«Добий мені дитину там, де не добили “орки”». Історія партизана, якого мобілізували першого ж дня по поверненню з окупації
Чотири роки в окупації, катування, «підвали» за співпрацю з розвідкою, обшуки, ризик бути розстріляним. Усе це на лівобережжі Херсонщини пережив Ігор Максименко. З третьої спроби він зміг виїхати — і першого ж дня після повернення в Україну 29-річного чоловіка мобілізували.
Ця історія оголює правову колізію: люди, які повертаються з окупації без документів та у вразливому стані, фактично одразу підпадають під загальні правила мобілізації. Без окремої процедури, без часу на відновлення, без чіткого визначення статусу.
Після чотирьох років в окупації мама встигла побути із сином годину і 20 хвилин.
Поплатився за співпрацю з СБУ
Ігор Максименко зустрів вторгнення росіян на рідній Херсонщині — у селі Новомиколаївка Скадовського району. Його рідні виїхали, а чоловік вирішив залишитися. В окупації провів чотири роки. Шукав підробітків, виконуючи сезонні роботи, а під час зим грошима допомагали рідні.
За проукраїнські погляди й відмову взяти російський паспорт у серпні 2022-го чеченці вивезли Ігоря та кількох чоловіків у поле, роздягнули і сказали готувалися до розстрілу. Але молодий чеченець, якому наказали стріляти, не наважився, і вистрелив у землю. Там, посеред поля, голих українців і залишив. Ігоря знайшли місцеві пастухи, одягнули й допомогли повернутися додому.
Пʼять разів чоловіка затримували та кидали на «підвал». Там били, а через певний час відпускали. Під час одного затримання у 2023 році Ігоря два тижні жорстоко катували, а родичам передали інформацію, що він загинув.
У 2024-му мати Ігоря — Олена Масалова — вирішила повернутися з Польщі, куди евакуювалася, до України. На одному з блокпостів її документи перевірила СБУ, співробітники побачили місце реєстрації і «попросили про допомогу».
СБУ почала ставити питання, чи є хтось на лівому березі. Я сказала, що так, є син в окупації. Вони взяли мій телефон і сказали, що мені зателефонують, що їм буде потрібна допомога… І якось так одного разу мені зателефонували й кажуть: «А ви б могли нам допомогти? Нам потрібна така інформація».Олена Масалова, мати Ігоря Максименка
Ігор почав співпрацювати з СБУ — надавав інформацію про розташування ворожої техніки та росіян, місця прильотів. Якось окупанти перевіряли його телефон і побачили там листування з мамою, яке здалося їм підозрілим. Вони почали здогадуватися, що Ігор може співпрацювати з українськими органами.
До нього приходили з обшуками. Розбивали телефон, шукали інформацію. Неодноразово допитували. Під час допитів протикали штиком ногу, порізали вухо, сильно били. Одного разу вибили селезінку — і після операції змусили «зізнатися», що він сам упав.
І регулярно Ігоря намагалися мобілізувати до окупаційних військ. Востаннє, після операції на селезінці, йому видали відстрочку до весни 2026 року. Повістка стояла з датою 14 квітня.
«Отак воно все завʼязалось, і ми із чоловіком вирішили, що треба сина вивозити. Але паспорта російського в нього немає, свідоцтво [після обшуків] зникло, залишилися тільки копії документів», — розповідає мати.
Через те що Ігор не має паспорта — російського не брав, а український зник під час обшуків — його двічі не випускали з окупації. І лише з третьої спроби завдяки волонтерам Ігорю вдалося виїхати — за дві години до запланованого часу прибуття до військкомату. На пропусках брехав, що їде до мами в Польщу, хоч вона вже чекала на нього в Україні — на Одещині.
Телефонує син… І чую грубий голос, наглий, до мене говорить: «Добрый день. Куда едет ваш сын?». Я кажу, що в Польщу, називаю адресу. «Цель поездки?». Відповідаю: «Я сина не бачила чотири роки і два місяці. Син до нас у гості». «С возвратом?». Я кажу: «Так». Поставили штамп, і його випустили. І вже ввечері мені телефонує координатор і каже: «Радійте, ваш син на території Білорусі».Олена Масалова, мати Ігоря Максименка
У Білорусі Ігор провів близько двох тижнів, доки йому виготовляли так званий білий паспорт. Це тимчасове посвідчення особи, яке оформлює консульська установа за кордоном громадянинові, який втратив документи. Він діє 30 днів і дозволяє повернутися в Україну, де вже потім можна поновлювати свої документи.
З ним Ігор вирушив до України.
«Вам усе одно звідси не вийти»
Історія мала б на цьому закінчитись. Ігор хотів пройти медичне обстеження, відновитися після тортур, поновити свої документи й оформити статус цивільного заручника. Цей статус дає право на відстрочку від мобілізації.
Від кордону через усю Україну Ігоря з «білим паспортом» пропускали без проблем. Кілька разів його перевіряли спецслужби. Львівські військовослужбовці ТЦК перевірили документ і побажали «щасливої дороги». Не склалося лише на останньому кроці — на КПП Паланка — Маяки. Це прикордонна зона Одеської області, яку потрібно пройти на шляху до селища Сарата, де живе мама Ігоря. Там чоловіка зупинили прикордонники й передали його військовослужбовцям Болградського РТЦК та СП.
Я сина бачила рівно годину і 20 хвилин… Загнали його в куток, як собаку на привʼязі. Вийшли шість «лобів» і стоять над ним… І вони кажуть: «Ти сам сядеш добровільно в бус чи тобі допомогти?». І він починає рухатися до нас, щоб битися. Кажу: «Давай, добий мені дитину, там, де не добили “орки”»… А він мені: «Зрозумійте одне: вам усе одно звідси не вийти».Олена Масалова, мати Ігоря Максименка
На місце прибули адвокати й намагалися розʼяснити, що це за хлопець, чому він не має із собою військово-облікових документів і які його права порушуються. Натомість почули брехню, що Ігоря буцімто перевірять і повернуть на КПП, звідки забрали.
Цього не сталося. Чоловіка повезли до Болградського РТЦК та СП у селищі Тарутине Одеської області.
Ба більше, на Ігоря склали адмінпротокол за те, що він перебував на вулиці без документів про військовий облік і виписали штраф — 850 гривень. Його адвокатка Ірина Гроза вже готує документи для оскарження.
Скажімо відверто. За 10 тисяч доларів вони можуть відпустити людину. А я стою і розповідаю їм про складну долю цього хлопця, а вони мені говорять: «Ви що? Ми не можемо його відпустити, нас ДБР потім буде питати, чому ви його відпустили»… І це, знаєте, так цинічно було все.Ірина Гроза, адвокатка, керівна партнерка адвокатського обʼєднання «ФАБУЛА»
Бо є колізія
Цей випадок — не єдиний. Адвокати, які допомагають Ігорю, розповіли про іншого цивільного заручника — Миколу Щербину, який пробув у неволі 3,5 року. 11 квітня 2026 року його повернули в межах обміну, і цього самого місяця його мобілізувало Миколаївське ТЦК. Родичі чоловіка зверталися до різних інстанцій, проте Микола й досі проходить мобілізаційні процедури в ТЦК.
Юридично «білий паспорт» підтверджує особу й громадянство України. Однак для повноцінного визначення військового статусу людини необхідно встановити, чи є вона військовозобовʼязаною, чи має відстрочку, та чи існують підстави для звільнення — зазначив hromadske Євген Гілін, юрист і голова ГО «Місто Сили». Без зʼясування цих обставин, за його словами, будь-які примусові дії є несправедливими і юридично необґрунтованими.
«Ігор проїхав через всю Україну — від Волині до Одеси. Жоден блокпост, жоден ТЦК його не затримав. Скрізь розуміння, людяність, повага до людини, яка повернулася з тимчасово окупованої території без документів… І лише в Одеській області… повелися принципово інакше — без поваги, без розуміння ситуації, без елементарної людяності. До Ігоря було застосовано фізичне насильство — його примусово “бусифікували”», — зауважує Євген Гілін.
Головна проблема в тому, що чинне законодавство не передбачає окремих процедур для громадян, які повернулися з тимчасово окупованих територій. Немає як окремого порядку мобілізації для таких людей, так і обовʼязкового адаптаційного періоду й гарантованого часу на психологічне та фізичне відновлення.
На практиці державні органи можуть ставитися до таких людей так само, як до тих, хто повернувся з відпустки в Єгипті або з відрядження в Європі. Але це принципово різні ситуації. Люди, які повертаються з окупації, несуть із собою глибоку психологічну травму. А дуже часто ще й фізичні ушкодження, які потребують серйозного відновлення. Вони не можуть і не повинні зустрічати на кордоні своєї держави насильство й приниження.Євген Гілін, юрист, адвокат, голова громадської організації «Місто Сили»
Тож фактично людина, яка пережила полон, тортури, роки під окупацією, може бути мобілізована відразу після перетину кордону. І це, як наголошує юрист, — системна прогалина, яку необхідно усунути законодавчо й невідкладно.
Проблеми є і на рівні самого статусу цивільного полоненого. Як зауважує Гілін, на практиці процедура отримання цього статусу розтягується від 6 до 12 місяців.
«Цей кейс — дзеркало системної проблеми. В Україні досі не існує окремих вимог, протоколів і стандартів поведінки для співробітників ТЦК, прикордонної служби та інших правоохоронних органів під час взаємодії з людьми, які повернулися з тимчасово окупованих територій», — наголосив він.
Через це чоловіки часто бояться виїжджати з окупації, зазначила hromadske Лілія Зосіміді, керівниця напрямків допомоги Helping to Leave.
«Фактично майже кожен чоловік призовного віку ставить питання: чи не буде він мобілізований одразу після проходження кордону, і що робити в такій ситуації. Це створює додаткове психологічне напруження та змушує людей відкладати рішення про виїзд навіть у складних життєвих обставинах», — каже Лілія Зосіміді.
І додає: навіть якщо держава має свої процедури та зобовʼязання, важливо враховувати контекст. Бо людина, яка повертається через гуманітарний коридор, часто перебуває у вразливому стані. І їй щонайменше мають спочатку надати можливість звʼязатися з родиною, доїхати додому, отримати базову допомогу й зрозуміти, що з нею відбуватиметься далі.
«Я не пішов до “орків” служити, але піду тут»
Коли Ігор повертався в Україну, у потязі познайомився з військовими, які розповіли йому про свою бригаду й запросили долучатися.
«Мамо, я коли відновлю документи — ти тільки не ображайся на мене, — я все-таки хочу бути корисним. Я не пішов до “орків” служити, але піду тут», — сказав Ігор матері дорогою до неї, ще до зустрічі з ТЦК.
Тому, навіть попри примусову мобілізацію, уникати її не став. Як уточнила адвокатка, на ВЛК чоловік сказав, що його нічого не турбує, й отримав висновок про придатність. Служити Ігор захотів у військовій частині 3012, що дислокується в Одесі. Вже отримав відношення.
Я бачила в його очах, що ось так («бусифікацією» — ред.) він не бажає. І в нього дуже багато почуття гідності… Я бачила, що для цього чоловіка дуже важливо, щоб це був його вибір, а не як із собакою — посадили в автобус, привезли, висадили, забрали телефон, не надали можливості ні поспати, не відпочити, не підлікуватися, і після цього кудись іще повезли.Ірина Гроза, адвокатка, керівна партнерка адвокатського обʼєднання «ФАБУЛА»
Завдяки роботі адвокатів і зверненням в усі можливі інстанції Ігоря таки відпустили, виписавши повістку на прибуття через 14 діб. За цей час він має відновити свої документи — попри те, що «білий паспорт» давав йому на це 30 днів.
hromadske надіслало запит до Болградського ТЦК та СП й Оперативного командування «Південь», але відповіді поки що не отримало.
За словами адвокатки, після скарг до обласного ТЦК там «вдали дуже велику стурбованість». Потім зауважили, що Ігор «у частині 3012, ним опікуються військові, все добре». Ірина Гроза зауважує, що розвʼязати питання по суті в обласному ТЦК не захотіли, і відповіли лиш через те, що «розуміли, що ми можемо стати їхньою проблемою».
Вже зустрівши сина вдома, мама відписала: «Емоції переповнюють обох. Мене радістю, що син поруч. А син оговтується від пережитих подій із ТЦК».