україну вдома. Борщ, вареники, ритми домашні й очевидно — виключно українська мова в хаті.

Сестра моєї мами загинула в УПА. Мій батько єдиний зі своєї родини, який виїхав. Його батьки ще до війни поховали восьмеро дітей. Дев'ятого брата вивезли на Сибір з цілою його родиною. Отже, травма війни була частиною моїх перших свідомих образів.

І мрія була, щоби цей народ, якого я є якоюсь часткою (бувши одночасно американцем), щоб він міг бути гідним, щоб церква наша, українська греко-католицька, яка була тоді цілком заборонена в підпіллі, могла жити. У такий дитячий спосіб це збіглося з моїм почуттям духовного поклику і з моєю особистою молитвою.

Мене почала цікавити наука. І для мене мрією було якось спричинитися через духовне служіння, через науку для того, щоби оця українська мрія здійснювалась. 

Майже ніхто не вірив, що Радянський Союз розпадеться. Так само як, я думаю, що мало хто до кінця вірить, що російська федерація розпадеться. А я думаю, що вона розпадеться — просто тому, що розпалися всі інші аналогічні модерні європейські імперії: і Османська, і Англійська, Французька, Бельгійська, Данська — всі практично втратили свої колонії. І здебільше це сталося, коли якийсь менший поневолений народ просто вирішив боротися за свою свободу. Я думаю, що це зараз відбувається.

Я багато мріяв у житті. І дуже багато моїх мрій здійснилося. І багато чого, що відбулося, можна сказати, перевершило мої мрії. Назагал я щаслива людина. Я дякую Богу за життя, здоров'я, своє хрещення, життя в Христі й за священство. Я не дуже хотів бути єпископом, але тепер я вдячний за це єпископське служіння. Я впевнений, що Україна вистоїть, але моя мрія, надія є, щоб припинилася така висока плата за це: стільки життів, стільки болю.

Це зараз моя надія, мрія, чи сподівання. Я думаю кожен з нас скеровує свої зусилля, щоб підтримувати наших захисників, щоб схиляти міжнародне середовище на підтримку України, і щоб допомагати всім, хто травмований цією війною.

Свобода і відповідальність

Я думаю, що [свобода] — це є загальнолюдська мрія. Ми створені бути вільними. І я думаю, що сьогодні криза розуміння, що є свобода. Так само як є криза розуміння, чим є любов. I love you — є дуже, знаєте, поверхове, банальне розуміння і любові, і свободи.

Свобода є свобода для чогось, а не від чогось. Бог нам дає свобідну волю, щоб ми відповідально жили, діяли й творили. То свобода має бути пов'язана з відповідальністю. 

Я думаю, що ми також хотіли би великої відповідальності в нашій Україні. Ми би хотіли відповідального управління, відповідального ставлення до загального добра. А не свавілля, що от хто сильніший, той більше ковдри на себе перетягнув.

Свобода [потрібна] заради життя, пісні, творчості, праці, плідності, сміху. Тобто свобода принесе це все, коли ми будемо розуміти, що ми є вільні робити вибір.

Я думаю, що багато от хто каже: «Я не хочу одружуватися, бо я хочу бути свобідним». Це, мені здається, незріла свобода. Очевидно, я не кажу, що хтось має обов'язково в той чи інший час одружуватися. Але свобода є для рішень. Відсутність рішень — це ще не є актуалізованою свободою.

А рішення нас зобов'язують. Ми приймаємо пропозицію десь працювати й наш — обов'язок є виконувати цю працю сумлінно, чесно, якнайкраще, плідно. Не лише «хтось має мені давати зарплату».

Я вважаю, що коли ми говоримо про свободу, ми повинні говорити завжди також і про відповідальність.

Про ухиляння від служби в армії

Була прикра, трагічна ситуація — вбивство української емігрантки в Америці кілька днів тому. Напад відбувся так блискавично. Але люди чи були збентежені, чи просто боялися, але не хотіли якось на це реагувати. Чи ми можемо споглядати, як когось б'ють, вбивають — і не реагувати?

Можна сказати: «То свобідний вибір». Я не думаю, що ми можемо дивитися, як агресор старається поставити нас знову в «тюрму народів», коли агресор чинить воєнний злочин, коли проповідується геноцид і є ціла стратегія для того, щоб знищити український народ, українську культуру.

Я не думаю, що ми всі можемо сказати: «Ну, ви є свобідні не робити». Теоретично так, Бог нам дає свободу, бо є свобода не лише не робити добро, але ми маємо ту здатність приймати лукаві рішення. Але це не є правильно чи добре.

24.02.2022

Я пам'ятаю дуже конкретно [той день], я був у Парижі, там, де я раніше служив. Я вже третій рік, як був призначений на служіння в Штатах, але переїжджав через Париж і зупинився там на кілька днів. Я поїхав на молитовне паломництво, молитися за Україну, за навернення росії, за навернення путіна. І зранку, о шостій, прибіг до кімнати отець Роман Остаф'юк і сказав: «Владико, вставайте, війна».

Я був у шоку, тому що така новина не могла мене не шокувати. Але це не була несподіванка. Це було видно, що воно гряде. Війна, зрештою, почалася не тоді, а починалася на вісім років раніше.

І в мене не було такого моменту, що я от раптом збудився перед новою дійсністю. російське, московське гноблення України було частиною моєї свідомості від наймолодших років.

І протягом свого життя в спосіб, який, надіюсь, личить священнику, я старався протиставлятися цьому російському шовінізму, чи науковою працею, чи текстами, чи проповіддю, чи вихованням людей у свідомості. Ми створили гуманітарний фонд за шість тижнів до того, передбачаючи, що може бути набагато більше гуманітарних проблем і викликів в Україні.

Очевидно, того дня були заплановані якісь певні «зуми», дещо змістилося. Ми почали творити нову таку мережу комунікаційну, щоб говорити про це в міжнародній пресі. Пополудні я виступав на Place de la République, тобто на одній з головних площ [Парижа], бо там був спонтанний мітинг.

І відтоді ця молитва за Україну, за мир, за справедливість, а також інформація й організація допомоги є трьома складниками нашої стратегії, яку ми визначили для цілої нашої метрополії в Сполучених Штатах навіть ще перед 24 лютого. 

Так що ми готувались. Війна не була несподіванкою, але коли таке лукавство відбувається, завжди це є шок.

Поїздки в Україну

Я якраз виїхав з України перед перебуванням у Франції. І якщо рахувати той приїзд у 2022 році, [то мій нинішній приїзд в Україну] — це вже 14-й раз від січня 22-го.

І цього разу, як і минулі рази, я стараюся багато слухати, спілкуватися з людьми в різних місцях, в різних ситуаціях. Я був три дні в Харкові, два дні в Полтаві, на День Незалежності й на Молитовний сніданок 25 серпня я був в Києві, потім у Південному, останні десять днів я був у Львові, і тепер у Києві.

Цього разу навіть більше, ніж у попередні приїзди, я був на цвинтарях, спілкувався з родинами полеглих, з ветеранами, з родиною Андрія Парубія. Для мене це був, як би сказати, найпотужнішим пережиттям, яке неодмінно пов'язане з болем, болісною, брутальною смертю, убивством, стратою, як це було в випадку колишнього спікера парламенту. 

Це є великий привілей — бути душпастирем, коли люди відкривають перед тобою свої душу, серце, свій біль. Просто слухати й бачити. Бо коли люди діляться [цим болем], вони розказують найкращі спомини. І це такі шедеври життя, це розмови від серця до серця. Я дякую всім, які в такий спосіб допускали мене до цього сокровенного, раненого місця життєвих скарбів, найбільших самоцвітів. 

І ти бачиш, як у цьому спілкуванні люди долають свій біль. Як з першого дня, скажімо, по дев'ятий день після смерті формулюється, можливо, мрія чи надія після смерті. У житті, але також у цих розмовах (так, як я їх переживав) чимало такої застанови над вічністю, над пам'яттю, моралізацією. Тим особливо насичений цей приїзд.

Український подвиг

Для мене дуже цінно і важливо бути близько українського подвигу. Я думаю, що в Україні відбувається щось особливе. І саме в Україні відбувається досить чітка, ясна демаркація добра і зла. Є агресор, є той, який іде з нищівними намірами. Є жертва, яка по-лицарськи себе захищає.

Але я чуюся не лише українцем, не лише американцем, я чуюся громадянином світу. Мені болів цей жахливий напад Хамасу на Ізраїль. Мені болить це, що відбувається в Газі зараз. Я переживаю за переслідування, нищення, вбивання багатьох християн у Нігерії. Зараз десь 18 гарячих точок на півдні Африки. Тобто є дуже багато конфліктів, воєн, які спричиняють біженство.

Очевидно, я думаю, ще ніколи в історії людства не було такої швидкої вимушеної міграції, як після лютого 2022 року. Властиво 15 млн людей були зміщені від своїх домівок, 8 млн з них виїхали за кордон. Думаю, що за такий короткий час ще така кількість людей вимушено мігрувала. Але у світі зараз є дуже багато мігрантів, думаю, що десь 100 млн.

Мені хочеться вірити, що жителі всіх континентів, люди в цілому світі, також мають це бажання свободи, Богом благословенної гідності, і що вони також готові боротися, захищати своїх дітей, захищати свої спільноти, свої міста.

Українці проявили це в особливий спосіб. Коли був Майдан у 2014 році, жертви Небесної Сотні — я тоді ще служив і жив у Парижі, — і я думаю, що багато парижан, зокрема, молодших, дивилися на це збентежено: як це так, що з європейським прапором у руках на Євромайдані (який потім почали називати Майданом гідності), як це так, що люди ризикують і жертвують своїм життям за такі ідеали.

У Парижі мало хто думав про будь-яку жертву для Європейського Союзу. Тобто «Союз має мені дати, і якщо не дає досить, то ми в Англії голосуємо, щоби виходити з нього».

Отже, ясність ідеї, ідеалів в Україні робить це лицарство особливо промовистим. Я думаю, що багато у світі в цих роках застановляється над багатьма питаннями. Європа тепер починає розуміти те, що вона не розуміла, чого вона не хотіла слухати.

Німці думали, що от ми можемо впровадити політику Wandel durch Handel [зміни через торгівлю]. Тобто «ми з росією робимо бізнес, і вони стануть такі, як ми». Ніхто не хотів слухати про порушення людських прав, про небезпеку цієї політики газових трубопроводів, що Німеччина стає залежною від нафтопродуктів. І що одночасно в цьому handel'i вона фінансує зростання російської агресивної військової потужності. Бо путін говорив більше ніж 15 років, що найбільшою геополітичною трагедією XX століття є розпад Радянського Союзу, і ми мусили це відзискати.

Московський патріархат запропонував цю ідеологему «руського миру», яка була вповні перебраною і мілітаризованою путінським режимом: «Де б не була російська присутність, тобто російський чобіт, де б не був московський патріарх, це є наше. І ви є наші. Якщо ви поки що це не визнаєте, ми мусимо це довести. І ми готові це робити силою».

Ми говорили про свободу і відповідальність. Чи ці [європейські] країни, ці суспільства готові у свобідний спосіб відповідально зреагувати на це? Ми бачимо, що ця відповідальність була до великої міри відсутня. Вона була довго частковою, і вона ще не є повною. 

Веселковий прапор і вибачення УКУ

Я маю кілька пропозицій, якими часто ділюся зі студентами на початку їхнього навчання. І одне це таке: ви би могли багато чому вчитися, але [вам варто] вивчити два слова (і дисципліни, які за ними стоять). Це «Дякую» і «Прошу вибачення». Це є дві важливі здатності до спілкування.

Ми всі помиляємося. Ми всі можемо зробити щось, що для когось сприймається в інший спосіб, що для когось іншого не є добром, а є злом. Тут є оцей комунікаційний момент. Ми будемо мати різницю в поглядах. Але я мушу сказати, що люди, які знають УКУ, знають цю інституцію, як одну з найбільш відкритих, ласкавих інституцій в Україні.

Наприклад, ми в ядро інституції поставили наших друзів з неповносправністю. З одного боку в УКУ є найвищі [результати] НМТ в країні. Але для мене було дуже важливо, щоб не було змагання «я ліпший, ти гірший». І наші друзі з неповносправністю, помагають нам знімати ці маски претензій і страх. Вони ставлять питання своїм буттям: чи ти можеш мене любити?

Університет працює над своєю недосконалістю, старається якнайясніше висловити свою місію, знаючи, що пророча місія часто призводить до каменування. Пророків каменують, пророків обезголовлюють. Самого Ісуса Христа не слухали. Чи завжди почують Український католицький університет? Тим більше, що він може помилково комунікувати. Університет не є ідеальним, і він працює над тим, щоби стати чимось кращим.

Ви знаєте, що веселковий прапор — це є абсолютно інша антропологія. Це означає абсолютно різний погляд на те, ким є людина. І я думаю, що ми є лише на початку розгляду цього феномену. Такі виклики вимагають багато часу. І я завжди стараюся ставити собі питання: «А як би Ісус Христос у тій чи іншій конкретній ситуації поставив себе?».

Еміграція: як не дати молоді виїздити з України і як повертати біженців

Демографія є нашим найбільшим викликом. Думаю, що частоколу довкола України ми не збудуємо, ми не хочемо вертатися до епохи «залізної завіси». Принаймні, я думаю, що ті з нас, які пам'ятають той час, ми розуміємо, що це дорога в нікуди.

Я думаю, що дуже важливо працювати особисто. Ні ти, ні я, ми не можемо контролювати, претендувати на потужний і вирішальний вплив над багатьма. Але ми можемо жити з кимось одним, другим так, щоб якість наших стосунків була переважливим аргументом, щоб та людина не хотіла ці стосунки залишити. А щось робити тут. Я думаю, що це є питання ставлення, але також дуже важливо, щоб була дія.

Щоб було щось, знаєте… Людина мусить пережити, що вона в Україні є творча. Що вона щось чинить, що вона щось породжує. І коли це відбувається тут, бажання людини продовжувати жити, чинити, творити тут, мені здається, зростає.

Як повертати? Я думаю, що це непросто. Треба творити, думаю, для різних людей різного типу, особистостей, різні обставини. Є обставини, до яких дуже малий відсоток людей тягнуться. Це обставини тяжкі, може, погані, але в яких є великий потенціал змін.

А друге: треба старатися творити певний комфорт, до якого люди хочуть вернутися. Я думаю, що це є непросто, але це означає правове суспільство, справедливі суди й очевидно безпеку.