Останній дзвінок на могилі однокласників. Рік після трагедії в Коростишеві, коли росіяни вбили трьох дітей з однієї родини

«Думав, як НМТ скласти. Так і не склав»

 «У нас саме була Божественна літургія, і ми зранку дізналися про цю трагедію, і це було страшно й боляче… Слова молитви не можна було промовити, тому що сльози болі пригнічували дихання», — розповідає отець Віталій, стоячи на кладовищі.

Він щойно завершив панахиду біля великої могили з трьома хрестами. Тут 28 травня 2025 року похоронили Романа, Тамару та Станіслава Мартинюків. Трьох дітей з однієї родини.

У ніч проти 25 травня 2025 року вони загинули на очах у тата. Батьки дітей зазнали поранень.

Дізнавшись про трагедію, отець Віталій разом з іншими священниками поїхав на місце удару допомагати розбирати завали. Будинок був ущент зруйнований, а уламки ракети розкидані по всьому подвір’ю.

«Ще й погода така була — безперервно йшов дощ. Був якийсь такий смуток. Таке було відчуття, що просто небо розкрилось і всі сльози нашої землі водночас посипалися в це місце, щоб оплакати ті втрати, які були там».

На роковини до могили прийшли родичі, вчителі й однокласники. Багато з них було й на похороні.

«Ця могила фактично вся була закладена зверху мʼякими іграшками. Мій син — однокласник, я ввечері його взяв, ми прийшли на те місце, де діти загинули. Треба показувати дітям, щоб вони бачили, що робить війна, і які її наслідки», — каже отець Віталій.

Після панахиди учні та вчителі пішли до школи. Біля могили залишилися лише батьки. 

«Думав, як той Національний мультипредметний тест — форма проведення вступного випробування на бакалаврат для здобуття вищої освіти в Україні, введена у 2022 році.НМТ скласти, хвилювався. А тут — так і не склав», — зітхає Олена Мартинюк, розповідаючи про сина Романа. 

«Тома зі Стасиком відмінники були… Рома хотів вступити до політехнічного, подавати заявку. Тома вчителькою хотіла бути. Стасик ще нічого не думав», — розповідає Олена. 

Ігор додає: «Стасик дуже добрий був. Мурашок цукром годувати ходив. Йому шкода всіх було».

Біля ніг Олени — милиці. Після поранення й операції жінка досі не відновилася. У родині є ще двоє старших дітей. У момент атаки їх, на щастя, не було вдома.

«Було відчуття, що я теж вмираю»

На подвірʼї ліцею тим часом — памʼятні заходи, на яких згадують Романа, Тамару та Станіслава. Учні тримають квіти, дехто — м’які іграшки. 

На деревах, шкільних дошках і стендах розвішані паперові ангели. Їх завчасно вирізали школярі молодших класів. У класі Станіслава на його парті — квіти. На дошці — спільні з ним фото. А на паперовому дереві з днями народження учнів досі є листочок із його датою.

«Коли потрапили в хату [Станіслава] обстріли, я тоді сидів у Facebook, і мені потрапило фото [з місця атаки], де була гуска. І я згадав, як він розказував, що йому на день народження гуску подарували іграшкову. І я одразу подумав, що це він. І тоді в мене аж серце ледь не стало. Реально важко було», — розповідає четвертокласник Захар, друг Станіслава.

Каже, після трагедії кілька ночей поспіль бачив друга уві сні — Станіслав був живий і, як раніше, ходив до школи.

«Ось ці всі сни мені дуже важко було забути. І було таке відчуття, що я теж вмираю, а не тільки він», — додає хлопець. 

Навіть у вересні, через кілька місяців після загибелі друга, Захар написав йому привітання з днем народження, хоча й знав, що той його не прочитає: «Просто, щоб пам’ятати про нього».

У шкільному дворі на старих колесах, наполовину вкопаних у землю, сидять семикласниці Софія та Уляна. Тут вони часто збирались із Тамарою — їли піцу, сирні палички, говорили про школу й плани на майбутнє.

«Вона хотіла стати вчителькою з математики, тому що їй подобається, вона любила цей предмет… І вона хотіла закінчити музичну школу, спробувати бути співачкою або грати на якомусь інструменті з артистами», — пригадує Софія.

Тамара навчалась у музичній школі та грала на домрі. Згодом записала туди й молодшого брата Станіслава — і в нього теж добре виходило.

«Вона мені розповідала, що її батько казав, що вона грає на бандурі… А вона казала, що це не бандура, це трішки інше», — усміхається Софія.

У музичній школі про загиблих вихованців теж пам’ятають. Під час останнього звітного концерту їм присвятили пісню-реквієм.

Про найстаршого Романа вчителі й однокласники памʼятають також. Торік останній дзвоник для його класу відбувся не у школі, а на кладовищі. Без музики й святкових промов.

«Це той учень, який дуже захоплювався історією, надзвичайно любив знаходити якісь факти й навіть вступати в дискусії з учителями… Рома планував вступати й навчатися, змінювати своє життя і світ довкола себе. І він би міг це зробити», — згадує Юлія Володимирівна, його колишня класна керівниця.

Цього року його однокласники знову планують зібратися й піти на кладовище.

«Ніхто не забув. Немає такого, що все, ми випустилися, і ми забули про те, що сталося. Ні, памʼять живе й однозначно буде жити, поки ми є», — каже Юлія Володимирівна.

Згадуватимуть про загиблих щороку

У коридорі ліцею на стіні пам’яті висять фотографії Романа, Тамари та Станіслава. Під час шкільних заходів тут проводять хвилини мовчання. На їхню честь висадили дерева.

Цьогорічну лінійку пам’яті, каже директор ліцею Сергій Мусієнко, запропонували провести самі школярі. Вони ж допомагали її організовувати — зокрема, змонтували пам’ятний ролик зі світлин і відео загиблих.

«Сьогодні така памʼятна дата. Ми будемо постійно, щорічно її відзначати, тому що вважаємо, що маємо згадати цих дітей, адже вони є частиною нашої шкільної родини», — каже директор.

Педагогиня-організаторка Марина вважає, що дітям потрібно «мʼяко нагадувати» про загиблих у війні, аби «не ранити психіку», але водночас зберігати памʼять про кожного.

«Однокласники Тамари мені вчора писали й казали, що вони самі домовилися сьогодні одягнутися в чорні кольори, і це була саме їхня позиція, ми цього не вимагали», — розповіла Марина.

Софія та Уляна не лише прийшли в чорному, а й долучалися до організації та проведення лінійки у школі і прийшли на кладовище цього дня, щоб покласти квіти.

«Вона залишиться назавжди світлою людиною — веселою, життєрадісною, яка завжди всміхається… Вона була нашою подругою і залишиться назавжди», — каже Уляна. 

Софія додає: «Ми її памʼятаємо і не забудемо».