«Мені казали, що відмиватиму гроші». Вдова захисника, яка створила фонд для допомоги родинам загиблих

Три роки тому я розмовляла з розгубленою, згорьованою, розбитою жінкою, яка втратила коханого. Оксана Боркун так розповідала про свого Вову, що від її слів кімната наповнювалася любов’ю. Густою, що можна доторкнутися.

Володимир Гунько 2014-го добровольцем пройшов Іловайськ, Широкине, чотири місяці був у полоні. Його били, а він співав українських пісень.

На початку вторгнення відвіз Оксану до Ужгорода, а сам повернувся до своїх хлопців. Його відправили до президентського полку, але він рвався на передову.

«Я тут гнию», — казав.

Перевівся, потрапив у липні 2022-го в Бахмут. І через тиждень загинув.

Оксана відчувала, що це станеться. За три дні до трагедії наче каменюка придавила їй груди. Не могла дихати. А потім з’ясувалося, що на чоловіка впали три поверхи: у підвал заводу, у якому ночували українські військові, поцілили дві ракети.

Після звістки про загибель Вови жінка пішла в поле й кричала. Дуже довго.

«Пів року я з людьми не спілкувалася. Максимум могла навідатися в кав’ярню, привітатися, сказати два слова про погоду. Дочвалати додому вже не було сил. Є жінки, які відразу після такого виходять на роботу. Їм так легше. Мені пропонували дуже круті посади, але відмовлялася, бо батарейка моя сіла взагалі під нуль. Навіть лежати було боляче», — згадує той важкий час Оксана.

Оксана БоркунНадано hromadske

Вона дозволила собі погорювати. Але через кілька місяців для неї знайшлася справа, яка витягла з ями розпачу й болю.

«Бурхлива діяльність почалася з того, що я зробила рилз про Вову, про наше кохання, і який набирав шалені охоплення. 2 мільйони переглядів. Зрозуміла, що можу це використати як продовження справи Вови — він любив допомагати людям. Мені ж особисто на той момент не треба було абсолютно нічого. Я хотіла померти, хотіла щезнути з лиця землі. Але не можна вмерти за бажанням, — розповідає Оксана. — А щоб вижити, потрібна якась місія, потрібно розуміти, що я важлива».

Разом з іншими жінками створила спільноту вдів героїв у Facebook, де вони ділилися горем у затишному просторі без засуджень.

«Я розуміла, що після загибелі Вови в мене фінансово все нормально: є відкладені гроші на життя. Але коли побачила, скільки людей страждає, скільки є несправедливості, то пробудилося милосердя, бажання допомагати, — зізнається вона. — Виникли мільйони запитань, на які тоді ще ніхто не знав відповідей: як оформити виплати після смерті; жінка не знає, як жити, бо була на утриманні чоловіка; родичі судяться за спадок; дитина народилася після смерті чоловіка; зафіксовано загибель, а тіла немає. І ми почали шукати відповіді».

Оксана БоркунНадано hromadske

«Оксано, мені невигідно, якщо ти помреш»

Волонтерство — новий для Оксани виклик. У кар’єрі, у будь-якій компанії, куди її запрошували, за рік досягала висот і ставала директоркою.

Оскільки в кожній справі для неї на першому місці орієнтованість на результат, є управлінські звички, вміння мотивувати й притягувати людей, які можуть виручити, — справи закрутилися. До допомоги стали долучатися дуже потужні волонтери з різними пропозиціями.

Юристи пропонували безоплатно консультувати жінок, громадські організації бралися за психологічні сесії, оплачували ретрити, з’явилися волонтери-бухгалтери й волонтери-лікарі, які давали поради. З усього світу для родин героїв летіли подарунки дітям.

«Наступним проєктом став збір речей, бо багатьом жінкам не було в що одягати дітей: виплати їм іще не прийшли. Сотні людей відгукнулися на мої сториз, слали одяг, візочки, ліжечка. Винайняти склад — коштів не було, дівчата зі спільноти приймали ці речі вдома. Фотографували, в окремому чаті їх виставляли й пересилали, кому потрібно», — розповідає Оксана.

Так в одній спільноті утворилося кілька гілок із різними систематизованими напрямами. Активістки вели кожна свою. І їм, і Оксані, ставало легше, коли відволікали себе корисною справою. Жінки дедалі більше спілкувалися й підтримували одна одну. Сама собою виникла ідея зустрітися. Якась частина зібралася в Києві, щоб роззнайомитися й наобійматися. 

Оксана Боркун у спільноті жінокНадано hromadske

Оксана довго не наважувалася вийти в люди.

«Мене кликали на ретрити. Обіцяла, брала квитки, і в ніч перед виїздом занедужувала. Тіло страйкувало, противилось шалено. Я боялася, бо ніколи не була в такому колі наживо, і здавалося, що хвилі болю накриють із головою і мені стане лише гірше», — відкривається жінка.

Та зрештою на ретрит вона все-таки вибралася. Знайомий волонтер тягнув її вмовляннями: «Оксано, тобі треба відпочити»; але вона впиралася. А слова: «Оксано, мені невигідно, якщо ти помреш! Хто ж до мене дівчат на ретрит відправлятиме?» — подіяли.

«Маємо жити»

Рік тому Оксана залишила спільноту й створила в соцмережах свою — «Маємо жити. Простір для дружин загиблих захисників». А фонд «Маємо жити» відкрила ще 2023-го, бо кошти на допомогу родинам загиблих надходили на її власну картку. Могли виникнути питання й навіть звинувачення.

Фонд допомоги родинам загиблих називається "Маємо жити"Надано hromadske

Напрями діяльності в новій спільноті теж розкладені по поличках: юридичні, психологічні, для мам новонароджених тощо. Також є чати для різних міст: щоб жінки могли самі зустрічатися, обговорити пільги чи допомогу від місцевої влади. Є і чат-бот, де для всіх підписниць розміщені пропозиції громадських організацій, фондів, зміни в законодавстві тощо.

Команді Оксани запропонували взяти кілька грантів, щоб розробити організаційну стратегію, комунікаційну стратегію, і рухатись далі.

Наразі у спільноті приблизно 6,5 тисячі жінок, їх координують 55 волонтерів-адміністраторів.

За два роки команда Оксани Боркун випустила на YouTube 15 подкастів, зокрема про втрати й горювання: дитяче, чоловіче, молодих мам і старших. Був проєкт, коли в містах відбувалися зустрічі із жінками наживо, де для них проводилися терапевтичні сесії, майстеркласи, зокрема з плетіння й живопису. Активістки проводили в усій Україні вечори пам’яті й музичні фестивалі з артистами, де збирали кошти на потреби ЗСУ.

Минулого року фонд освоїв на підтримку родин полеглих 6 мільйонів гривень, у позаминулому — 1,3 мільйона.

«Я пишаюся нашими результатами й собою теж — що в такому стані могла щось робити. Буває, знайомлюся з людьми, розказую, чим займаюся, а мені: “Я б так не змогла”. І дійсно починаю задумуватися: “Я ж молодець, точно: стільки всього зробила! Подолала ще один виклик”, — Оксана каже, що за останні три роки стала зрілішою, терплячішою до людей та їхнього вибору.

Проте від втрати коханого вона так і не відійшла.

«Від цього не можна оговтатися повністю, ні в кого не виходить, бо ця втрата прошивається всередині. Вона зі мною на багато років. Просто про це менше говорю. Я її прийняла і навчилася з нею жити, регулювати, та це невіддільна частина мене. І цей біль впливає на мій шлях, мої рішення, на мою громадську діяльність».

«Встромляли ножа у спину, не задумуючись»

Те, що вона сама переживала горе, допомогло: знала, що потрібно іншим.

«Думаю, людина, яка нікого не втратила, не могла б створити такої спільноти. Вона б швидко загналася, їй би не довіряли. Коли я проводила якусь лекцію, казала: “Дівчата, я ділюся тим, що сама переживаю”, а вони: “О, і в мене таке саме було”».

Попри це, в Оксани не раз виникало бажання все покинути. Діяльність спільности часом ставала виснажливою, ворушила багато спогадів. Емоційний складник гойдався від нуля до ста.

«Були конфлікти: допомагаєш-допомагаєш, а тобі кажуть: мало. Або хочуть посунути мене й присвоїти собі мої проєкти. Є такі, що думають так: ми сидимо на державних коштах, які ллються річкою, і їх можна тринькати. А коли я фонд відкривала, деякі жінки прямо казали, що роблю собі кар’єру й збираюся відмивати кошти. Водночас моя квартира була заставлена коробками подарунків, які сама купувала, сама тягала на пошту. І чути такі обвинувачення дуже боляче», — зазначає Оксана.

Важко жити в конфліктах і мати ресурс допомагати. Крім того, їй як людині, яка сама переживала втрату, хотілося дружити, теж комусь розкривати душу й мати підтримку.

«Та мені встромляли ножа у спину, не задумуючись, — каже жінка. — Після такого довго й важко відходила. Крім того, ця діяльність, її колосальний обсяг стирав мене як особистість. Зрозуміла, що треба тримати баланс, щоб не вигоріти. Трошки себе берегти».

Довелося Оксані й застосовувати інші підходи для розвитку, ніж вона звикла в бізнесі. По-перше, всі учасниці — жінки в горі. Крім того, вона не мала важелів керування: людині ж не скажеш, що її звільнять, якщо чогось не зробить. Траплялося й таке, що котрась із команди випадала на три дні, бо її емоційно виносило й вона не могла працювати.

Це нікого не обтяжувало, доки організація не мала грантів і, відповідно, дедлайнів. Але коли вони з’явилися, Оксана мотивувала людей працювати. Вона вважає однією з найсильніших своїх рис — вміння надихати інших.

Виникали питання й щодо професіоналізму команди: якщо в бізнес-компанію працівники приходять переважно навчені і ти лише вибирай, хто кращий, то тут довелося вчити команду самій: бути менеджеркою, бути есемемницею.

«Багато з ініціативних дівчат відкололися, бо це не одноразове волонтерство: захотів — зробив. Тут уже зобов’язання. Не всі витримали, не в усіх стало енергії. Але залишилися найкращі, з якими в нас однакові погляди, якими я безмежно пишаюся, і я вже на тому етапі, щоб виростити їх до свого рівня, — хвалить Оксана помічниць. — Я хочу, щоб у них була більша відповідальність, більша зона росту, щоб вони могли керувати не одним проєктом, а декількома».

«Школа щастя»

Задовго до початку вторгнення Оксана мріяла запустити власний проєкт — «Школу щастя» — закритий жіночий клуб. Але здійснилася вона лише три роки тому.

Там і читацький клуб, і зустрічі з різними фахівцями, письменниками, медитаційні марафони, різні курси. Й особисті інсайти Оксани, які виливаються в лекції. Учасниці зустрічалися наживо, пройшли курс з акторської майстерності, урок з дефіле.

Жіноче колоНадано hromadske

«Хочу, щоб жінки розвивались в усіх напрямах: сьогодні обговорюємо літературу, завтра зустріч із бухгалтером, післязавтра із сексологом, а потім зі священником. Хочу, щоб дівчата розширювали світ своїх знань і мрій. Запрошені спікери доносять, що все можливо, що можна почати жити будь-якої миті й досягти успіху в різних сферах», — каже Оксана.

Хтось з учасниць «Школи щастя» вже відкрив свій бізнес, хтось здобув другу вищу освіту, хтось планує змінювати діяльність. 

Участь у клубі платна.

«Жити за щось треба, — коментує власниця цю свою діяльність. — Мені дуже хочеться масштабувати “Школу щастя”, бо люди втомилися жити в горі й негативі. Я сама щодня чую десятки болючих історій і завмираю. І ця школа — зокрема, і моє власне оживання».

«Багаті теж плачуть»: як це — бути лідеркою?

У кінці нашої розмови Оксана — спокійна, впевнена й розважлива жінка, якою вона стала за три роки — відповіла на запитання, як стати лідеркою?

«Я була в дитинстві дуже спокійною дитиною, відмінницею, читала багато книжок, нікуди не ходила, у мене було мало друзів. Така ботанка. Боялася інших. У часи, коли я росла, а це 1990-ті, могли з-за рогу вискочити й надавати по писку просто так. Помітила, що в школі не б’ють популярних дівчат. І я вирішила стати такою, щоб не ображали».

Відтоді, куди б дівчина не заходила, ставало весело, гучно, класно. Її стали слухатися. Коли по телебаченню йшов серіал «Багаті теж плачуть», підбила весь клас піти до директорки, щоб та всіх відпустила подивитися вранішню й останню серію.

Іншого разу заступилася за дівчину, яку вдарив однокласник. Заїхала йому кулаком в око зненацька сама для себе. Зрозуміла: коли людина сильна, її не образять.

«Не обов’язково фізично, я ж мала, зростом найменша в класі. Треба, щоб сила відчувалася, щоб транслювалася», — каже.

Оксана БоркунНадано hromadske

У 25 років зайнялася мережевим маркетингом, а до цього вже була керівницею великої компанії. Думала, що легко стане директоркою і всі її слухатимуться:

«А до мене записалась лише одна людина. І тоді я почала опановувати навички мотивування людей. Моє лідерство змінило формат: його рухав не страх, а мета — розвиватися. І я за пів року вибудувала мережу із 4000 людей. Коли розумієш навіщо, все виходить».

Запитую: як вона розуміє, навіщо їй зараз те, чим займається?

«А це моя душевна потреба, якої не описати словами. Це мені аж до болю потрібно робити. Це моє. Я на своєму місці».

Цей матеріал створений за підтримки Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.