Стати опорою та підтримкою: як працює програма наставництва для підлітків з інтернатних закладів

У стінах інтернатних закладів виростають тисячі українських дітей, які залишилися без турботи батьків. Далеко не кожному з них вдається здобути вищу освіту, мати улюблену роботу та власний дім. Ніна все це має.

Вона рідко розповідає про своє минуле: не хоче недоречних запитань, які вкотре будуть завдавати болю. Навіть на роботі знають не всі. Тож ми не назвемо справжнього імені й лише коротко розповімо її історію. Почалася вона з того, що мама залишила Ніну в пологовому. Дитина росла в інтернатному закладі.   

Не знаю, що згадувати: хорошого було мало, — розповідає жінка. — На першому уроці в першому класі вчителька сказала, що не бачить ніякого сенсу нас вчити, адже нам освіта не знадобиться. Тоді я вирішила, що всім на зло стану тією, ким хочу. І я це таки зробила.

Виховательки розмовляли між собою, але ніколи — з дітьми. Ніхто не запитував їх, як у них справи. За найменшу провину дітей сварили, але найгірше, каже Ніна, було не це.

За помилки нас карали, але ніхто не казав, як треба робити, щоб цього не відбувалося. Треба було здогадатися самостійно, — пояснює вона. — Ми мали вгадати, що є правильним у житті, а що ні.

Дівчина добре знала математику й посіла призове місце на олімпіаді з фізики. Але якби у старших класах потрапила до крамниці, то не змогла б купити собі їжі.

Діти навіть не знали, що за товар потрібно платити гроші, — каже Ніна. — Не знали, як оплатити проїзд у громадському транспорті. Нас зовсім цього не вчили: мабуть, думали, що така інформація не важлива.

Історія Ніни типова для випускників інтернатних закладів. Ця система дає дітям без батьківського піклування їжу, дах над головою і базову освіту, але неспроможна забезпечити кожній дитині бодай мінімальну турботу, допомогти розвинути соціальні навички й підготувати до самостійного життя. Змінити це покликана програма наставництва.

Це програма підтримки для дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування, дітей загиблих захисників, постраждалих від бойових дій, депортованих, ВПО і загалом тих, хто опинився у складних життєвих обставинах. Програму започаткували у 2017 році, а торік ухвалили закон про наставництво, який розширив категорії дітей і молодих людей, які можуть отримати наставника.

«Я думала, що мені буде легко, але реальність виявилась іншою»

Суть наставництва в тому, що доросла людина регулярно спілкується з одним підлітком та проводить з ним час. Наставник може вислухати, підтримати, дати пораду, розповісти про життя за межами закладу й навіть показати його. Це той дорослий, якого не вистачає дітям у інтернатному закладі.

Діти в інтернатних закладах зазвичай не запитують себе: «хто я в цьому світі?», «що мені добре вдається?», «про що я мрію?», «хто мене може підтримати?». З пошуком відповідей на ці запитання й поясненням речей, які інші діти несвідомо засвоюють у родині, міг би допомогти близький і надійний дорослий, із яким дитина має сталий емоційний зв’язок. Персонал закладу для цього зазвичай не підходить: навіть якщо вихователь хотів би приділити увагу окремій дитині, на всіх його не вистачає. «Буває, забирає вихователька зі школи, і так хочеться розповісти про те, що було на уроці сьогодні! Але ж воно їй не треба, та і як порівну вислухати всіх нас?» — згадує Ніна. До того ж і вихователі змінюються, і дітей переміщують, тому зв’язки рвуться.

Наставнику важливо встановити довірливий зв’язок із дитиною та підтримувати його впродовж взаємодії. Цьому навчають під час підготовки кандидатів у наставники, і ці навички можна поступово розвивати на практиці. Окрім того, наставники не залишаються сам на сам із цим досвідом: вони можуть обмінюватися знаннями з іншими наставниками та отримувати підтримку супервізорів, які допомагають краще зрозуміти особливості роботи з підлітками, зокрема, з досвідом зростання в інтернатних закладах.

Наша розмова з наставницею Євгенією Вітер починається після її спілкування із супервізором. Під час розмови дівчина списала нотатками кілька сторінок блокнота.

Навчання, профорієнтація, віра в себе, соціалізація, цікавість до життя, розуміння і контроль власних емоцій, — заглядає в нотатки Євгенія Вітер. — Ось таке ми сьогодні визначали.

Євгенія уявляла, що розповідатиме своєму ментí (дитина/підліток, щодо якої здійснюється наставництво), як жити в місті й дбати про себе. А втім, це не знадобилося: підліток раніше жив у родині. Натомість зараз її головне завдання — пробудити у нього цікавість до життя.

Те, що вихованці  інтернатних закладів  справляють враження байдужих і нічим не зацікавлених, не дивно. Адже вони не знають, чим можна цікавитись, чого прагнути, чим займатися в житті. Завдання наставника — показати варіанти.

«Вони звикли виконувати накази, але що їм робити, коли вони просто належать собі?»

Якщо пара готова продовжити спілкування, то укладається договір і починається процес регулярних зустрічей. Наставник та менті бачаться в середньому раз на тиждень, а також можуть спілкуватися телефоном або онлайн.

Правила закладу, де мешкає мій менті, такі, що я можу бачитися з ним лише на їхній території. Нам цього вистачає. До того ж у соцмережах ми на зв’язку весь тиждень, — розповідає Євгенія. — Але в інших випадках наставникам дозволяють гуляти з дитиною містом і брати по бажанню її на вихідні до себе додому.

Наприклад, Софія брала свою менті з собою на пошту — показувала, як відправляти чи отримувати посилки.Коли дитина вже покинула стіни закладу й навчається в коледжі, будувати графік зустрічей простіше. Саме в цей період підлітки особливо потребують спілкування й підтримки, адже починають самостійне життя, до якого їх ніхто не готував.

Моя Ангеліна виросла не в закладі, тому вона дуже добре розуміє, як влаштований цей світ. Вона вміє готувати, добре розуміє, як працюють гроші говорить наставниця Лілія Галка

Вона весь час називає менті «моя Ангеліна» і з гордістю оповідає про успіхи дівчини. Ангеліна вміє виживати на мінімальні гроші, тож їй завжди вистачає стипендії; вона практична, відповідальна, свідома й цілком доросла.

Наставниця намагається розширити світогляд Ангеліни, переконати, що дівчині не обов’язково повертатися жити в рідне село, а натомість вона може сама будувати своє життя і планувати його не так, як колись це зробили її батьки.

Діти мають різні потреби: хтось надто сором’язливий, а комусь, навпаки, потрібно впоратись із підлітковим бунтом. Хтось витрачає всі гроші за день, а комусь страшно купити булочку, бо раптом завтра грошей не буде. Тому фахівці ретельно формують пари з наставників і менті. Також під час підготовки допомагають сформувати реалістичне розуміння наставництва та зосередитися на найкращих інтересах дитини та позбавитись ілюзій.

Навчання відбувається офлайн не просто так: до кандидатів придивляються, помічають особливості характеру, щоб потім скрупульозно підібрати нам менті. Під час навчання нам сказали, що наше завдання — допомогти цим дітям прожити найкращу версію їхнього життя. І в цьому ключова суть наставництва.розповідає Євгенія 

«Ми хочемо, щоб про суть наставництва дізналося якомога більше людей, адже це потрібно всім нам»

Програма наставництва відкрита для дітей від десяти років. Це той вік, коли інституційна система мала б починати готувати дитину до дорослого життя. А ще в цьому віці дитина вже здатна зрозуміти суть наставництва й не плутати його з прийомною родиною, опікою чи усиновленням. 

Іноді діти відмовляються від наставника, бо вважають, що не знайдуть спільної мови саме з цим дорослим, або ж хочуть когось молодшого. Однак таке буває рідко: зазвичай підлітки раді можливості отримати свого дорослого.

Ніні в дитинстві не вистачало саме такого наставництва.

Це спілкування й підтримка звучать як мрія, — говорить вона. — Приїхали волонтери, розповіли про статеве дозрівання. І добре, що хоч хтось із нами про це говорив: про менструацію ми дізнались саме від волонтерів-іноземців. Але за годину їх уже нема. Хіба можна говорити про близькі стосунки? А нам дуже їх не вистачало.

Вона вважає, що наставництво не повинне зводитися до ситуативного дарування подарунків або розв’язання проблем дитини, а натомість має бути системним і свідомим. Важливо не «загравати» з підлітками, не дозволяти їм бешкетувати або маніпулювати дорослим.

Є діти, які ростуть із відчуттям, що їм усі повинні щось дати, — пояснює Ніна. — Коли я вступала в коледж, одна викладачка зробила мені всі документи. Це була унікальна допомога! І я їй вдячна, але воліла б робити це сама під її наглядом. Це було б для мене кращим рішенням.

Наставництво діє в найкращих інтересах дитини чи молодої людини, а отже їхня безпека — пріоритет. Саме для того, щоб не підпустити до менті дорослих з недобрими намірами, відбувається попередня підготовка, навчання і отримання висновку про можливість бути наставником. У цьому документі зазначається, як кандидат чи кандидатка проявляють себе на тренінгу, яку мають професію, інтереси, ресурси, якими можуть поділитись з майбутнім менті. На основі цього висновку та анкети дитини формується наставницька пара. Перші зустрічі наставника й менті відбуваються на території закладу, де живе дитина, у присутності іншого дорослого або в приміщенні, що має камери відеоспостереження. Якщо адміністрація помітить, що дитині щось загрожує, її стан після зустрічей викликає занепокоєння, то розірве угоду й припинить спілкування наставника й менті. Поки що таких випадків не було.

Якщо у наставника змінюються життєві обставини (переїжджає або просто відчуває, що більше не має ресурсу) угоду можуть розірвати або стосунки можуть змінити регулярність чи формат зустрічей. Координатори програми і тренери на навчанні готують наставників до правильного завершення відносин: потрібно чесно пояснити причину менті й наголосити, що проблема не в ній, зробити символічний подарунок, згадати про приємні моменти з зустрічей. І, якщо можливо, залишити менті контакти, аби зменшити в дитини відчуття втрати. Тоді дитина знатиме, що може зателефонувати чи написати повідомлення своєму наставнику.

Хоча програма наставництва в Україні працює не дуже давно, уже є люди, які встигли «виростити» по кілька менті. Коли дитина росте, вибудовує соціальні зв’язки, її потреба в підтримці дорослого зменшується. Стосунки можуть перейти в більш дружній формат або з часом завершитись.

Це природний процес. Ми ж теж виросли й сепарувалися від батьків. Нас на курсах готували до того, що наша найбільша перемога — це коли менті має повноцінне щасливе доросле життя, продовжує підтримувати зв’язок із наставником і ділиться своїми новинами, може звернутися по пораду. Це означає, що ми впоралися на всі 100%.пояснює Євгенія Вітер

Зараз в Україні, за словами Софії Юдіної, близько сотні наставників. Це небагато, але останнім часом ця кількість почала стрімко зростати. «Ми хочемо, щоб про суть наставництва дізналося якомога більше людей, адже це потрібно всім нам, — говорить Софія. — Ми платимо податки, з яких держава утримує інтернатні заклади . То, може, варто подбати, щоб діти, які виховуються там, знайшли своє місце в житті, мали хорошу роботу й створили щасливу сім’ю, а не повторювали долі своїх батьків лише тому, що іншого сценарію вони не бачили й навіть не думали, що їм доступне інше життя?».

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами