«Партнер-німець стукнув у поліцію, що діти довго сидять із гаджетами». Чому в українок за кордоном забирають дітей

За словами біженки Олександри Харченко, яка в Стокгольмі працює в центрі соціального орієнтування, зокрема для біженців, українським родинам буває дуже непросто прийняти європейські правила поводження з дітьми. Адже те, що в Україні є звичайною справою, за кордоном — порушення прав дитини.

Ми поговорили з мамами, які живуть зі своїми дітьми за кордоном — що вразило їх у європейських і американських практиках найбільше, чим батькам за кордоном загрожує український спосіб спілкування з дітьми. Чи не кожна, розповідаючи про свій досвід, говорила: «Я і подумати не могла» або «Я була шокована».

Червоні лінії дитячих прав. Тільки факти

Марина, Велика Британія:

«Я була присутня на концерті дитячого оркестру, у якому моя дочка грала на скрипці. Оля була в ньому єдиною українкою, і керівник на її честь розучив із дітьми мелодію пісні “Ой Марічко, чичері”. Боже, я, звичайно ж, дістала телефон, щоб нишком, буквально з-під поли, зняти цей виступ. Навколо мене сиділи британці, і жоден не знімав концерт. У Великій Британії буквально катастрофа зі зніманням дітей, особливо якщо в кадр потрапляють чужі — категорично не можна. Моя знайома, теж біженка з України, знімала свою онуку в британському садочку через паркан. Так вийшов директор садка і сказав знищити всі зняті кадри. 

А в школі, де вчилася дочка, на початку навчального року батьки надають письмову згоду на те, щоб школа на своєму сайті могла використовувати фото їхніх дітей. Тому що у Великій Британії дуже поважають право дітей на приватність».

Аліна, Німеччина:

«У нас як? Дитина коли заснула, тоді заснула. І о 23-й, і о 24-й. А тут у молодшій школі діти мають лягати о 20-й годині, у старшій школі — о 21-й. Бо вважається, що пізнє засинання негативно впливає на їхній стан. І якщо батьки не можуть організувати режим сну, обов'язково знайдеться той, хто повідомить у Jugendamt (Відомство у справах молоді) — це німецька державна служба, відповідальна за захист дітей, підлітків та підтримку сімей. Вона забезпечує фізичний та емоційний добробут неповнолітніх, консультує батьків, допомагає в кризових ситуаціях та має право втручатися, якщо існує загроза дитині. Основна мета — допомога, а не лише контроль.Югендамт.

В Україні батьки дають дитині телефон чи планшет, щоб вона не заважала. Тут користування гаджетами дозоване — в інтересах дитини. У молодшій школі взагалі заборонено користуватися мобільним телефоном. Батьки матимуть проблеми, якщо їхні діти багато часу проводять із гаджетами. Я знаю випадок, коли німець, партнер українки-біженки, заявив у Югендамт, що її діти дуже багато часу “сидять у смартфонах”, і вона мала великий клопіт».

Катерина, Нідерланди:

«Тут дуже пильнують за тим, щоб дитина була в безпеці. Дітей до семи-восьми років узагалі не можна залишати вдома самих. На вулиці вони повинні перебувати тільки із супроводом. Молодших школярів зі школи не відпускають без супроводу, навіть якщо вони живуть поруч. Батьки в шкільних анкетах зазначають, кому можна після уроків віддавати їхню дитину. Якщо батьки в якийсь день не можуть забрати дитину зі школи, вони мусять завчасно представити вчительці людину, яка за них це зробить. До нас приїздила в гості бабуся з України, хотіла забрати нашу Ганнусю зі школи, так вчителька телефонувала мені, щоб з'ясувати ситуацію. Бо я не зразу повідомила в школу, що бабуся може забрати дочку».

Дарина, Канада:

«В Україні нікого не дивує дитина, яка прийшла в магазин по хліб, наприклад, або самостійно грається на дитячому майданчику. У Канаді такого не побачиш, тому що до 12 років дитина не має права перебувати без нагляду дорослих. Тут узагалі не зустріти дитину без супроводу батьків.

У нас вимагають від дітей акуратності в одязі, роблять зауваження щодо зачіски, мами визначають, що дитина має одягнути і який вигляд вона матиме. У Канаді ж дуже поважають право дітей на самовираження. Тут діти вільно виходять із дому в піжамі, у першому-ліпшому взутті, з нерозчесаним волоссям. До школи дозволено носити все, крім шльопанців (з міркувань безпеки). Діти ростуть винятково в тому, що зручно, незалежно від обставин. Їм це здається природним».

 Оксана, США:

«У пологовому я зрозуміла, що американські соціальні служби за потреби готові захистити новонароджену дитину навіть від мами. Коли я народжувала старшого сина, поруч зі мною не було нікого з друзів і родичів, чоловік працював на іншому континенті. Представники Департамент соціальних служб у конкретному штаті.Department of Social Services довго вирішували з медиками пологового будинку, наскільки безпечно для дитини відпустити мене вдвох із нею додому, якщо я живу без родичів і чоловіка — чи адекватна я ментально, чи впораюся самотужки з доглядом після кесаревого розтину. Переконували, що мені варто знайти осіб, які житимуть зі мною хоча б перші тижні й зможуть мене підтримати. Усе мало вигляд десь на межі доброзичливого зацікавленого ставлення і втручання в моє особисте життя, але якось я це сприйняла тоді як піклування про мою дитину і була вдячна, що їм не байдуже.

Молодшого я народжувала в тій самій лікарні, чоловік уже був біля мене. Медики й соцпрацівники бачили, що в нас із ним усе добре. Але вони по декілька разів запитували, чи почуватимусь я в безпеці вдома, чи мої стосунки з чоловіком не є абʼюзивними, чи не потребую я через це допомоги тощо. У мене склалося враження що в разі певних ризиків для безпеки немовляти в родині соцслужба вживала б якихось дій, щоб запобігти виникненню кризи».

Олександра, Швеція:

«У Швеції, якщо батьки не те що кричать на дитину, а сваряться між собою у присутності дитини — це вже вважається проявом насильства щодо дитини. Дитина вдома не повинна спостерігати сварки батьків».

Хто кого перекричить? Ні

За словами Дарини з Канади, якщо в Україні діти конфліктують між собою, батьки часто говорять їм розібратися у своїх стосунках самотужки. У Канаді навпаки: дітей привчають у разі конфлікту звертатися по допомогу до дорослих.

Українки за кордоном часто дивуються, як тамтешні батьки й учителі врегульовують конфліктні ситуації з дітьми. Вони не підвищують голосу, не тиснуть авторитетом, не принижують.

За словами Марини, вона з іншими українськими жінками-біженками, що мешкали в родинах англійців, часто запитували одна одну, невже їхні господарі ніколи не сваряться? Бо впродовж років вони не чули не те що криків, а навіть розмов між членами англійських родин на підвищених тонах.

«Я спостерігала за вихователькою свого молодшого сина в дитсадку. Діти побилися — буває. Вихователька сідає на підлогу, щоб бути на одному рівні з маленькою дитиною, і дуже спокійним тоном пояснює, що він мусить бути джентльменом, що не повинен кричати й бути грубим. Моєму середньому сину вісім років, він уже чотири роки вчиться в британській школі. І коли я підвищую на нього голос, каже мені: “Ти не можеш зі мною так балакати”. Я бачила, як директорка його школи зайшла до нього в клас, де не було вчителя й діти кричали та бігали. Вона зайшла, підняла руку, тихо й спокійно, як удав, сказала: “Ви не маєте права кричати, інакше з вас буде знято бали за поведінку”. І все, діти затихли», — розповідає Каріна.

Катерина говорить, що врегульовувати конфліктні ситуації з дитиною в Нідерландах дозволено тільки словесно. Учитель мусить пояснити дитині, чому її поведінка неприйнятна. Якщо дитина на уроці грається якоюсь іграшкою, ти не можеш ту іграшку забрати — поговори з дитиною так, щоб вона самостійно припинила гру. І жодного фізичного контакту. Не можна торкатися речей дитини без її дозволу. Не можна торкатися і самої дитини, навіть якщо ти доторком намагаєшся привернути її увагу. Хочеш заспокоїти дитину, яка плаче, — запитай, чи не проти вона, щоб її обійняли.  

Олександра зі Швеції була вражена ситуацією, яку спостерігала: чоловік везе сина на велосипеді, і дитина, незадоволена чимось, щосили гамселила батька ногами. І батько навіть не намагався схопити сина за ті ноги чи просто торкнутися — спокійно й невтомно просить малого заспокоїтися.

«Дітей не можна торкатися навіть під час конфліктів — це вважається проявом насильства, порушенням особистих меж. Я мала колегу тут, у Швеції, який, щоб заспокоїти сина, просто взяв його за плечі й попросив припинити кричати. Про це від сина дізнався шкільний психолог — і мій колега разом із дружиною рік мусили відвідувати заняття із сімейної психотерапії», — розповідає Олександра.

Хто сигналізує в поліцію і соцслужби?

У Каріни, що з початком повномасштабної війни виїхала за кордон, — троє дітей. Молодший син народився вже в Європі. Зараз дітям 4, 8 і 19 років, тепер родина мешкає у Великій Британії.

«Я середньому сину сказала, щоб не розповідав про наші якісь конфлікти в школі, нічого не придумував, бо тут інша країна, інші правила, що його просто заберуть від мене і я його не зможу повернути», — ділиться Каріна.

Оксана Харченко пояснила, що українські мами й бабусі, які опиняються з дітьми за кордоном, дуже швидко розуміють, що негаразди в родині можуть стати причиною проблем із поліцією, школою, соціальними службами. Одні з них справді намагаються дотримуватися закордонних моделей поведінки з дітьми, а інші говорять дітям, що, мовляв, поскаржишся на мене — тобі ж буде гірше. 

Але державні установи рано чи пізно все одно дізнаються, що в такій-то родині мама порушує права своїх дітей. Інформаторів у них дуже багато.

«У перший тиждень після пологів до породіль додому приходить патронажна медсестра. Вона проводить з мамою і дитиною вісім годин щодня — допомагає, дає поради й просто стежить за тим, що відбувається в родині. Якщо вона помітить таке, що негативно впливає на стан дитини, соціальні служби отримають сигнал, що за цією родиною треба спостерігати», — розповідає Катерина з Нідерландів.

За словами жінки, медики сигналізують у спеціальні дитячі служби й тоді, якщо під час планових оглядів дитини помічають у неї на тілі синці, якісь травми, якщо дитина погано набирає вагу відповідно до свого віку тощо.

«Коли моя знайома привезла сина на огляд, з'ясувалося, що в нього вивихнута ніжка. Медики зробили висновок, що дитину неналежно доглядають, повідомили у спеціальну службу. Фахівець звідти прийшов із перевіркою до знайомої додому — спілкувався з батьками хлопчика, перевіряв стан старших дітей, зʼясовував, чи не перешкоджають батьки отриманню ними медичної допомоги. Тобто все було дуже серйозно», — говорить Катерина.

Інформаторами дитячих держслужб стають і звичайні перехожі, які, помітивши, що українська мама агресивно конфліктує з дитиною на вулиці чи в громадському просторі, набирають номер поліції.

Дуже активними є сусіди.

«Якщо сусіди-німці почують, що з вашої квартири лунають постійні сварки, дитячі крики, та ще й пізно ввечері, то можуть і подзвонити на гарячу лінію Югендамту. От ми в Україні, якщо сусіди скандалять, дитину б'ють, а вона кричить чи ще там щось — як чинимо? Я пішла б до них і сказала б: “Тихіше, бо моя дитина спить”. А тут сусіди до тебе не підуть. Вони з вами взагалі нічого не будуть вирішувати. Відразу зателефонують у поліцію чи соцслужби — і ті зразу приїжджають розбиратися. Бо ці дзвінки не ігноруються. Тут узагалі злочини щодо дітей, на мою думку, вважаються найсерйознішими», — говорить Аліна.

«У Великій Британії усі сусіди одне до одного усміхаються. Сьогодні подзвонять у соцслужбу, пожаліються, що українка з такої-то квартири кричить на свою дитину, а завтра будуть вітатися з усмішкою. І тільки соцслужба чи поліція, коли приїдуть після їхнього сигналу, скажуть, що “от на вас надійшла скарга від сусідів”», — розповідає Каріна.

Олександра Харченко щодо цього зауважує: «У нас це називається настукати, донести на сусідів. А у шведів це інакше. Типу мені галасливі конфліктні сусіди заважають жити, відповідні інстанції мають із цим розібратися, бо це неповага до мене. Після сигналу сусідів поліція так нудно буде з вами розбиратися, так довго з вами проводити виховні бесіди, що ви іншим разом сто разів подумаєте, чи заважати сусідам».

За словами наших співбесідниць, їм було дуже дивно, що самі діти можуть пожалітися на батьків у поліцію, на гарячі лінії соцслужб і місцевих адміністрацій — адже дітей із молодшої школи вчать, куди телефонувати в разі порушення їхніх прав. У Нідерландах, наприклад, офіцери поліції приходять у школу і заохочують дітей писати їм в Instagram, якщо в них виникають проблеми, зокрема з батьками.

«У Канаді найчастіше спрацьовує система “обовʼязкового повідомлення”. Це коли сімейний лікар або вчитель помічає в дитини синець або дитина розповідає, що мама її вдарила. Відповідно до закону, вони зобов'язані повідомити про це соціальні служби або поліцію», — розповідає Дарина з Канади.

Учителі, за словами наших співбесідниць, шкільні психологи дуже уважно стежать за поведінкою дитини й миттєво реагують, якщо настрій чи вчинки учня викликають у них тривогу. Дитина б'є однокласників — а чи її саму не б'ють удома? Заснула на уроці — а вдома вона має можливість виспатися? Приносить у ланч-боксі солодощі замість овочів-фруктів — невже й удома мама нехтує здоровим харчуванням? Носить одяг, з якого виросла або який є брудним, від неї пахне брудним тілом — чи належним чином її доглядають удома?

«Я працюю вчителькою в німецькій школі, адміністрація залучає мене як перекладачку, коли треба спілкуватися з українськими родинами. Одного разу вчителі викликали в школу бабусю української дівчинки, яка не усміхалася під час занять! Бо для здорової дитини, що виховується в безпечній атмосфері, не властиво не усміхатися! Я пояснила адміністрації, що тато дівчинки воює, мама лишилася в Україні, і дитина просто тужить за ними. І що річ не в методах виховання бабусі», — розповідає Тетяна з Німеччини.

У багатьох країнах, розповідають мами, вихователі й учителі ведуть спеціальні досьє на дітей. Як це відбувається, розповіла Катерина, що має досвід вчительської роботи в Нідерландах:

«У спеціальних картках на дитину ми писали, чи батьки залучені до її виховання, як дитина спілкується з однокласниками, який у неї емоційний стан, чи агресує вона, наскільки доглянутою приходить у школу тощо. Ці спостереження допомагали визначити, чи все окей із дитиною, чи не потрібно спілкуватися з її батьками й залучати спеціальні служби». 

Коли в соцслужб уривається терпець

Жінки, наші співбесідниці, хоч і мешкають у різних країнах, щодо вилучення дітей із родин говорили одне: жодні соціальні служби не ставлять собі за мету будь-що вилучити дитину з родини. Спочатку з батьками спілкуються, розʼяснюють і пояснюють їм вимоги до виховання дитини, посилають їх до психологів, на спеціальні курси тощо. Батьки не реагують — соцслужби приїдуть додому. Дитина кричить, а батьки не відчиняють двері — поліція їх вибʼє, бо може припустити, що існує загроза життю дитині.

«Контроль за ситуацією в родині працює через пильність оточення. Соцслужби можуть прийти додому з перевіркою, якщо сусіди почули тривалий крик дитини або побачили її саму на вулиці. Вони мають право розмовляти з дитиною наодинці, оглядати умови її проживання й навіть вміст холодильника», — розповідає Дарина з Канади.

Якщо соцслужби пересвідчаться, що дитина живе в неналежних умовах — бруд, безлад, відсутність їжі та місця для приготування уроків, психологічне й фізичне насильство в родині тощо, — її вилучають і розміщують у притулку або в прийомній родині. До того часу, поки батьки не виконають усіх вимог соціальних служб щодо ситуації в сімʼї.

За словами Катерини з Нідерландів, до однієї українки в цій країні приїхали соцслужби саме через те, що сусіди повідомили: чотирирічна дитина часто грається на вулиці без нагляду. Приїхали й побачили: дитина на вулиці сама-самісінька, а мама спить у будинку. Дитина вільно пішла на контакт із незнайомими людьми — а якби це були зловмисники? Тож маля в мами забрали.

Тетяна з Німеччини розповіла, що в її знайомої українки вилучили дитину… за сигналом від рідної бабусі. Мама й бабуся часто конфліктували, зрештою бабуся викликала поліцію та заявила, що мама не виконує батьківських обов'язків. Сусіди підтвердили, що ця родина постійно конфліктує — і все, дитину забрали соцслужби.

Алкоголізм чи наркозалежність когось із батьків теж може бути причиною для вилучення дитини — це українкам було зрозуміло. Але дивиною було те, що пропуск навчання в школі є дуже серйозною підставою для того, щоб забрати дитину з родини.

«Одного разу син захворів — я написала в школу лист, що в нього висока температура і він не прийде. Подумала, що це ж очевидно, що він не піде в школу і завтра, і післязавтра, і більше листів у школу не писала. Так мені наступного дня на пошту надійшли аж три листи зі школи: “Де ваша дитина?!”. Батьків карають великими штрафами, якщо дитина пропускає заняття», — розповідає Марина з Великої Британії.

У Нідерландах за відвідуваністю дитиною школи стежать працівники муніципалітету. Коли дитина багато пропускає занять за станом здоров'я, батьків викличуть і запропонують її обстежити. Якщо під час перевірки зʼясується, що батьки набрехали про хворобу дитини, вони платитимуть штраф. Не подіяли штрафи — дитину вилучать.

«Тому що вважається, що батьки перешкоджають навчанню дитини», — пояснює Катерина.

«У нас в Україні люди до того не звикли, що не вони визначають, чи можна їхній дитини в школу не піти, що відвідування школи є обов'язковим. У нас спочатку, коли люди на початку повномасштабки приїхали, то ага, начхати на школу, нам треба з'їздити в Україну. Особливо безпосередньо перед і після шкільних канікул. А в Німеччині так не проходить. Тут поліціянти чергують на вокзалах, в аеропортах, і вони, коли бачать людей з дітьми, перевіряють, чому дитина не в школі. І починається — бесіди, штрафи, вилучення дитини», — розʼяснює Аліна.

Історія одного вилучення

Аліна розповідає, що дочку в неї вилучили, бо вчителям здалося, що вона вранці була підозріливо сонна і млява.

«Можливо, у той день вони подумали, що я вживаю наркотики — коли я привела дочку до школи. А мені дуже хотілося спати після ліків. Коли прийшла забирати дочку після занять — виявилося, що вона втекла зі школи. Я думаю, учителі заявили на мене в поліцію, що я була сонна, бо боялися, що я заявлю на них, адже вони недогледіли мою дочку й вона втекла. Учителі подзвонили в Югендамт — і в цей самий день у мене забрали дитину. До мене додому приїхали представники Югендамту, поліція, лікарі, запитали, які я пʼю таблетки, сказали їх більше не пити. Сказали зібрати речі дитини, я зібрала. Дочка дуже плакала, а я не могла її ніяк захистити, бо це був би спротив поліції та соцслужбі — там так не можна», — розповідає  Аліна.

Соцслужби помістили її дочку в притулок (так званий Хайм (Heim) у Німеччині — це гуртожиток або центр тимчасового розміщення для біженців, шукачів притулку.хайм), де вона жила разом з іншими вилученими дітьми. На той час із 25 дітей в хаймі було п'ятеро українських. За словами мами, дитина дуже плакала, пакувала речі й постійно просилася назад до неї — на думку Аліни, соцпрацівники й суддя завдяки цьому могли переконатися, що дитині з мамою добре і що сталася прикра помилка.

З хайму дочку возили в школу спеціальним автобусом. Перший тиждень Аліні було заборонено з нею бачитися, потім мама й дочка бачилися — у спеціальній кімнаті по дві години кілька разів на тиждень у чітко визначений час, щоб відвідини не заважали навчанню дівчинки.

«Відразу ж, як забрали дитину, я звернулася до свого лікаря. Він повідомив у Югендамт, що трапилася помилка з призначенням ліків. Замінив мені препарат, підібрав дозу — і моя млявість сама собою минула. Через громадську організацію, яка допомагає жінкам-біженкам, я знайшла адвоката. Думаю, що без його допомоги я не змогла б повернути дочку. Забрали її за один день, а повертати довелося понад місяць. Югендамт мене попередив, що після того, як мені віддадуть дитину, вони перевірятимуть, як я її виховую», — розповідає свою історію Аліна.

Спілкуючись зі мною, жінки говорили, що діти часто маніпулюють батьками, погрожуючи заявити на них у поліцію про порушення дитячих прав. Та коли справа доходить до втручання соціальних служб, зазвичай запевняють, що вже налагодили стосунки з батьками. Але це принаймні свідчить, що діти знають про свої права й домагаються їхнього дотримання навіть від батьків.