П’ять хвилин перед сном. Як тато може зробити свою дитину й сім’ю щасливішими

Емоційний зв’язок батька з дитиною не виникає сам собою. Для цього потрібні свідомі цілеспрямовані зусилля. 

«Довірливий зв’язок народжується з окситоцину — гормону прив’язаності, — пояснює психотерапевт і фахівець проєкту «ТатоХаб» Микита Пермяков. — У мами він з’являється під час пологів, а в тата — через дотик, коли він тримає немовля, міняє підгузки, грається. Так виникає емоційна нитка між ними».

Згодом важливішою за кількість проведеного разом часу стає сталість. «Якщо ви з’їсте все, що планували на тиждень, за один день, на тиждень не наїстеся. Так само і з дітьми. Один день разом не замінить регулярності», — каже експерт.

Повторювані ритуали — коротка розмова, обійми, спільна гра — створюють відчуття безпеки: світ стабільний, тато поруч. Це фундамент довіри. Навіть розлука (наприклад, через службу в армії) не руйнує цього зв’язку, якщо є сталі сигнали присутності: дзвінок «на добраніч», коротке аудіо чи улюблена пісня. Бо бути поруч — це іноді просто не забути сказати: «Я тебе бачу. Ти для мене важливий/-а».

hromadske зібрало історії учасників спільноти «ТатоХаб» — простору підтримки татусів, для яких ці п’ять хвилин стали способом тримати зв’язок навіть тоді, коли відстань або обставини розділяли родину.

«Ці традиції тримають нас»

Олександр каже, що має три професії: тато, волонтер і журналіст. Його доньці Соломійці майже шість. І ще з її народження він вирішив бути з нею якомога більше й узяв декретну відпустку. Паралельно працював для проєкту «ТатоХаб», який став для нього спільнотою однодумців та інструментом підтримки. 

«ТатоХаб» — це мережа просторів відповідального батьківства і громадських ініціатив, які працюють у 13 українських містах та спрямовані на підтримку татів, розвиток їхніх навичок виховання, психологічну допомогу та руйнування гендерних стереотипів.

«Це простір, де ти бачиш інших татів, які теж сумніваються, але роблять усе можливе для своїх дітей. Це підтримує», — розповідає Олександр.

Після 24 лютого 2022 року Соломійка з мамою виїхали за кордон, а Олександр залишився в Україні волонтерити. І коли чоловік зміг приїхати до доньки, вона не впізнала тата. «Я хотів зняти красиве відео про зустріч, а натомість отримав відео, як дитина дивиться на мене, наче на чужого. Це було боляче. Але тепер я його люблю: воно нагадує, що близькість не з’являється автоматично, її треба вибудовувати», — каже він. У цей час Олександр щовечора телефонував дружині й доньці та розповідав історії перед сном. Ці 5-10 хвилин щодня стали його способом бути поруч. 

Після трьох років Соломія з мамою повернулися. Тепер Олександр намагається надолужити кожну втрачену хвилину, тож спільних ритуалів стало більше. «Мій улюблений — це вечірнє читання “Гаррі Поттера”. Я фанат, і тепер Соломія теж. Ми читаємо по розділу перед сном, після прочитання книжки дивимося фільм, збираємо всі атрибути — у нас уже є палички, шарфи, Карта мародера. І я нервую, коли не можу почитати їй на ніч», — каже Олександр.

Щосуботи Олександр пече вафлі для всієї родини. Якщо пропускає — відпрацьовує в неділю. «Це створює відчуття дому, — говорить він. — Коли пахне тістом і вона бігає навколо — я відчуваю, що все на своїх місцях».

Для Олександра це не просто рутина: «Ми буквально живемо всередині наших ритуалів. Іноді це шматочок фільму, трохи гри на комп’ютері, купання з іграшками й читання на ніч. Усе це — наше».

Ця повторюваність допомагає і йому: заземлює після робочих і волонтерських буднів. «Я пропустив половину її життя. Але тепер я вчуся не картати себе за те, чого не змінив, а цінувати те, що є. І це щастя — знати, що сьогодні вона засинає під мій голос», — каже Олександр.

«Навіть п’ять хвилин разом — це моя підтримка»

Юрій — ветеран, який проходить реабілітацію. Його старшій дочці майже вісім, а молодшій — п’ять місяців. Після розлуки через війну його родина знову разом — у будинку біля моря в Одесі. 

Більшу частину дня забирає робота й реабілітація, але він каже, що навіть кілька хвилин спілкування можуть змінити настрій і йому, і дитині. «Буває, лежу й прошу її підійти, — розповідає Юрій. — Обіймаю, гладжу по голові, розповідаю, як минув день, або плануємо, що робитимемо на вихідних. П’ять-десять хвилин — і вона вже усміхається. І я теж».

Такі розмови для нього — спосіб нагадати доньці, що вона важлива. «Я бачу, що їй важко, що увага зараз більше прикута до сестрички. Вона розуміє, але все одно хоче відчувати любов. І тоді я пояснюю: колись і з тобою ми робили те саме. Вона слухає і знову стає спокійною», — каже чоловік.

Коли дружина з доньками були за кордоном, тримали зв’язок через відео. «Ми говорили, мріяли, куди підемо разом, коли зустрінемося. Вона мріяла про море — і врешті ми справді живемо біля моря», — каже Юрій. Тепер, коли родина поруч, розмови відбуваються наживо. Вони разом ходять у кіно, гуляють біля моря, вечорами виходять до магазину: донька заходить у два-три відділи й щоразу вибирає щось «важливе». «Коли йде з мамою — не завжди виходить, а зі мною — завжди. Я, мабуть, більше балую», — сміється Юрій.

Після повернення Юрій мав фізично й емоційно важкий період. «Ми з донькою не могли знайти спільну мову. Вона підросла, а я почав сприймати її як дорослу. Ми сварилися, не розуміли одне одного, — розповідає Юрій. — Коли після розлуки бачиш людину щодня, потрібно заново навчитися бути поруч. Але я потрапив у Veteran Hub, познайомився з командою “ТатоХаб” і побачив, як це круто — проводити час із дитиною. Робиш із нею саморобку, вона в захваті, а потім ти говориш із психологом про щось своє. Це допомагає і їй, і мені».

Тепер він помічає, коли донька починає віддалятися, і встигає це зупинити. «Коли бачу холодок, починаю наповнювати її теплом — розмовами, жартами, спільним часом. Це ніби знову натиснути play у стосунках, — каже він. — Це моя підтримка. Я відчуваю тепло й розумію, що я потрібен. Це дає сили рухатися далі».

Якщо ви досі не знайшли свої п’ять хвилин, зазирніть на сторінки проєкту «ТатоХаб», там є поради від фахівців та учасників. І пам’ятайте: присутність не потребує ідеальності, а лише часу — п’яти хвилин, щоб сказати: «Я поруч. І це головне».

Матеріал підготовлено в межах кампанії, що реалізується ГО «Успішна жінка» в межах проєктів «Шляхи відновлення» та програми «ЄС за гендерну рівність».

Проєкт «Шляхи відновлення: побудова стійкості громад на основі егалітарних підходів» впроваджується UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні, у партнерстві з Офісом віцепрем'єра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції за фінансової підтримки Швеції.

Програма «ЄС за гендерну рівність: разом проти гендерних стереотипів та гендерно зумовленого насильства» (фаза 2) фінансується Європейським Союзом та реалізується спільно структурою ООН Жінки та UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні.

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами