Музей у темряві «03:00»: як незрячі гіди проводять екскурсії, готують каву й руйнують стереотипи

Так проходять екскурсії в Музеї у темряві «03:00», який не тільки дає відвідувачам нові враження, а й руйнує стереотипи про незрячих людей. Його назва означає третю годину ночі — найтемніший час доби. За вісім років роботи музею на екскурсіях у київській і львівській філіях побували понад 85 тисяч людей. Тим часом «Фундація 03:00», що виникла на базі музею, працює над розширенням інклюзії в українському суспільстві й створює для незрячих нові можливості.

Одна з них з’явилася за підтримки House of Europe. Гідам, які працюють у музеї, запропонували навчитися готувати каву на професійному обладнанні — опанувати професію баристи. В майбутньому програма навчання і стажування буде доступною й іншим незрячим людям.

Засновниця Музею у темряві Аліна Марненко розповіла hromadske, як проєкт перетворився з хобі на справу її життя, чому так довго не вдавалося запустити львівську філію, як з’явилась ідея готувати каву в темряві й у чому важлива соціальна місія цього проєкту.

«У темряві кожен доходить власних висновків»

Почалося все з того, що Аліна Марненко, працюючи в ІТ, шукала «проєкт для душі». Хотіла створити квест-кімнату, де людина справді занурюється в інший світ. Аліна та її друзі придумали сценарій, концепцію, почали вкладати у справу гроші, зароблені в ІТ.

Але згодом партнери Аліни поїхали за кордон, потрапили на екскурсію в темряві й повернулися з враженнями, які внесли корективи у попередні плани. Зрозуміли, що у квестах, хоч які вони цікаві, бракує глибини й довготривалого сенсу. А музей у темряві поєднує дві речі: дозвілля і сильний соціальний ефект.

«Я не фанатка лекцій чи нотацій, — пояснює Аліна. —  Приходити до людей і вчити їх, як треба жити —  це неефективний спосіб. А в музеї у темряві все відбувається органічно, природно й кожен доходить власних висновків».

Перед відкриттям музею Аліна Марненко звільнилася з роботи: планувала повернутись, коли все організує. Співзасновники музею сприймали його як хобі, яке вимагатиме лише тимчасового залучення. Вийшло інакше: проєкт уже вісім років є її основною справою.

Для Аліни було очевидно, що гідами в музеї мають стати незрячі. Власного досвіду роботи з незрячими вона не мала, тому звернулась в організацію, яка допомагає людям із проблемами зору.

«Я пішла в Українське товариство сліпих. Прийшла на зустріч і зрозуміла, що керівник теж незрячий — в принципі, логічно, але для мене це стало сюрпризом. Він сказав, що я не перша прийшла з такою ідеєю, але ніхто так і не запустив такий музей. Додав, що ідея класна, але, на його думку, тільки незрячим вистачить мотивації, щоб втілити щось подібне», — згадує вона.

Втім керівник товариства поділився контактами незрячих людей. Їх залучили до фокус-груп і мозкових штурмів. Там вони висловлювали жартівливі й навіть різкі ідеї — наприклад, залишити в підлозі музею відкриті люки; Аліна зрозуміла, що за цими жартами стоять реальні побутові проблеми, з якими незрячі стикаються щодня.

Кілька учасників фокус-груп зголосилися бути гідами в музеї. Інших Аліна шукала через оголошення і знайомих. Відбір був складним: не кожна незряча людина була готова працювати гідом. Ця робота стресова, емоційна, вимагає відповідальності за групу. Для засновниці було важливо, щоб кожен гід поділяв цінності проєкту. Адже гіди разом із керівництвом беруть участь у створенні нових форматів, тестують їх і загалом задають тон проєкту.

«Я не можу пояснити, що там було, але просто прийди»

Перший парадокс, із яким зіткнулася команда: музей мав руйнувати стереотипи про незрячих, але саме ці стереотипи заважали людям прийти. Аліна Марненко каже, що багато хто боявся взаємодії. Уявляли, що екскурсія перетвориться на історію страждань гіда. Прийшовши, дивувались: екскурсоводи жартують, сміються й цікаво розповідають.

У музеї є кілька локацій із повсякденного життя. «Важливо було відтворити кожну дуже реалістично, — пояснює  Аліна. — Люди мають відчути звуки, температуру, запахи. Тому, наприклад, на вулиці в нас лежить справжня бруківка, стоїть світлофор. Гід дає певні завдання, але вони органічні: спочатку переходять дорогу, потім щось знаходять, потім кудись ідуть. Ці завдання мають звернути увагу людей на важливі речі — наприклад, вони наштовхуються на щось припарковане на тротуарі й розуміють, яка це проблема для незрячих».

Вона каже, що перша хвилина, коли людина потрапляє у темряву — це шок для її мозку. Потрібен час, щоб почати сприймати інформацію через інші органи чуття і намагатись робити звичні речі наосліп. Позбуваючись стереотипів про незрячих і опиняючись на їхньому місці, люди відчувають сильну емоційну близькість із гідами. «Ролі міняються: якщо зазвичай ми сприймаємо незрячих як людей, які потребують допомоги, то в темряві відвідувачі покладаються на гіда, вже вони потребують допомоги, мають довіритись. Багато хто обіймається після того, як разом провели півтори години в темряві», — каже Аліна.

Просувати перший в Україні музей у темряві було нелегко: люди не розуміли, що це таке, плутали музей із квест-кімнатами, уявляли його як щось нудне. Найкраще працювала реклама з уст в уста: ті, хто вже побував на екскурсії, радили іншим: «Я не можу пояснити, що там було, але просто прийди». 

Від музею до фундації

З роками музей почав пропонувати не лише екскурсії. З’явилися вуличні прогулянки, побачення в темряві, квести й майстеркласи. Паралельно розвивалась соціальна частина: робота з доступністю, навчання спеціалістів із реабілітації, розширення можливостей для незрячих.

Коли почалась велика війна, Аліна Марненко спершу думала, що музей доведеться закрити: дозвілля здавалось недоречним. Але в людей виник запит на глибокий досвід і можливість перемикнути увагу. До того ж дедалі більше людей втрачали зір через бойові дії, а в Україні бракувало якісної реабілітації. Тому 2022 року Аліна офіційно зареєструвала «Фундацію 03:00».

Фундація зосередилась на створенні можливостей для незрячих і покращенні доступності. Принциповий підхід Аліни — не просто займатись благодійністю, а створювати можливості. «Незрячим усім пропонують ставати масажистами або робити Незрячих часто залучають до виготовлення прищіпок та інших дрібних побутових речей.прищіпки в підваліНезрячих часто залучають до виготовлення прищіпок та інших дрібних побутових речей., — пояснює вона. — Це неправильний підхід, адже незрячі, як і зрячі, всі різні. Вони хочуть займатись різними справами. Тому ми йдемо шляхом створення різних можливостей: спорт, освіта, культура, сфера послуг. Кожен повинен мати змогу вибрати, що йому до вподоби».

Музей залишився соціальним підприємством і інструментом зміни ставлення, адже люди виходять з екскурсій із бажанням змінювати світ навколо себе.

«Кожного разу ставався якийсь апокаліпсис»

2019 року, коли музей у Києві працював уже кілька років, з’явилась ідея філії у Львові. Команда анонсувала відкриття й почала шукати приміщення. План зірвала епідемія ковіду, через яку довелось тимчасово зачинити київський простір. Музей у темряві, на відміну від інших культурних інституцій, не міг просто перейти в онлайн. Хоча й тут знайшли вихід. «Запустили онлайн-інтерактиви з нашими гідами для дітей. Потім — вуличну прогулянку. А в серпні відкрили простір», — згадує Аліна.

2021 року команда знов готувала запуск, аж тут почалась війна. «Ми жартували, що кожного разу, коли оголошуємо про відкриття у Львові, стається якийсь апокаліпсис», — сміється керівниця музею. Тепер команда мала план перевезти київський музей до Львова.

У червні 2022 року Аліна знайшла приміщення на вулиці Личаківській, 8 у Львові й почала ремонт, а відкриття планували на осінь. Але восени росія почала бити по електростанціях. «Відкривати музей у темряві під час блекаутів було поганою ідеєю, — розповідає Аліна Марненко. — Люди погано сприймали темряву. Екскурсії в Києві теж припинились. Це була найскладніша ситуація: я мала два приміщення в оренді, велику команду, яку треба було утримувати, й жоден музей не працював».

Щоб протриматись, гіди почали робити свічки з вощини й продавати їх. Це допомогло пережити скрутний час і зберегти команду, а крафтові вироби з воску залишились однією з візитівок «03:00». Коли ситуація стабілізувалась, львівську філію відкрили, а київська відновила роботу.

Львівська кав’ярня у темряві

У Львові команда почала більше працювати з новими форматами: побаченнями в темряві, вуличними прогулянками, подіями. «Там є локація “кафе”, —  розповідає Аліна. — Я дуже хотіла зробити справжню львівську кав’ярню. Ми крутили різні варіанти, розглядали варіанти капсульної кавомашини, але це не той рівень». Під час чергового брейншторму хтось запитав, чи можуть гіди готувати каву прямо на екскурсії на професійному обладнанні. Команда знайшла партнерів — Campus coffee School, щоб перевірити разом доступність усіх етапів приготування кави для незрячих.

«І тут ми виявили, що це не просто доступно, а незрячі часто більш уважні до сенсорних деталей. Баристи часто покладаються саме на візуальний складник, а насправді, наприклад, коли збиваєш молоко, важливо контролювати температуру рукою, а не лише дивитись на піну. Багато що слід аналізувати на звук. Наші гіди загорілись ідеєю і почали спонукати нас це втілити», — каже Аліна.

Завдяки гранту House of Europe у київському музеї у темряві «03:00» змогли облаштувати професійний кавовий куточок. Школа барист проводила навчання прямо в музеї, а кожен учасник мусив приготувати чимало напоїв, аби набити руку. Паралельно зібрали спільноту барист, які приходили тренувати учасників і ділитися досвідом.

Із семи київських гідів шестеро захотіли вчитися. Зараз кожен із них стажується в окремій кав’ярні. І, якщо матимуть бажання, зможуть згодом продовжити співпрацю. Аліна каже, що перша група була пілотною, її завданням було протестувати програму навчання, тривалість і процес стажування. За підсумками розроблять фінальну програму і наберуть групу для працевлаштування. «Далі плануємо розширити цей проєкт на інші міста, зокрема Львів, — розповідає керівниця музею. — Я вже спілкувалась із мережами кав’ярень: вони зацікавлені. Є й запит від незрячих, які хотіли б опанувати нову професію».

Сто чашок капучино

Вікторія Шевчук працює гідесою Музею в темряві понад вісім років. Каже, що для неї ця робота — спосіб показати людям власне життя. Багато відвідувачів приходять у музей «просто розважитись», каже Вікторія, але все одно виходять із новим досвідом: «починають ставити питання, усвідомлювати те, над чим раніше не думали».

Якось у метро до Вікторії підійшла дівчина, правильно запропонувала допомогу і сказала, що навчилася цього під час відвідин музею в темряві. «Видно було, що вона робить це вперше, але вона знала, як правильно запитати, як допомогти. Мені це було дуже приємно», — пригадує гідеса.

Коли з’явилась можливість навчатись на баристу, Вікторія Шевчук погодилась майже одразу. «Я люблю вчитись і пізнавати щось нове, — каже вона. — До того ж було цікаво: чому в різних кав’ярнях різна кава, яка вона взагалі має бути? Я навіть не уявляла, що таке професійна кавомашина. Думала, це щось маленьке: кнопку натиснув — і все. А виявилось, що вона велика».

Коли гіди вже практикувались, Вікторія поїхала в реабілітаційний центр, де працює з військовими, які втратили зір. А коли повернулась, кожен із учнів уже приготував по 20 чашок капучино. Загалом треба було приготувати по сто. Їй довелося наздоганяти.

Найбільшим викликом було навчитись збивати молоко. «Люди, які бачать, дивляться, який воно має вигляд, а я маю розуміти за звуком і відчуттям у руках, — пояснює  Вікторія. — Думала, що ніколи не навчуся збивати молоко правильно. Коли наливаю, відчуваю за вагою, що вже достатньо».

Навчившись, Вікторія почала стажуватись у кав’ярні Campus coffee на Поштовій площі в Києві. «Мені дуже подобається готувати каву, особливо капучино. Це неймовірно, коли пригощаєш людей і їм смакує. Я стояла за барною стійкою і зрозуміла: мені це реально подобається», — каже вона. Чи поєднуватиме роботу гідеси й баристи, Вікторія ще не вирішила, але вважає цей досвід важливим.

Аліна каже, що приготування кави може бути не тільки додатковою роботою і соціалізацією для незрячих, а й сильним публічним прикладом. Адже коли відвідувачі бачать незрячого баристу в кав’ярні, це руйнує стереотипи.

Підтримка, що робить можливими зміни в суспільстві

Проєкт навчання незрячих гідів на барист став одним із переможців конкурсу Creative Business Boost від House of Europe, який проходить другий рік поспіль. Його мета — підтримати креативні бізнеси, які потребують змін, посилення або розвитку нових напрямків, і створити умови для їхнього зростання.

Менеджер гранту Олександр Драчук розповідає, що другу хвилю програми запустили навесні 2025 року, і вона зібрала 249 заявок. «Музей у темряві пройшов усі етапи відбору, який здійснювало незалежне журі з 12 фахівців — представників різних галузей креативного бізнесу, досвідчених в оцінці грантових заявок, — каже менеджер. — Їхнім завданням було оцінити зрілість бізнесу, потенціал до зростання й реалістичність запланованих активностей. 15 бізнесів, які набрали найбільше балів, стали переможцями».

Підтримка передбачала не лише фінансування, а й консультації з українськими експертами та участь у міжнародному вебінарі, який провели експерти з Данії, Німеччини, Італії та Швеції. Результати проєкту показали, що саме робота з менторами допомагає підприємцям переглянути бізнес-плани й стратегії, зрозуміти, як рухатись далі й виживати на ринку в складних ситуаціях.

Музей у темряві, за словами Олександра Драчука, грант дав кілька конкретних результатів. «По-перше, закупили обладнання для приготування кави, на якому зможуть тренуватись і працювати незрячі. Його будуть використовувати далі. По-друге, налагодили стажування незрячих барист у київських кав’ярнях. По-третє, створили інклюзивний простір для навчання й роботи барист, — перелічує менеджер. — Команда House of Europe рада, що Музею у темряві вдалось ефективно використати грантові гроші й отримати максимальну користь від участі в проєкті. А головне — це не одноразовий проєкт: музей продовжить цю ідею як сталу частину свого бізнесу».

Серед пріоритетів House of Europe — рівні можливості, інклюзія, робота з національними спільнотами тощо. Напрям інклюзії в креативному секторі, за словами Олександра,  має великий потенціал, хоч і викликів також багато. «Хочеться вірити, що люди стають уважнішими одне до одного, більш терпимими, — каже представник House of Europe. — І добре, що є програми, які підтримують не абстрактні ідеї, а реальні проєкти, які вже працюють і можуть бути прикладом того, як розвивати чесний і відповідальний бізнес».

Матеріал створено в межах спецпроєкту «Цілі, що тримають», який розповідає про результати року проєкту ЄС House of Europe мовою особистих історій.

Партнерський проєкт опублікований на правах реклами.