Чому «Плине кача» стала реквієм за загиблими й звідки взялася назва «Небесна сотня». Спогади «голосу Майдану» Євгена Нищука

Музика як позиція

21 листопада 2013 року, у перший день Революції гідності, на майдані ще не було сцени. До групи людей з прапорами Євросоюзу підійшов Євген Нищук. Цього вечора в театрі імені Франка актор грав роль революціонера у виставі Моновистава за твором Володимира Винниченка являє собою сповідь, впродовж якої в’язень сумління згадує дивовижний епізод свого життя — зустріч з Панною. Герой на очах у глядача переживає всі етапи їхнього «моменту кохання».«Момент кохання». Нищука на протесті відразу впізнали.

«О, Під час Помаранчевої революції Нищук був ведучим головної сцени. За це його прозвали «голосом Майдану»."голос Майдану" прийшов. То, може, скажеш кілька слів?» — згадує Нищук слова когось, хто запамʼятав його з часів Помаранчевої революції. Так він став «голосом Майдану» вдруге. Зауважує: «Я, звичайно, не знав у той момент, що це ще буде наступні 94 дні».

1 грудня в центрі столиці зібралися до пів мільйона людей. Це була відповідь на жорстокий розгін студентів-мітингувальників у ніч проти 30 листопада. Люди вимагали зміни влади та покарання силовикам, які побили студентів. Саме 1 грудня був створений Штаб нацспротиву, а на майдані почали зводити сцену.

«Я дзвонив тим музикантам, яких знаю... Було чимало різних колективів, зокрема й закордонних. Було багато андеграундної музики з різних регіонів. Музичні колективи дзвонили й казали: “Можна виступити? У нас є одна пісня українською, є англійською і російською”. Я їх запрошував, але казав: “Давайте, щоб російської тут не було”».

Тут поєднувалися рок і попрок («Океан Ельзи», «СКАЙ», Ріаnобой), етномузика (Тарас Компаніченко, «Хорея Козацька», «Гайдамаки»), акустичні й авторські композиції («Мандри», ЯрмаК, Дмитро Шуров), авангардні та театральні експерименти (Dakh Daughters, Анжеліка Рудницька). Лунали й закордонні гурти — як-от Taraka з Польщі та DVA із Чехії.

Виконавці не просто виходили поспівати. Те, що вони говорили зі сцени, часто було важливішим за пісні, які вони виконували.

«Це говорило про те, що вони не просто вийшли зіграти свою музику. Вони буквально у два слова заявляли про те, чого вони тут, чого вони хочуть, щоб ця музика була саме в цьому місці. І тут дуже важливий був момент. Вони, можливо, в інших випадках не завжди говорили, але тут говорили майже всі. Хтось потрошки, а хтось і по пів години».

Музичної програми на кожен день як такої не було — виступав, хто міг, і стільки часу, скільки хотів. 

«Здебільшого, це було [планування] з дня на вечір. Типу: “Алло, все окей? Ви можете приїхати?”. “Слухай, там у нас один захворів. Давай ми післязавтра”. “Окей, добре, післязавтра”. І міркую собі, а хто може ще бути на сьогодні. Так, хто в мене сьогодні є? Ага, ці є, ці є, так?».

14 грудня на Майдані відбувся великий благодійний концерт зіркового складу «Океану Ельзи». Музиканти присвятили його побитим 30 листопада студентам і заарештованим 1 грудня мітингарям. З того вечора добре відомі фотографії й відео — Майдан палає десятками тисяч вогників. Є кадри з вікна будівлі, що поряд, з високого поверху. А зробив їх американський сенатор Джон Маккейн. 

Тиша, наповнена змістом

Сцена на Майдані була не лише музичною, але й культурною. На «старий Новий рік» Нищук покликав вертепи зі всієї України. Пригадує — це був цілоденний марафон.

«Це було важливо, тому що ж зима, людям треба було грітися... Тобто, окрім такої музичної історії, ми повертали й певну важливу традицію. І це було дивовижно. Люди їх так прекрасно зустрічали. Було багато вертепів зі сходу, з півдня, які не могли себе десь проявити й показати. А тут вони виступали перед всім людом, і це для них було щастя».

Також зі сцени звучало багато поезії. Серед авторів, які виконували власні твори, Нищук пригадує поета й автора збірок поезій Федора Шишмана, який «народжував вірш через кожну годину», Оксану Забужко і Сергія Жадана.

«А ще ми запускали цикл фільмів і розслідувань... Там була ціла низка фільмів, які телебачення не показувало... Були й документальні. Бо часом, коли було спокійно вночі, ми вмикали, щоб не поснули, і щоб не здавалося, що всі сплять». 

Коли сцена стала реквіємом // Пісня прощання

22 січня на Майдані вбили перших протестувальників — Сергія Нігояна і Михайла Жизневського. Після цього виступи на сцені припинились. 

«Сцена стала місцем прощання. І кожного дня у міру того, як проходили процедури дослідження, моргу і так далі, їх усіх обов'язково приносили [на Майдан]. І це була просто нескінченна історія».

У ці дні на площі лунала лише одна пісня.

«Перший герой, якого принесли на Майдан, це був етнічний білорус Михайло Жизневський... Його мама і сестра, які приїхали, були в емоційному ступорі від болю і втрати... Мене питають: “Що включати, що робити? Хтось вийде щось сказати?”. Ну, поспівали [український] гімн. А що далі?

І я кажу своїм звукорежисерам: “Слухайте, а є в нас оця "Пливе кача"?”. А вони кажуть: “Є, ти що, хочеш музику ввімкнути?”. Я попросив знайти варіант пісні більш ліричний і тужливий, акапельний. Мені згадалось, що у цій пісні йдеться звернення до матері “я не знаю, де я погину, де мені будуть яку брати, може, в чужім краю”, але це про загибель за свободу. І сказав до людей: "Я б хотів, щоб цією піснею ми прощали Михайла"».

Саме під час Революції гідності пісню «Пливе кача» ввімкнули вперше як реквієм за загиблим героєм. Нищук пригадує, що реакцією на неї у всіх був «просто як катарсис якийсь, всі ридали».

«І потім, коли вже наступних героїв [несли Майданом], то просто родини приходили й казали: “Євгене, ви ставили от "Пливе кача", поставте”. Я ж пояснював, що я її прикріпляв до тієї ідеї [загибелі на чужині]. “Ні-ні, покладіть”. “Добре”. Родичі просять, то ставимо».

В ті тижні, пригадує Нищук, Тарас Компаніченко був чи не єдиним музикантом, який підіймався на сцену. Він здебільшого виконував балади.

«Вони з “Хореєю Козацькою” виконували кличні твори й несли певну історію. Розповідали, що “ця пісня була написана ще за Мазепи, вона йшла як козацький клич у бій”... Частенько вони співали розширений гімн від "Від Сяну до Дону"».

Після Революції гідності, коли російські війська зайшли на схід країни й почали гинути перші українські оборонці, їм теж ставили пісню «Пливе кача». Так залишилось дотепер.

«Тому це от така одна з символічних речей, яка тоді народилася ніби з моїх вуст», — каже Євген Нищук.

Була ще друга — вона стосувалася Небесної сотні. Як пригадує Нищук, на Майдані тоді стояли так звані сотні, як-от «Чорна сотня», «Золоті ворота», «Львівська брама».

«І коли 20 лютого ввечері приблизно вже підрахували, скільки загиблих, і кажуть: “Та там уже понад 100 виходить”. Тоді я сказав: “Вшануємо найкращу з-поміж усіх сотень, які тут є, — "Небесну сотню". Хай вона нам світить і освічує нашу боротьбу”. І це теж закріпилося».