Від бабусі до онуки: які моделі поведінки впродовж століття допомагають українкам вижити

Коли жінкам із покоління в покоління загрожує фізичне знищення — завдяки чому вони виживають і дають собі раду? Як шлюб, материнство, турбота про чоловіків, які повертаються з воєн покалічені й поранені, уписуються в їхні стратегії виживання?

І чи має жінка свободу вибору в цих стратегіях? Наприклад, дозволено їй суспільними очікуваннями розлучитися з безнадійно пораненим чоловіком, а не стати його довічною доглядальницею. І чому суспільні стереотипи ігнорують жіночі права, хоча вони й прописані в десятках законів?

Про це наше інтерв'ю з докторкою історичних наук, президенткою Української асоціації досліджень жіночої історії Оксаною Кісь.

Виживає той, хто чинить спротив

Пані Оксано, що, на вашу думку, характерно для жіночих стратегій виживання під час різних історичних катаклізмів?

Коли йдеться про такі періоди найбільших страждань, як війни, геноциди, репресії тощо, то є тенденція бачити в жінках насамперед жертв, вважати їх найбільш вразливою групою населення разом із дітьми. Але якщо говорити про ті досвіди, які я аналізувала щодо реакції жінок на історичні виклики й загрози, то найперше, про що варто сказати: не всі жінки є пасивними жертвами обставин. Звичайно, хтось із жінок, напевно, у цьому протистоянні програв, втративши своє життя, людську гідність і сутність. Ті жінки, вірогідно, ніколи не розповіли про свій жахливий досвід. Але коли ми проаналізуємо розповіді тих жінок, які вижили, то це завжди історії про спротив насильству, про подолання неймовірних труднощів, про те, як жінки виходили з кризової ситуації переможницями.

Якщо жінки намагалися не бути жертвами, а чинити спротив, то в який спосіб?

Наприклад, в умовах Голодомору це були так звані «бабські бунти» — коли сільські й переважно неписьменні жінки, об’єднуючись у великі групи по кількадесят осіб, протестували проти вилучення харчів або фізично боронили своє майно, своє господарство. Хоч розуміли, що сили не рівні й вони не мають шансу перемогти, але чинили спротив. Оця готовність жінок захищати те, що для них важливе, — це наскрізна модель поведінки в жіночих стратегіях виживання.

А чому на ці бунти йшли жінки, коли їхні чоловіки були вдома?

Тому що ці бунти були про їжу. А харчування родини — це компетенція жінок. Традиція вповноважувала жінок бути матерями-годувальницями й наділяла їх правом захищати інтереси своїх дітей, своїх родин. 

Жінки виходили на бунти не з політичними гаслами. Вони вимагали хліба для своїх дітей. І саме тому, що фактично «бабські бунти» сприймалися як законне право жінки-матері боронити добробут своїх дітей, їхніх учасниць якщо й карали, то досить м'яко, як порівняти з тим, як карали чоловіків, які брали участь у селянських повстаннях проти колективізації.

Жіночі бунти не відбуваються щодня. Турбулентна ситуація може бути тривалою й вимагати постійного спротиву.

Існує й інша жіноча стратегія — це так званий повсякденний спротив, непомітні, але дієві акти непокори, це щоденні порушення певних правил, заборон, саботаж. І це те, що ми бачимо в досвідах невільниць ГУЛАГу. Там відкрита конфронтація з режимом була б самовбивчою.

Але є можливість протидіяти руйнівному впливу системи, плекаючи свої цінності та інтереси в ненасильницький і майже непомітний спосіб. Візьмімо, до прикладу, практику спільного співу українських пісень у ГУЛАГу, що було заборонено й каралося, але жінки все одно це робили. Бо спів давав їм відчуття спільноти й приналежності — «ми все ще українки, ми все ще разом». Вишивання, святкування Різдва й Великодня, молитви й навіть імпровізовані богослужіння — позірно дрібні щоденні речі, які давали цим жінкам змогу залишити недоторканною свою людську гідність, свою національну, гендерну, релігійну ідентичність, навіть політичну, бо йшлось також і про націоналісток, які мали дуже тверді політичні переконання.

Але обставини ГУЛАГу досить специфічні — як і тамтешні форми спротиву.

Є одна суто жіноча практика, яка проявлялася й була дієвою за будь-яких обставин — це солідарність і турбота. 

Те, чого жінок у патріархальній культурі вчать змалку, бо ж дівчаток виховують з думкою про те, що вони будуть опікуватися родиною, турбуватися про дітей тощо. І оця підготовка бути тою, хто дбає про добробут інших, — це те, що забезпечувало жінкам виживання. У критичних обставинах саме вкорінена в жіночу ідентичність турбота виявлялася запорукою виживання — коли жінки взаємно дбали одна про одну, у кожної з них було більше шансів вижити. 

У критичних обставинах воно спрацьовує як ресурс, що дає змогу долати кризові часи з більшим шансом на успіх, ніж змагальність, наприклад, яка притаманна хлопчачій і чоловічій культурі.

 Мусять бути гнучкими 

Тобто в критичних обставинах жінки мають більше шансів вижити, ніж чоловіки?

Я б не робила подібних узагальнень. Але варто сказати про таке. В українській культурі дуже часто жінки опинялися наодинці з проблемою. Війни, репресії забирали насамперед чоловіків. Те, що ми можемо спостерігати, — це жінки, які готові були взяти на себе відповідальність, у критичній ситуації перебрати на себе, можливо, нетипові для них ролі захисника й годувальника родини, коли поруч нема чоловіків, на яких традиційно культура покладала ці функції.

Тобто жінки в цьому сенсі виявляли більшу універсальність і гнучкість в критичних обставинах. Водночас, як здається, чоловіки значно рідше навзаєм опановували жіночі ролі та сценарії.

Згадаймо, наприклад, радянський час. Від держави залежали всі ті соціальні послуги, пільги жінкам, які працювали й мали дітей. Роль чоловіка в родині була фактично знівельована державою. На чоловіків держава дивилася насамперед у двох ракурсах — як на робітника і як на воїна. Для жінок ролі були ширшими, жінки мали фактично потрійне навантаження — і материнство, і побут, і робота.

Тому мені здається, що ця навичка брати на себе відповідальність, бути готовою виконувати ширший спектр ролей — це те, що жінкам також давало змогу легше пристосовуватися, бо в жінок засадничо був більший набір інструментів для цього.

І оцей широкий спектр жіночих ролей засвідчив свою дієвість саме в 90-ті роки, коли сталася економічна криза й коли чоловіки фактично втратили ґрунт під ногами, бо їхня роль воїна й робітника була підірвана.

А жінки в той самий час змогли перемкнутися на інші свої ролі — зосередитися на догляді й господарській праці вдома або змінити характер зайнятості, аби продовжувати триматися на плаву.

Зокрема, беручись за будь-яку роботу…

Тут треба наголосити на ще одній рисі, яку можна характеризувати як жіночу, — це гнучкість. Це готовність змінюватися, пристосовуватися, швидко реагувати на обставини й не наполягати на попередніх сценаріях. Якщо ситуація змінилась і попередній сценарій більше не працює, ми обираємо інший доступний і рухаємося далі. І це про відповідальність, це про турботу, яка може набирати різних форм. Достатньо згадати наших заробітчанок у Європі, багато з яких мають вищу освіту, а працювали доглядальницями, погоджувалися на брудну роботу, щоб мати змогу подбати про добробут родини.

Виходить, що жіноча гнучкість спрацьовує там, де чоловіча агресивність зазнає невдачі?

У патріархальній культурі, і українська тут не виняток, жінки завжди перебували на нижчому щаблі, у підлеглому становищі. Їхній статус завжди був нижчий, їхні права й можливості були обмеженими. І от маневрувати в умовах, коли обставини для тебе загалом не є дуже сприятливими, помічати різні нагоди, використовувати дуже різні ресурси — це навичка, власне, цієї групи людей, які століттями перебувають у невигідному становищі й мусять пристосовуватись постійно, мусять знаходити можливість у неформальний спосіб досягати потрібних цілей, забезпечувати свої інтереси.

Наприклад, чоловіки в таборах ГУЛАГу переживали великий ментальний злам, бо людина, яка зазвичай ухвалює рішення, потрапляла в безправне становище. А жінки, опинившись у таборі, з одного підлеглого становища потрапляли в інше, і, припускаю, психологічно їм було легше прийняти такий безправний статус і пристосуватися.

Зараз світ дуже стрімко змінюється. Жінки стали більше усвідомлювати власні потреби й цілі поза родинними обов’язками. Зараз ми не можемо вже мислити в таких категоріях, що все для жінки зводиться тільки до опіки над дітьми й що сім'я є її основною опорою та сенсом існування. Але готовність брати відповідальність, готовність чинити спротив у доступний спосіб — це все про наших жінок.

Жіноча війна: пожертвуй собою заради чоловіка

Як жінки чинять спротив в умовах сьогоднішньої війни?

Ми бачимо готовність жінок включатися в оборону країни в різних ролях. Жінки йдуть безпосередньо у військо. Я це явище називаю пробудженням «войовничої жіночності», яка загалом завжди була, але не завжди мала нагоду проявити себе. Зараз, коли Батьківщина зазнала агресії ззовні, готовність давати відсіч ворогу у війську — це вияв цієї жіночності. Бо зараз ми захищаємо країну, те, що своє, те, що дороге.

Знову ж таки, це не про те, щоб бути жертвою, а про спротив доступними способами. Для кожної жінки є інший спосіб. Наприклад, різні волонтерські ініціативи, які не мають мілітарної компоненти — щось шити, варити, пекти, — самі жінки часто називають свої спільноти «батальйон» або «сотня». Тобто в такий спосіб позначаючи, що ця, на перший погляд, абсолютно мирна робота — це насправді частина оборонних зусиль, їхня жіноча участь у війні. Використання мілітарної термінології позначає, що ці жінки розуміють свою діяльність, яка на позір є продовженням побутових ролей і функцій, як значущу для захисту держави.

Чи зберігається в сьогоднішній війні традиційний, як на мене, розподіл гендерних ролей: чоловіки воюють, а жінки тримають тил, спираючись на давні наші матріархальні устої?

Великим перебільшенням буде вважати, що жінки тримають тил. Насправді більшість чоловіків — також у тилу. Дуже невелика частка чоловіків воює. Так було і в Другу світову. Ми не можемо сказати, що весь тил — це суцільно жінки, усі біженці — це суцільно жінки. Так само як військо — це не є суцільно чоловіки. Тому ми маємо бути дуже обережними з узагальненнями. Нема єдиного поняття «сучасна українська жінка». Жінки дуже різні — не лише за віком, освітою, поглядами, але й за ресурсами, можливостями, життєвими обставинами, за змогою будувати своє життя в умовах війни.

А щодо матріархальних традицій, то в нас їх немає й не було. Це міф, який може трохи втішити жінок у тих обставинах, коли насправді життя стає нестерпно важким. Сама ідея матріархальності штучно винайдена ще в 19 столітті. Потім українські письменники у 1980-х роках, на хвилі національного відродження, підняли її на списи, а політики стали називати жінок берегинями. 

Звідки ця Берегиня? В українському фольклорі такого персонажа нема. Але цей патріархальний міф про “берегиньство” дуже привабливий для жінок, я його взагалі порівнюю з наркотиком: прийняв дозу — і якийсь час усе наче має чудовий вигляд. Але реальне життя від того не змінюється. 

Навпаки, якщо ти сліпо віриш, що насправді жодної дискримінації нема, сприймаєш наявний стан речей як належний, то в тебе притуплюється відчуття несправедливості. Але насправді жіночі права й можливості й досі є обмежені, нерівнозначні з чоловічими, суспільні ієрархії продовжують існувати, і вони не на користь жінок.

Як війна впливає на форми взаємодії між жінками й чоловіками?

Мені здається, суспільство й далі вимагає та очікує від жінок ще більшої поступливості, більшої толерантності, гнучкості. Ти — жінка, отже, маєш створити сприятливу атмосферу в родині, забезпечити умови для відновлення свого воїна, який прийшов покалічений фізично або психологічно травмований. Бо він потребує розуміння, уваги тощо. Якими в такому разі є межі особистого ресурсу жінки, що залишається для неї як для людини, до уваги не береться. Суспільство очікує, що це має бути її саможертва і її відповідальність. 

Жінки фактично мають пожертвувати власним життям у тому сенсі, що відмовитись від професії, від кар'єри, від, можливо, інших своїх соціальних інтересів, потреб, чого завгодно. І присвятити себе цьому воїну, який пожертвував своїм життям і своїм здоров'ям, захищаючи Батьківщину. Водночас статус воїна-ветерана зрозумілий, він — захисник, йому заслужена шана, повага, пільги. А хто ця жінка? А як суспільство визнає її жертву і її внесок в те, щоб цей воїн продовжував гідне життя? Ця жіноча пожертва на вівтар Перемоги залишається значною мірою невидимою, невизнаною, непоцінованою.

Тобто суспільство не розуміє масштабу жіночого внеску у війну? 

Тут ми можемо думати, наскільки це суспільство взагалі розуміє, що таке справедливість, що таке вдячність, що таке визнання певного внеску жінки в національний спротив, який неможливо виміряти, неможливо представити в кількісному еквіваленті. Як виміряти турботу чи догляд, на які витрачається інше людське життя, бо ця жінка — ця інша людина — не може реалізувати свій потенціал. Це велика емоційна робота, ресурс, який працює на відновлення ветеранів і на їхнє подальше життя.

Кожна війна, з одного боку, ніби посилює й загострює оці гендерні стереотипи, за якими чоловік є захисником, а жінка зберігає родину й дім, присвячує себе догляду за ветераном. А з іншого боку, кожна війна створює розриви в соціальній тканині суспільства, створюючи певні можливості для жінок.

Ми знаємо, що в Першу і в Другу світову війну жінки масово прийшли на виробництво, в управлінські структури, звідки чоловіків було рекрутовано до війська. За час війни жінки встигли набути знань, досвіду, умінь, які дали їм змогу відчути свій потенціал і, можливо, до певної міри розбудити амбіцію. Тобто війна дає жінкам шанс потрапити в ті сфери, які для них раніше були закритими. Навіть у військо.

Жінка у війську — це про що?

Фактично військо є найбільш консервативною, патріархальною, маскулінною структурою, і вона зараз, як ми бачимо, поступово відкривається для жінок. Звичайно, не всі жінки зараз на передовій, але є велика присутність жінок у ЗСУ, їхня видимість зростає завдяки тому, що медіа частіше й адекватніше говорять про жінок у війську. Участь жінок в армії дає військові змогу поступово олюднюватися, приділяти більше уваги потребам людини, її гідності.

І те, що для жінок уже шиють спеціальну жіночу військову форму й замовляють бронежилети, які не калічать жіноче тіло, — це також про гуманізацію війська під впливом того, що там є жінки. Мені здається, що більшою увагою до побуту військовослужбовців наше військо завдячує саме жінкам, бо волонтерки, бійчині й ветеранки від 2014 року постійно звертали увагу уряду й командування на щоденні потреби та на людську гідність кожного воїна. І це також етика турботи, яка завдяки жінкам приходить у військо.

Жіноче тіло — ресурс виживання?

Не раз доводилося чути від чоловіків, що жінці у важкі часи легше, бо вона може заробити проституцією. Як стратегії виживання повʼязані із жіночим тілом?

Я думаю, що в стратегіях виживання жінок тіло може бути одним з останніх ресурсів, коли інших засобів уже немає, коли інші засоби недоступні. Хоча не кожна жінка готова цей ресурс застосувати. Але це, власне, тільки дає нам розуміння й свідчення того, що патріархальне суспільство в будь-яких його формах сприймає чоловіче право на жіноче тіло як норму — чи йдеться про Голодомор і колективізацію, чи про сучасну війну, коли жінки, наприклад, на прифронтових територіях не мають засобів для життя. Жінки ніби «зобов'язані надавати» або «можуть продавати» своє тіло — використовувати його як ресурс, обслуговуючи нібито «природні сексуальні потреби» чоловіків. Визнання цих сексуальних потреб і чоловічого права їх задовольнити коштом жінок, які перебувають у вразливому становищі, є насправді сексуальною експлуатацією, типовою для патріархального суспільства.

Коли ми говоримо про ці явища, ми маємо розуміти динаміку влади між цими жінками й цими чоловіками. Хто наділений владою, ресурсами, впливом, авторитетом, а хто є в підлеглому, залежному й часто безвихідному становищі. Це не про домовленість чи чесний «бартер», це не про секс-бізнес, це про владу та зловживання нею.

Історії про сексуальну експлуатацію в умовах Голодомору чи в таборах, навіть коли це мало такий вигляд, ніби та дівчина сама готова була віддатися начальнику табору, чи комусь з охорони, чи якомусь кримінальному злочинцю, тому що він її за це підгодував, чи дав їй якусь теплішу одежину, чи призначив якусь легшу роботу, яка не пов'язана була з ризиком, — це все про намагання вижити в дуже вразливому становищі.

Ми чуємо голоси чоловіків, що, мовляв, вона зараз там вийде й за ніч заробить більше, ніж він за місяць. Я не знаю, чи кожен чоловік готовий би був стати на місце цієї дівчини й у такий спосіб заробити за цю ніч більше. Розумієте? 

Думка, що це легко, що це нормально для жінок — віддавати своє тіло різним випадковим чоловікам за гроші, оце знецінення жіночої сексуальності, жіночого тіла — це дуже патріархальний мізогінний погляд. Що жіноче тіло належить чоловікам, і його чоловіки можуть використовувати на свій розсуд стільки, скільки хочуть і як їм завгодно, — це велика зневага, яка, на жаль, давно культивується в нашій культурі, ще з традицій вечорниць-досвіток із характерним для них звичаєм часто примусового спільного спання молоді. 

Глибинно сприймається, що жінка взагалі собі не належить. Ні її тіло, ні її життя, яке має потім піти на обслуговування її сім'ї, догляд дітей чи догляд цього пораненого ветерана, якому вона має присвятити себе.

Травма від бабусі до онуки

Якщо єдиною метою жінки впродовж усього життя було фізичне виживання, то які моделі поведінки передасть вона своїм онукам? Як бабусині страждання вплинуть на їхнє світосприйняття? Наприклад, моя бабуся втовкмачувала мені, що голод — це дуже страшно.

Велике значення має те, проговорювалися чи не проговорювалися історії травматичних подій у родині. Абсолютна більшість тих, хто пережив найстрашніше, ніколи не розповідали дітям і онукам про пережите. Водночас вони могли керуватися добрими намірами: захистити своїх нащадків від знань про жахіття.

Дослідники, що вивчали нащадків людей, які пережили Голокост, виявили феномен, який назвали постпамʼять. Це пам'ять про історії, які ти особисто не пережив, але які є дуже травматичною частиною колективної пам'яті й сприймаються як особиста пам’ять. 

Коли в сім'ї тих, хто вижив у Голокості, панувало мовчання про нього, діти згодом мали дуже серйозні психологічні проблеми, які діагностувалися їхніми психотерапевтами. Тому що вони жили в родині, у якій панували страх, скорбота, постійна тривога, недовіра до світу, який трактувався як ворожий і небезпечний. І дітям не пояснювали причин цих відчуттів.

Жити в такій родині — це психологічно може бути більш травматично, ніж коли ці дуже страшні речі проговорювались і пояснювались через особистий досвід, конкретні випадки, власні почуття тощо.

У багатьох сім'ях є неписані правила, які старші не пояснюють молодшим, але яких дотримуються в повсякденній поведінці. Це може стосуватися, наприклад, таких речей, як вибудовувати стосунки з владою, щоб тебе оминула біда, або як взаємодіяти із соціальним оточенням, щоб собі не нашкодити? Наприклад, не говорити зайвого на людях, не розповідати про родинні проблеми, нічого ні в кого не позичати, з керівництвом завжди погоджуватися, свою думку вголос не висловлювати тощо. Тобто будь максимально непомітним для оточення, не висовуйся, не критикуй, це не твоя справа тощо. І дитині не пояснюють, чому для неї краще «не висовуватися». І не розповідають про трагічний досвід предків, які постраждали, бо не дотрималися цього правила.

Або, наприклад, багато українських родин тримає великі запаси харчів, у яких немає реальної потреби. Переконання в необхідності таких запасів не має жодного раціонального пояснення. Тому що в їхній основі — страхи й жахливий досвід великого Голоду.

Чи візьмімо схильність до конформізму, хабарництва, яка глибоко сидить в українцях, — це через те, що держава завжди була чужою і ворожою і, щоб уціліти чи домогтися свого, цю державу доводилося обманювати або підкуповувати. Це була звична й дієва практика пристосування та виживання, яку напрацьовували поколіннями. І зараз дуже важко цю колективну «звичку» викорінити, адже це вимагає серйозних, свідомих зусиль, на які немає ресурсу, тому що ми постійно займаємося поточним виживанням.

Цей досвід існує, він сидить у нас, він транслюється далі, бо він не був належно осмислений і пропрацьований. Він лише накопичується.

Тобто ці наші поведінкові моделі, підсилені багаторічним життям у теперішній війні, перейдуть у наступні покоління, бо ми не встигли їх змінити? 

Ну, я б не говорила так категорично. Уже той факт, що ми про це з вами говоримо, має позитивне значення. Бо визнання проблеми — це великий крок до її розв'язання. Уже є розуміння того, що ми постгеноцидне суспільство, що в нас є великі колективні травми, наслідки яких транслюються від покоління до покоління. Що нам є над чим працювати, ми поступово усвідомлюємо свої «спадкові хвороби» та слабкі місця.

Зараз є таке поняття — посттравматичне зростання. Якщо ти зміг пережити велику травму, трагедію й упорався, отже, ти намацав — інтуїтивно чи свідомо — певні механізми подолання, віднайшов у собі певні ресурси — і це може стати для тебе опорою, дати поштовх рухатися вперед.

Мені здається, що дуже важливо навіть дивитися на досвід нашого суспільства не тільки як на досвід страждань. Так, українців постійно гнобили, ми постійно потерпали, нас винищували в різний спосіб. Ми отримали досвід приниження, дискримінації, жахливих демографічних і культурних втрат тощо. Але одночасно це також досвід виживання, збереження ідентичності. І на початку 90-х років він спрацював: на нашому здоровому стрижні постала незалежна українська держава. Звичайно, що все було недосконале, тому що надто покаліченими випробуваннями були люди, які цю державу разом будували, і в них щось не виходило, на щось вони не наважувались. Але сам факт того, що ми як нація змогли вижити — це наша перемога. Ми не зникли, хоча нас нищили століттями.

І зараз те, що ми боронимо свою державу так відчайдушно, що вже є покоління, які народилися й виросли в умовах незалежності, які, попри спадкові колективні травми, усе-таки внутрішньо значно вільніші, відважніші, менш залежні від тих моделей поведінки, у яких виховувалися їхні батьки в 70-80-ті роки, — це дає надію, що українці відбулися, незважаючи ні на що. Це історія не тільки й не стільки про страждання, а все-таки про подолання й перемогу, навіть якщо цю перемогу ми зараз ще не можемо святкувати як остаточну.

А з іншого боку, коли ти живеш в умовах хронічних загроз і вони час від часу боляче по тобі вдаряють, то це тебе до певної міри тримає в тонусі, змушує бути пильним. Вчить не розслаблятися і за потреби швидко мобілізовуватися.

Шлюби різні, а очікування?

Для поколінь жінок традиційний шлюб був чи не єдиним прийнятним життєвим сценарієм. У чомусь навіть запорукою безпеки та виживання. Сьогодні ми маємо різні моделі шлюбу — бостонський, шведський, гостьовий, зареєстрований і цивільний. Для жінки таке розмаїття шлюбів — про свободу вибору чи про варіанти виживання?

Оці всі способи організації свого приватного, особистого життя, особистого простору — це, власне, про можливість робити вибір. Це про те, які пріоритети ти виставляєш і які моделі шлюбу виявляються сприятливими для реалізації твого пріоритету. Наприклад, для кар'єрно орієнтованої жінки, можливо, найкращим вибором є бездітність, можливо, вона обере цей гостьовий шлюб, де не конче живуть разом, якщо її обтяжує побут.

Як свобода вибору для жінки співіснує з традиційними заборонами й неприйняттям інакшості?

З гендерними стереотипами дуже складна історія. Тому що людська свідомість, світогляд дуже важко надаються до змін. У традиційній українській культурі вважалося, що, щоб бути правильною, нормальною, прийнятною, повноцінною жінкою, ти маєш вийти заміж і народити дитину. На жаль, цей образ і досі залишається ідеалом у головах людей.

І це при тому, що змінилися обставини нашого життя, світ змінився, законодавство змінилося, наче з'явилися права й можливості. Але стереотипи все ще гніздяться в суспільній свідомості. Їх найважче викорчувати. На жаль, самі жінки як частина нашого суспільства є носіями цих стереотипів, і часто вони є тими, хто намагається їх активно підтримувати, нав'язувати молоді, диктувати оточенню, підпорядковувати цим стереотипам поведінку інших людей чи й власні вчинки.

Якщо дівчину ледь не від 17 років починає штурмувати вся родина запитаннями, коли нарешті вона вийде заміж, бо ж батьки чекають на онуків, то під цим тиском соціального оточення молодій людині досить важко встояти. За всіх можливостей вибору далеко не кожна жінка наважиться йти всупереч очікуванням чи вимогам суспільства. Але чи цей шлюб та материнство на догоду рідним принесе щастя самій жінці чи її дитині?

Пані Оксано, насамкінець попрошу вас розповісти про ваші особисті стратегії виживання. Бо ваша молодість — це катаклізми 90-х років, потім війна — як у багатьох українських жінок.

Я була дуже активною дівчиною, гарною ученицею, мотивованою, дивилася на світ широко розплющеними очима. Але 90-ті роки багатьох із нас серйозно заземлили й протверезили. 

Я виховувалася в досить бідній сім'ї: мама була вчителька, розлучена, самотужки нас із сестрою піднімала. І це було непросте життя, але в мене був приклад мами, яка не опустила рук, яка прагнула дати своїм дітям гідну освіту, закласти певні цінності, вивести в люди. Тобто це був приклад сильної жінки, якій дуже нелегко давалося бути сильною.

Я вийшла заміж у 20 років, мій син народився у січні 1991-го. Це був дуже голий, босий і простоволосий час. Я була ще студенткою, чоловік щойно закінчив технікум. Ми намагалися якось вижити. Навіть човниковою торгівлею займалися — випускниця університету з червоним дипломом. Я не соромлюся цього досвіду, бо я вважаю, що в тих обставинах це був єдиний можливий гідний спосіб заробити, не вдаючись до того, що переходить твої моральні кордони.

І я для себе виробила кілька життєвих правил. По-перше, не мріяти. Тобто не уявляти собі віддаленого майбутнього й не ставити великих цілей. Бо в 90-ті неможливо було планувати, яким буде завтрашній день і що з тобою може бути через рік. Я навчилася жити маленькими кроками, з дня на день. І водночас задовольнятися тим, що в мене є і що мені доступне. Не очікуючи, не вимагаючи, не прагнучи більшого, бо нема на це можливостей. Але водночас, пильнуючи за можливостями й нагодами, які, на щастя, траплялись. 

Я використовувала кожну можливість для того, щоб розвиватись, здобувати якийсь новий рівень — освітній, матеріальний чи особистісний.

А друге правило — це повертати добро. І не тим людям, які його тобі зробили, а іншим, допомагаючи їм.

Цей матеріал створений за підтримки Фонду місцевого співробітництва Посольства Фінляндії в Україні.