Чому у більшості справ про воєнні злочини винні ніколи не будуть встановлені? Відповідає юристка Медійної ініціативи за права людини

«Багато з тих, хто вчиняв злочини, вже мертві»

Українські правоохоронці З початку повномасштабної війни.вже зафіксували понад 200 тисяч воєнних злочинів, скоєних росією. Однак, за аналізом МІПЛ, за чотири роки повномасштабної війни до суду дійшли трохи більш як 900 справ про воєнні злочини. Чому між кількістю задокументованих злочинів і кількістю вироків така величезна прірва? І що це говорить про спроможність української системи правосуддя працювати з таким масивом злочинів?

Українська система правосуддя й слідство не справляються — це об’єктивний факт. Але жодна правова, слідча чи судова система у світі в такій ситуації не впоралася б.

По-перше, Кримінально-процесуальний кодекс не розрахований на ситуацію, коли на території, куди не мають доступу слідчі, масово вчиняються злочини. Він створений для розслідування одиничних, виняткових випадків, тоді як злочини, які вчиняють росіяни, є масовими й фактично буденними. Тому сама логіка КПК — детальне, ретельне розслідування кожного окремого епізоду — не дозволяє ефективно розслідувати весь масив злочинів. І це не так недолік системи, як невідповідність інструментів масштабу ситуації.

Ще одне «вузьке місце» — встановлення підозрюваних. Є злочини, які я називаю «контактними», коли потерпілі можуть бачити виконавця: наприклад, катування, грабежі, незаконне позбавлення волі. Але більшість злочинів у цій війні відбуваються без можливості ідентифікувати людину: обстріли, удари ракетами, Реактивна система залпового вогню.РСЗВ, дронами. 

Наприклад, масовані атаки дронами по цивільних у Херсоні — зрозуміло, що це злочин, але встановити, хто був оператором, — майже неможливо.

Як і, припускаю, хто віддав цей наказ.

А це взагалі вже вища математика, хто дав наказ. Є поодинокі випадки, коли встановлюють операторів дронів, імовірно, за допомогою технічних засобів, але це винятки. У більшості таких справ немає інструментів, щоб не просто припустити, а довести вину конкретної особи, яка не була виконавцем злочину, але віддала наказ на його скоєння, і передати справу до суду так, щоб докази відповідали стандартам правосуддя.

Тож зараз існує ризик, що значна частина злочинів так і не буде розслідувана, і покарання ніхто не понесе?

Так, це реальність. У більшості зареєстрованих проваджень особи підозрюваних не будуть встановлені ніколи. І відповідальність не буде встановлена саме на рівні виконавця, бо це просто неможливо в нашому світі.Анна Рассамахіна, керівниця департаменту ‭«Війна і правосуддя»‬ МІПЛ, адвокатка

До того ж значна частина тих, хто вчиняв злочини, вже мертві, особливо якщо йдеться про події перших місяців вторгнення в, наприклад, Харківській і Херсонській областях.

Кілька місяців тому був перший виправдувальний вирок — щодо Бородянки. Там було багато питань до обвинувачення, й адвокат, призначений від держави, зайняв активну позицію — оспорював докази й наполягав, що вони в сукупності не доводять вини. Суд зрештою виправдав обвинуваченого. Активна позиція адвокатів в інших справах могла б показати недоліки доказів обвинувачення, і виправдувальних вироків могло б бути більше.

Чому важливі виправдувальні вироки у справах про воєнні злочини?

Тут варто змінити ставлення: активна позиція адвоката — це не про виправдання злочинця. Ці процеси потрібні не так для покарання, як для юридичної фіксації масштабу злочинів — своєрідного «підручника історії», написаного в залі суду. 

Держава витрачає на це колосальні ресурси, і навіть ті кілька сотень вироків, які можливі найближчими роками, мають бути бездоганними з погляду стандартів правосуддя. Бо якщо справи будуть слабкими, їх можуть оскаржувати, зокрема в Європейський суд з прав людини.ЄСПЛ, і тоді вони можуть «розсипатися». У деяких справах зв’язок між обвинуваченим і злочином або відсутній, як у Бородянці, або дуже слабкий.Анна Рассамахіна, керівниця департаменту ‭«Війна і правосуддя» МІПЛ‬, адвокатка

Якісна робота адвокатів необхідна — вона змушує слідство й суд ретельніше працювати з доказами. І це потрібно не обвинуваченим, а нам.

Розслідування воєнних злочинів часто починається відразу після деокупації територій. Які докази є найціннішими в таких справах і як їх фіксують?

Одразу після деокупації слідчі органи починають працювати дуже інтенсивно — ми це бачили на прикладі Київської, Сумської, Чернігівської, Харківської та особливо Херсонської областей. Виїжджають слідчі з Офіс генерального прокурора.ОГП, СБУ, поліції, починається документування, опитування, реєстрація злочинів.

Але не всюди це відбувається достатньо системно. Наприклад, на Київщині були випадки, коли потерпілі багаторазово давали свідчення різним органам, підписували протоколи, але це не призводило до реєстрації провадження.

Загалом слідчі орієнтуються на розслідування окремих епізодів: якщо потерпілий може впізнати конкретного виконавця, справа рухається далі й передається до суду. Але це лише один епізод із багатьох. Інші злочини — де неможливо ідентифікувати виконавців, наприклад через те, що вони закривають обличчя або не дозволяють потерпілим підіймати голову — залишаються просто зареєстрованими провадженнями в Єдиний реєстр досудових розслідувань.ЄРДР без подальшого розвитку. Такий підхід частково його можна зрозуміти: якщо є шанс довести хоча б один епізод до вироку, слідчі за нього беруться.

Водночас бракує системної аналітичної роботи. Майже не застосовується стаття, яку додали в жовтні 2024 року про «злочини проти людяності», яка дозволяє притягати до відповідальності не лише виконавців, а й керівництво підрозділів, навіть без встановлення конкретних осіб. Теоретично це дало б змогу об’єднувати численні провадження й формувати великі справи з багатьма епізодами.Анна Рассамахіна, керівниця департаменту ‭«Війна і правосуддя»‬ МІПЛ, адвокатка

Місяць тому на заході, де Українська Гельсінська спілка з прав людини.УГСПЛ презентувала свій звіт, були представники ОГП і Нацполіції. І я прямо поставила це питання й навела приклади підозр, де можна було б застосувати відповідальність командирів. І представник ОГП фактично пояснив їхній підхід: так, вони над цим працюють, але цю норму розглядають як крайній засіб — коли немає інших шляхів притягнути до відповідальності. Тобто спочатку вони намагаються встановити конкретного виконавця, і лише якщо це неможливо, переходять до відповідальності командирів.

І це дуже прикро, тому що в нашій ситуації відповідальність командирів має іти першою, до неї треба прагнути. А якщо вже неможливо притягнути командира з якихось причин, то зосереджуватися на рядових виконавцях.

«Потерпілі рідко сприймають заочні вироки як справедливість»

Ще одна проблема, яку МІПЛ підсвітила, — захист даних постраждалих. У дослідженні організації йшлося, що часом у відкритий доступ потрапляють чутливі дані потерпілих. Хто за це відповідальний?

Ми з колегами доволі випадково натрапили на цю проблему, коли працювали з підозрами: створювали базу, вичитували їх і звіряли дані з різних реєстрів. У процесі я мимоволі дізналася персональні дані постраждалих, зокрема від Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом — це воєнний злочин і зброя терору, що використовується ворогом для залякування, приниження й контролю.СНПК. Хоча підозри формально знеособлюються, але якщо поєднати дані з порталу Судової влади України, Реєстру судових рішень і текстів підозр та вироків, які іноді публікуються без знеособлення, можна встановити особисті дані й навіть дуже детальні обставини злочину.

Мене особливо вразив один Дитина вижила, її батько теж. Ця справа вже дійшла до суду.епізод: у підозрі йшлося про двомісячну дитину, до якої російський військовий приставляв пістолет, погрожуючи вистрелити, щоб змусити батька зізнатись у співпраці із ЗСУ. У тексті підозри не були приховані дата народження, адреса й повне ім’я цієї дитини. Після цього ми вирішили підготувати окремий звіт.

Тут немає одного винного чи конкретного порушення — всі реєстри працюють за своїми правилами. Але різні відомства не координують між собою ризики розкриття персональних даних, і в сукупності це призводить до таких ситуацій. Ми не шукаємо винних — нам важливо подивитися на систему загалом і зрозуміти, як її змінити, щоб цього не траплялося.

На презентації були представники Державної судової адміністрації — вони, на відміну від слідчих, досить конструктивно реагували, підходили й пропонували можливі рішення. Але поки що це лише обговорення — подивимося, чи будуть якісь практичні кроки.

Що, на вашу думку, може розв’язати цю проблему?

Основна проблема витоку — на сервісі Порталу судової влади «стадії розгляду судових справ»: там можна за номером справи побачити прізвища сторін — потерпілих, обвинувачених, прокурорів. І, поєднавши ці дані з текстами підозр і вироків, скласти повну картину. Але це необхідно для того, щоб сторони могли дізнатися про дату розгляду й інші подробиці справи. Тобто тут треба шукати баланс інтересів.

Один із можливих підходів — обмежити доступ до даних потерпілих: щоб вони відкривалися лише авторизованим учасникам процесу, як-от прокурорам, наприклад, через Електронний цифровий підпис.ЕЦП або «Дію». Для всіх інших інформація про справу залишалася б доступною, але без персональних даних.Анна Рассамахіна, керівниця департаменту ‭«Війна і правосуддя» МІПЛ‬, адвокатка

Також потрібна більш ретельна деперсоналізація підозр, бо іноді через людський фактор ці дані взагалі не закриваються або закриваються формально — наприклад, коли чорні плашки можна просто зсунути курсором мишки й побачити текст.

Чи можете виділити, які з-поміж воєнних злочинів, скоєних росією, найскладніше доводити в суді?

Складно сказати однозначно. Якщо справа вже дійшла до суду, це означає, що там принаймні є якась доказова база — до суду передають те, що можна більш-менш пов’язати й довести. Хоча бувають і винятки, як у випадку Бородянки.

Є й інша проблема: чимало підозр, оголошених у перші місяці після деокупації, так і не дійшли до суду — і, ймовірно, вже не дійдуть. У той період слідчі працювали дуже інтенсивно, і подекуди виникали помилки.

Наприклад, є випадок, коли за один і той самий епізод — пограбування цивільного — Нацполіція оголосила підозру одному російському військовому, а СБУ — іншому. Хоч виконавець був один. І одна справа дійшла до суду, вже давно є вирок, а оця друга підозра, де, на думку СБУ, був хтось інший, так і «висить» — до суду вона не передана.

Значна частина вироків у справах про воєнні злочини в Україні ухвалюються заочно, оскільки обвинувачені перебувають у росії. Чи має це реальне практичне значення?

Для потерпілих це майже не має значення: за нашими дослідженнями, вони рідко сприймають заочні вироки як справедливість. І це можна зрозуміти.

Для України ж це важливо, бо масові й очевидні для світу злочини мають бути підтверджені судовими вироками. Але їхня головна функція — не покарання, а меморіалізація, збереження пам’яті про ці злочини. Тим більше, що реального покарання зазнає дуже мала кількість осіб — очних процесів одиниці, тоді як злочинців тисячі.Анна Рассамахіна, керівниця департаменту ‭«Війна і правосуддя» МІПЛ‬, адвокатка

Інших механізмів фактично немає: міжнародні інституції розглянуть лише обмежену кількість справ і не мають доступу до підозрюваних. Тому саме Україна на національному рівні має зафіксувати масовість цих злочинів через вироки — і саме тому це потрібно робити.

Але ж ми не покажемо масовість, коли в нас буде 500 вироків.

Так, не покажемо — через об’єктивні труднощі з ідентифікацією підозрюваних. Але навіть без вироків ми могли б її зафіксувати через дані: скільки вбито, затримано, зґвалтовано, скільки людей загинуло під завалами. Це і була б справжня меморіалізація — умовна «Книга пам’яті», як ось в останнє десятиліття тривають спроби назвати кожного загиблого під час Голодомору. І ніхто б не ставив під сумнів ці дані, якби вони йшли від правоохоронців, які реєструють злочини.

Так, ми не знаємо, який конкретно бурят убив цих людей в похованні десь у лісі на Чернігівщині. Але ми точно знаємо, що це зробили російські військові. І оця інформація критично важлива.Анна Рассамахіна, керівниця департаменту ‭«Війна і правосуддя»‬ МІПЛ, адвокатка

Але ЄРДР на сьогодні не дає змоги її систематизувати. Тому потрібно змінювати підхід: не чекати, що вдасться розслідувати все, а працювати з тим, що вже є — масивом даних про самі злочини. Не шукати, хто це скоїв конкретно — прізвище й ім’я злочинця, — а достовірні дані про те, що це скоїла російська армія. І це треба фіксувати, аналізувати й систематизовувати.